|
|
Найбільше, найстрашніше, найсуворіше лихо цілого людства – голод. У ряді країн світу, особливо в Африці, Азії, від нього й подосі потерпають і дорослі, і діти. Але в голові не вкладається, як могло статися, що масово голодувало населення України у 20-х, затим 30-х роках минулого століття на благодатних чорноземах, кращій землі в Європі?!
Але це ганебне явище було, його засвідчили безліч вітчизняних і закордонних документів, показання неймовірної кількості живих свідків, наша та іноземна преса, фотознімки, кінокадри… Висновок з того робимо лише один: голодомор був цілеспрямованою жорстокою і грандіозною акцією винищення жителів України. І треба бути зовсім безнадійно дебільним, щоб цього не зрозуміти, не усвідомити. Або бути великими фарисеєм, щоб злочинно чорне називати білим.
Буквально в кожній українській сім’ї є близькі родичі, які пережили голодомор і розповіли про нього нам, дітям. Так, я чув від своєї прабабусі Уляни і бабусі Єфросинії, як на нашій родючій Сумщині, в селі Ярошівці, нині Роменського району, люди гинули, бо вже усе зірвали на городах – лободу, кропиву, а в садках – цвіт акації, листя липи. За зібрані останні колоски в полях били, ув’язнювали, відправляли до Сибіру… А ті колоски місцеві власті витрушували із дитячих торбинок і знищували!
Нещодавно мені до рук потрапила чудова книга “Поет з душею вогняною. Олександр Олесь у спогадах, листах і матеріалах” (видавництво “Дніпро”, Київ, 1999). Це збірник, де вміщені думки сучасників нашого геніального майстра слова, уродженця Сумщини.
|
|
| Вшанування жертв голодомору на Михайлівській площі столиці |
Ось що писав про О. Олеся маститий українсько-чесько-словацький вчений, відомий літературознавець і дослідник Микола Неврлі. Він згадує свою першу зустріч, на початку 1940 року, з талановитим митцем Олесем у Празі, який змушений був не повернутися додому. Бо радянська влада, без сумніву, знищила б його, націоналіста. Як і фашисти знищили сина-патріота Олега Ольжича.
Їх познайомив український поет в еміграції Андрій Гарасевич. По обіді вони утрьох пішли до скверика на Карловій площі, сіли на лаву. Почалася розмова. Найперше, що цікавило Олександра Олеся, - як там, на рідній Україні, бо Микола приїхав звідти нещодавно.
“На прохання Олеся я почав оповідати про останні роки перебування в Україні, яку разом з батьками покинув наприкінці 1933 року. Говорив про все недавно пережите, бачене й почуте. Олесь уважно слухав і особливо розпитував про голод на Україні, що постиг її в 30-х роках і про який читав у чеських, німецьких та інших газетах. Коли я згадав про те, що літом 1933 року на власні очі бачив, як на харківських вулицях валялись мертві, як тоді говорилось, з “білокрів’я”, селяни і як у Куп’янську возили на грузовиках накриті брезентами трупи, ноги й руки яких часто стирчали з-під брезенту, Олесь не витримав – з його очей бризнули сльози. Настала глибока тиша. Ми з Андрієм приголомшено мовчали…”
Коментувати цей епістолярний уривок – зайве. Крім книги, спогад М. Неврлі був опублікований і в журналі “Україна” 1987 року (№№ 31, 32).
Інтелігенція, цвіт і совість суспільства, завжди відстоювала істину й боролася за її торжество. Протягом довгих років вона доводить правду і про штучний голодомор в Україні – з вини сталінського режиму. Та завжди знаходилися і знаходяться реакційні “верхи”, що заперечують у нас силоміцну моровицю. Але, нарешті, нині завдяки зусиллям кращих представників народу в нашому парламенті Верховна Рада визнала голодомор 1932-1933 років геноцидом українського народу.
Таке рішення було ухвалено 233 голосами. Не голосувала фракція комуністів у повному складі (?!). А від Партії регіонів проголосувало за визнання – лише два депутати (?!). Цей Законопроект про голодомор був запропонований Президентом України Віктором Ющенком, а депутати внесли деякі поправки, зокрема слова “українська нація” замінили на – “український народ”…
Люди в Україні розумніші, ніж хтось гадає, і зробили та ще зроблять правильні висновки: хто є хто в уряді України, хто друг, а хто недруг народу. І чи варто недругів підтримувати на виборах своїми голосами.
В ухваленому Законі також сказано, що публічне заперечення голодомору 1932-1933 років в Україні “визнається наругою над пам’яттю мільйонів жертв голодомору, приниженням гідності Українського народу і є протиправним”.
Таким чином, правда про голодомор – перемогла! Хоча й дорогою ціною, втратою сил, нервів, часу. Та істину доводити не було легко ніколи. Темні бунтують, але їхні намагання – марні. Божа справа раніше чи пізніше – перемагає. І цьому красномовний приклад – всезагальне визнання голодомору.
І треба було бачити, як уклінно і трепетно люди вшановували на Михайлівській і Софійській площах столиці померлих від голоду. Як цілий тиждень наприкінці мрячної осені 2006-го, вдень і вночі, горіли свічі. Як приходили сюди літні, молодь і діти. Як приносили квіти, виступали біля пам’ятного Знаку голодомору, розповідали зі сльозами на очах про трагедію знищення народу, про безневинні жертви її. Цей жах не зітреться в пам’яті усіх сучасних і прийдешніх поколінь.
Сьогодні усвідомлюємо, що Україна має гарну перспективу, бо здоровий глузд не перевівся і народ наш, як і його представники в уряді, усе більше прозріває. Це укріпляє надію.