Відтак, одним з раціональних шляхів збереження етнокультурного (традиційного, національного) ландшафту все виразніше виглядає необхідність науково-пізнавального освоєння національної природної та культурної спадщини. Тож у цьому плані одним з основних функціональних завдань соціальних інститутів і владних структур ми вважаємо витворення в людей патріотичного ставлення до національних природних і культурних надбань, історії “великої” і “малої” батьківщини. Таке світосприйняття передбачає вростання і злиття життєвої долі кожної людини з долею землі, на якій вона проживає. Назвемо відповідно сформоване світобачення - інтелектуально-гуманістичним.

Якщо взяти до уваги загострення та важливість в українському суспільстві проблеми збереження національної спадщини, то вона особливо відчутна в контексті гуманістичної цінності ландшафтних об’єктів заповідної природи та розміщених в їх межах історико-культурних пам’яток.

Природа, що зберігається на заповідних територіях, має ще багато не усвідомлених людиною цінностей. Через неповноту та поверховість сучасних знань вони не можуть бути виявлені на даний час. Багато що в нашому житті апріорне, тобто знаходиться за межами людського досвіду.

Одною з таких, ще не до кінця усвідомлених суспільством цінностей є гуманістична. Вона властива природним та історико-культурним заповідним територіям і об’єктам, які повинні служити святій справі патріотичного виховання, особливо молоді.

Велика гуманістична цінність притаманна природно-заповідним територіям – національним природним і регіональним ландшафтним паркам (“Святі Гори” на Сіверському Дінці, “Дністровський каньйон” на Тернопільщині), заказникам (“Великий каньйон” у Криму), дендропаркам (славнозвісні “Софіївка” в Умані, “Олександрія” у Білій Церкві), паркам-пам’яткам садово-паркового мистецтва (“Тростянецький” на Чернігівщині) і, безперечно, історико-культурним об’єктам України (зокрема, віднесеним до Всесвітньої культурної спадщини: Києво-Печерська лавра, Софіївський собор у Києві, “Старий Львів” (Ринкова площа); пропонується включити до цього списку “Стару фортецю” і, загалом, Національний історико-архітектурний заповідник “Кам’янець”).

У майбутній моделі національного парку необхідно визначити: якою має бути інтегрована модель управління парком? Це, якщо враховувати участь у прийнятті управлінських рішень, приміром, намісника розміщеного на території парку монастиря чи священика місцевої парафії, а також представників адміністрацій інших соціально-культурних інституцій (музеїв-заповідників, літературно-меморіальних комплексів тощо).

Нинішнє тотальне нищення природи стало тим чинником, що призвів, закономірно, до зворотної дії - формування цілої природоохоронної (заповідної) галузі. Для забезпечення державного управління територіями та об’єктами природно-заповідного фонду у складі Мінприроди згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 14 березня 2001 р. існує урядовий орган - Державна служба заповідної справи. Іншою постановою Кабінету Міністрів у складі Міністерства культури і туризму України 30 березня 2002 р. була створена (теж як урядовий орган) Державна служба охорони культурної спадщини (на сьогодні з 10-ти штатних працівників!?).

Який стан заповідної справи в державі, як здійснюється управління її національним надбанням - природною і культурною спадщиною? Хто нині працює у цій галузі?...

Складається враження, що заповідна справа стала якимсь удільним князівством, де можна „не засвічуватися”, тихо і спокійно заробляти пенсію.

З існуючих 40 установ природно-заповідного фонду (біосферних і природних заповідників та національних природних парків) у сфері управління Міністерства охорони навколишнього природного середовища України перебувають 19 (48%), решта 21 (52%) підпорядковані іншим центральним органам виконавчої влади, вищим навчальним закладам, державним науковим організаціям, зокрема: Державному комітету лісового господарства України - 10, Національній академії наук України - 5, Українській академії аграрних наук - 2, Міністерству освіти і науки України - 1, Київському національному університету ім. Тараса Шевченка - 1.

Подібна ситуація і в історико-культурній сфері. Так, Державна служба охорони культурної спадщини у своєму віданні з 62 має лише 11 (менше 18%) історико-культурних заповідників. Решта – підпорядковані іншим органам державної влади (зокрема Мінбуду, місцевим держадміністраціям).

Постає цілком закономірне питання: як здійснювати державне управління такою „розкиданою” заповідною справою? Життя диктує - необхідний єдиний центр управління природно-заповідним фондом та історико-культурною спадщиною.

Та спробуємо підійти до цього, все ж таки непростого питання обґрунтовано. Так от. Нині набуває визнання, а то й побутує вже, інтегроване розуміння ландшафту як цілісної природно-культурної системи, що дозволяє говорити про територіальну сумісність природної і культурної спадщини.

Зазвичай у заповідному ландшафті сумісно з природними співіснують елементи матеріальної культури, включаючи автентичні сліди історичної життєдіяльності людини (городища, кургани, ділянки археологічного культурного шару тощо). І духовної культури теж! Французький філософ П. Тейяр де Шарден у своїй книзі „Феномен людини” (1987) приблизно це називає Духом землі. Заповідний ландшафт (у класичному розумінні) закарбував пам’ять про минуле, про багатовікову історію, у ньому живі добро, мораль, інтелект. У ньому не тільки викопні грунти (що вивчає педологія), спори і пилок рослин, кістки вимерлих тварин геологічного минулого (палеонтологія). У ньому - „законсервований” час, дорога у вічність...

За твердженням англійського дослідника Арнольда Д. Тойнбі („Дослідження історії”, 1995), історію треба не просто читати, розуміти (цього замало!), а й пережити ще раз - психологічно. Наш земляк Микола Гоголь, піднімаючись на Голгофу, пробував відчувати те, що переживав Ісус Христос.

Професор Джей Епплтон з північної Англії у книзі „Переживання ландшафту” (1975) також доводить, що природний ландшафт, загалом, потрібно не лише споглядати, а й відчувати кожним своїм нервом. А відомий британський географ ХХ ст. Воган Корніш у своїх унікальних працях „Пейзаж і зорові відчуття” (1936), „Красоти пейзажу: географічні дослідження” (1943), досліджуючи естетичні якості ландшафтів Великої Британії, описує свої переживання від перебування у них.

Такими святилищами, свого роду природними храмами, каплицями, де здійснюється подібне дійство духовного єднання (та очищення) сучасної Homo sapiens зі світом, що існував і прийдешнім, та створеною Богом природою – повинні стати (і завжди були) заповідні місця. За словами класиків філософії, людина вийшла з природи, і тепер, хоч у такій формі, мусить підтримувати з нею духовний зв’язок, втрата якого призводить до бездуховності (що вже спостерігаємо довкола).

Тобто теперішні ландшафти (вочевидь, заповідні) треба трактувати як системи асоціативні, інтегральні, водночас історичні, в основі - природні. До слова, подібне розуміння ландшафту відображено в Європейській ландшафтній конвенції, прийнятій під егідою Ради Європи (Флоренція, 2000) і ратифікованій Верховною Радою України (2005). Цією конвенцією ландшафт визначається „як необхідний компонент людського середовища та основа ідентичності, відображення різноманіття культурної і природної спадщини”.

Якщо природа є основою матеріального (біологічного) єства людини, то культура, історія народу створюють засади його духовного життя. Тобто матеріальне і духовне начала людини як живої істоти і соціуму невіддільні, їх не можна відокремити.

Відмічено, що там, де знаходяться і ще збереглися найбільш цінні та мальовничі природні місцевості, там закопана пуповина історичної минувшини народу, де красуються своєю позолотою церковні бані, там чути голоси наших пращурів, що зринають з високих могил і курганів.

Згідно зі статтями 6 і 7 Закону України “Про природно-заповідний фонд України” території та об’єкти, що мають особливу екологічну, наукову, естетичну, господарську, а також історико-культурну цінність, підлягають комплексній охороні і належать до земель природоохоронного та історико-культурного призначення.

Приклад - Донецький край, де серед техногенного ландшафту яскравим діамантом виблискують напрочуд красиві білокам’яні Святі гори.

Для туристів віддушиною стане національний природний парк “Святі Гори”, що знаходиться у межах Краснолиманського і Слов’янського районів Донецької області на площі 40 448 га.

Отож, виходячи з ідеї про внутрішню нероздільність природного та історичного середовища, можливо, доречно вже ставити питання про створення на основі Державних служб заповідної справи та охорони культурної спадщини спеціально уповноваженого органу державного управління в галузі організації, охорони та використання природної і культурної спадщини (Держкомітету), з підпорядкуванням йому всіх відповідних установ. І про це необхідно говорити на всіх рівнях.

Державний комітет природної і культурної спадщини може стати одним із центрів відродження духовності, якщо хочете, осердям української ідентичності. Довкола нього концентруватиметься корінна (елітна) громада. Адже нестиме він на державному рівні відповідальність за збереження і відтворення найсвятішого: заповідних перлин матеріальної культури та існуючих ще „островів” розкішної української природи.

Де знаходяться святі, чудодійні місця, де фокусується енергія цілого народу, там - його духовні набутки: мова, звичаї, традиції - і, загалом, ментальність. Це, вважайте, оази українського етносу, необхідні як противага втраті його ідентичності з причини тотальної асиміляції у нинішньому вестернізованому середовищі (у додаток, російськомовному). По правді, справа ризикована: або вони стануть резерваціями (подібно індіанським в Америці), або покажуть завдяки високій силі народного духу (приміром, як у японців чи західних німців) засадні приклади виживання українців на черговому етапі їх багатовікової історії.

Починаючи з прадавніх часів, на крутих згинах історичної стезі, наші пращури неодноразово демонстрували зразки великої сили духу у борні за існування. Так, верховні жерці – правителі Аратти (першої держави носіїв трипільської культури, що існувала 5400 – 2750 років до Р.Х.) власним самоспаленням, як жертвоприношенням, тримали людей в енергетичній напрузі, не даючи, таким чином, їм розслабитись.

Пізніше, за Козацької держави, власне, Хмельниччина показала середньовічному світу, насамперед полякам, незламний дух українців. У ХІХ сторіччі Т. Шевченко, пробуджуючи цілий народ від алергічного сну, став месією, духовним поводирем, що врятував, можливо, українство загалом. До слова, наш неповторний Остап Вишня про Шевченка писав: „Досить було однієї людини, щоб врятувати цілий народ, націю”.

Українство (щоб у котрий раз уникнути згину) поставлене перед нагальною потребою концентруватися навколо окремих святинь національної культури та живильних джерел освяченої Всевишнім заповідної природи. І координуватися така поліцентрична територіальна система духовних і матеріальних цінностей мусить одним урядовим органом державного управління, справжнім Господарем.