|
|
Книга з цією назвою - роман-есе Богдана Сушинського, в якому письменник узагальнює та осмислює все те, що відомо на сьогодні про життя і боротьбу гетьмана, історію його смерті і поховання, а також розповідає, як саме було здійснено цю важливу історико-меморіальну акцію - перенесення праху гетьмана Мазепи на рідну землю. В романі вперше публікуються документи, пов’язані з цією акцією, та матеріали, надані румунськими вченими.
Пропонуємо окремі найцікавіші, на наш погляд, уривки з роману.
«Спочатку Батурин розчарував мене: патріархальне напівмістечко-напівсело, тихе, сумирне, зовсім не схоже на старовинні міста, котрі здатні привертати увагу туристичного паломництва. Проте з часом, познайомившись із напівзруйнованим палацом останнього гетьмана Кирила Розумовського, з церквою Воскресіння, в якій упокоївся прах його, рештками Миколо-Крупицького монастиря, з пам’ятними місцями батуринської Гончарівки, я дякував долі, що новітнім господарникам не вдалося забудувати все це промисловими підприємствами, заставити висотними будівлями.
Щоб збагнути атмосферу Батурина, його дух, його особливий колорит, треба, передусім, звикнути до його тиші, пізнати його історію, усвідомити, що значить для долі України й кожного з нас, українців, ця колишня гетьманська столиця.
Особливо приємне враження справив на мене музей історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця», його експонати, його залюблені у свою справу співробітники.
Й визріла в мене думка, нагальна і рішуча: «Треба перенести сюди, до Батурина, прах гетьмана Мазепи! А вже коли урна з прахом буде тут, тоді неминуче постане питання і про братську могилу, і про церкву або каплицю-усипальницю, і про гідний великого гетьмана пам’ятник, та про відповідне приміщення для музею-заповідника «Гетьманська столиця», а може, подумають і про окремий музей гетьмана Мазепи, котрий був би складовою частиною заповідника».
Гадаю, що, перш ніж з’ясовувати причини, які спонукали гетьмана Мазепу до союзу з Карлом XII, та вирішувати, чи мав моральне право гетьман України на такий союз задля порятунку України і визначення її незалежності, треба з’ясувати для себе головну й визначальну суть, котрої наші історики, давні і сучасні, на жаль, так досі й не з’ясували для себе, але без котрої важко, майже неможливо, аналізувати перебіг та наслідки Полтавської битви і всього, що з нею пов’язане; без котрої важко досягти національного примирення у питаннях політичної та морально-етичної спадщини гетьмана Мазепи й ініційованого ним українсько-шведського союзу. Без котрого сучасним і прийдешнім поколінням українців-патріотів взагалі важко буде визначатися у ставленні до Мазепи, вступу шведських військ в Україну, Полтавської битви; до винищення росіянами Батурина, російських репресій в Україні і всього, що з цими фактами та подіями пов’язане.
Ще одна сентенція: ми повинні пам’ятати, що на час російсько-українсько-шведської (а саме так вона, на мій погляд, і повинна називатися нашими, українськими, істориками) війни 1708 - 1709 років своєї повноцінної державності Україна не мала. Не рахуючись із волею українського народу, дві імперії, російська і польська, розчленували її за берегами Дніпра на Лівобережну і Правобережну.
Якщо пригадати, що документів мазепинської доби, особливо тих, що стосуються подій 1708 - 1709 років, залишилося нам у спадок надзвичайно мало (частина з них, мабуть, загинула в Батурині, частина була знищена - і, як вважають, за наказом самого Мазепи, - уже в Бендерах), сам факт існування тексту «прокламації» є величезною удачею нашої історичної науки. Цей документ, безсумнівно, заслуговує окремого, і то досить грунтовного дослідження. Ми ж лише спробуємо коротко оглянути, осмислити його. Цілком очевидно, що перед нами видатне явище не лише певної епохи, але усієї нашої минувшини.
Якщо, за працями різних дослідників, простежити хронологію подій, то бачимо: Мазепа залишив Батурин вранці 4 листопада, а 5 листопада він уже з’єднався з передовими загонами шведів. І сталося це на березі Десни. Отже, шведи були в цей час надзвичайно близько від Батурина.
Що ж до князя Голіцина, який очолював передовий загін війська князя Меншикова, то він підступив до Батурина аж 10 листопада. Відтак бої за Батурин відбувалися 13-14 листопада. Тобто, на превеликий жаль, ні Мазепа, ні Карл XII, по суті, нічого не зробили, щоб якось допомогти оборонцям гетьманської столиці. Хоча часу в них було задосить.
На моє глибоке переконання, трагедія Батурина на совісті не лише Меншикова та Карла XII, але й самого гетьмана Івана Мазепи. І мене дивує, що досі ніхто з наших дослідників - як тих, хто визнає гетьмана за зрадника «царя і атєчєства», так і тих, хто має його за національного героя, - не говорив про це.
І досі оцінка діяльності Мазепи, його ролі в історії народу, в процесі становлення нації усе ще залишається тим ідеологічним лезом, котре знову й знову розрубує, рубцево розтинає наше суспільство на тих, для кого Мазепа - видатний державний діяч і патріот, і тих, для кого він усе ще «прєдатєль отєчєства».
Виникає питання: «Якщо в 1709 році українські армії воювали і на боці росіян, і на боці шведів, то котрого із гетьманів - Івана Мазепу чи Івана Скоропадського - слід вважати «прєдатєлєм отєчєства», на боці якого з українських військ була історична справедливість, наша «національна правда»? Адже в декого виникає спокуса повернути скрипуче «колесо історії» і називати зрадником «отєчєства» тепер уже Скоропадського. Відповідь напрошується складна і водночас трагічно проста: вождів і полководців, які зрадили поневолювачів свого народу в ім’я визволення свого ж таки народу, зрадниками народ цей вважати не має права!
Літній, знесилений війнами, політичними інтригами, поразкою під Полтавою та хворобами, гетьман Мазепа, з рештками свого козацького війська, відходив за Дністер, знаючи, що втратив усе: владу, маєтності, славу, кохану жінку, спаплюжене придворними борзописцями російського царя та ницими церковниками добре ім’я… Проте найтрагічнішим для гетьмана було усвідомлення того, що він, як і все козацьке лицарство, втратив Україну, її державність, здобуте кров’ю сотень тисяч воїнів українських гетьманство.
Час, літа і хвороби виявилися невблаганними. Десь вісімнадцятого чи дев’ятнадцятого серпня (дати подаються за старим стилем) з Ясс, на прохання гетьмана, прибув православний священик, перед яким Мазепа висповідався.
А 1-го жовтня, вже десь пополудні, він (Мазепа) відчув, що вмирає. Почувався геть погано. Дуже страждав. Надвечір знепритомнів, але згодом ще майже добу марив, звертаючись у тих своїх передсмертних мареннях то до матері, то до своїх сподвижників.
2 жовтня, о 16 годині, дізнавшись, що Мазепа так і не опритомнів і що це він справді доживає останні години, Карл XII, у супроводі своїх найвищих сановників та генералів, прибув до ставки Мазепи. Сюди ж прибули повноважні представники Англії та Нідерландів при його дворі. Карл з представниками держав увійшов до кімнати, в якій лежав Мазепа, і, хоча гетьман уже не впізнавав його і взагалі був непритомний, попрощався з ним, висловивши вдячність за союзницьку вірність у війні з росіянами.
За свідченнями генерального писаря Пилипа Орлика, який залишався з гетьманом до останнього його подиху, помер великий син України Іван Мазепа 2 жовтня 1709 року, о 10 годині вечора.
4 жовтня 1709 року гетьмана Мазепу було поховано на сільському цвинтарі у Варниці. Точного місця поховання, на жаль, у жодному з джерел не зазначено. Існує припущення, що його поховали на давньому кургані. Можливо, на одному з узвиш край сільського цвинтаря.
18 березня 1710 року галацький митрополит здійснив поховальну відправу, після якої труна з останками гетьмана була похована у вимурованому з цегли склепі, прямо в церкві Святого Георгія (Юрія), у монастирі Святого Георгія (Юрія). Склеп цей було замуровано так, що він не виступав над долівкою, а могильна плита з відповідним написом та гербом гетьмана Мазепи була вмурована прямо в доріжку, отож, молячись, люди ступали на неї.
Тепер же, через 290 років, проймаючись душевним станом гетьмана, мені хотілося зробити все можливе, щоб повернення його праху в Україну, в любу його серцю гетьманську столицю Батурин, справді відбулося з якомога яскравішими виявами шани цьому визначному діячеві. І щоб, боронь Боже, повернення це не послужило новому розломові тіла й душі Батьківщини нашої, не стало причиною розбрату між «лівими» й «правими», патріотами і величезною масою збайдужілого «малорасєйського» хохляцтва, котре все ще не бажає сприймати ні української державності, ні позакомуністичного шляху розвитку нації, ні самодостатності нашої історії, мови та культури.
Ні до, ні після гетьмана Мазепи не було в Україні правителя, який би з такою заповзятістю розбудовував її, стільки особисто жертвував на зведення нових та реставрацію давніх храмів, на книгодрукування, фінансову підтримку церкви, студентів, мистецтва. Людина високої духовної культури, поет і просвітитель за потребою душі, за самою суттю свого світосприймання, він прикрашав свою країну, як дбайливий, залюблений у красу господар - світлицю. Шанобливе ставлення до історії, причетність до мистецтва слова, щира захопленість майстерністю давніх та сучасних зброярів; усвідомлення того, що прийдешні покоління оцінюють діяння предків за величчю соборів і за книжною мудрістю, - все це спонукало великого гетьмана до незнаних досі меценатських інвестицій у найпрестижніші, як би ми сказали нині, будови, найпрестижніші церковно-архітектурні проекти.
Мазепа не лише сам фінансував різні будівництва, але й спонукав до цього заможну козацьку старшину, передусім полковників адміністративних полків. Втім, меценатство Мазепи стосувалося не лише будівництва храмів. У 1708 році коштом гетьмана в сірійському місті Алепо було видруковано в перекладі арабською Євангеліє, передмова до якого має присвяту Мазепі й прикрашена його гербом.
І ще одне: саме за часів гетьмана Мазепи, про що ми іноді забуваємо, здійснилася мрія багатьох патріотів часів Великої Руїни: було об’єднано Лівобережну і Правобережну Україну. Інша річ, що об’єднання це тривало недовго. Але воно відбулося - і це історичний факт. Цікаво, що вже тоді Мазепа прагнув до культурного поєднання західних і східних українських земель. Того культурного поєднання, проблема якого не раз поставала перед українською нацією.
Саме за часів гетьмана Мазепи в Україні відродилася ідея перетворити Київ на другий Єрусалим, тобто на духовно-культурний центр християнського світу. І саме ідея другого Єрусалима була своєрідним політичним протиставленням ідеї московитів перетворити Москву на ІІІ Рим.
18 жовтня 1999 року, на 290-і роковини від дня смерті гетьмана Мазепи, в присутності румунських вчених та представників Галацької повітової ради, з місця поховання Мазепи мною було взято землю, урну з якою як символічним прахом великого гетьмана урочисто перенесено до колишньої гетьманської столиці Батурина.
Перша урочиста зустріч урни відбулася на контрольно-пропускному пункті українсько-румунського кордону «Дунай», неподалік українського містечка Рені, центру Ренійського району Одещини.
А вже наступного дня, 19 жовтня 1999 року, урну з прахом гетьмана Мазепи вшанували в Одесі, біля пам’ятника отаману А. Головатому. Тут над урною здійснили відправу два священики Української православної церкви Київського патріархату.
І нарешті 23 жовтня 1999 року урочистості з нагоди прибуття праху гетьмана Івана Мазепи, 290-річчя його роковин та 330-річчя проголошення Батурина гетьманською столицею відбулися в Батурині, на території Державного заповідника «Гетьманська столиця», якому на той час виповнилося п’ять років від дня заснування.
Разом із полковником Українського козацтва Анатолієм Петьком та в присутності почесної козацької варти ми передали урну з прахом гетьмана Мазепи гетьманові УК, депутатові Верховної Ради України, гвардії генерал-лейтенантові Івану Біласу, який, виголосивши промову, передав урну Батуринському державному заповіднику «Гетьманська столиця» в особі її директора Алли Павлівни Олещинської на вічне зберігання. Тоді ж, 23 жовтня 1999 року, в Батурині було закладено Алею Гетьманів. Під час відкриття Алеї було встановлено стелу, на якій висічено запропонований мною текст: «У діяннях гетьманів - історія, слава і державна велич України».