|
|
Сьогодні так багато говорять про консолідацію українського суспільства, про потребу примирити Схід і Захід України. Але частіше за все такі розмови з вуст політиків спрацьовують навпаки: формують думку про роз’єднаність, протиставляють два береги Дніпра. І хто скаже, що не так і замислювалося?.. Адже насправді у долях українців настільки міцно переплелися різні регіони, що сказати, який ближчий і рідніший, просто неможливо. Ось хоча б такий приклад.
Юрій Марко народився на Львівщині, на кордоні з Польщею, у родині прикордонника. Іншої долі, окрім захисту державного кордону, хлопець не уявляв собі вже змалку. У школі очолював товариство юних друзів прикордонників. Щоб отримати паспорт і вирватися за межі села, Ю. Марко завербувався на комсомольське будівництво і поїхав на Донеччину, звідки був родом його батько. Звідти й був призваний Юрій до лав армії.
Після армії було Голiцинське військове прикордонне училище КДБ СРСР, потім Берлін, прикордонна частина, але замаскована під армійську. Вже пізніше Юрій Олександрович дізнався, що 7 років мешкав в одному військовому містечку з Володимиром Путіним.
Після Німеччини були три роки в Карелії. Потому - морська застава на півострові Харли біля Скадовська, а в 1991-му сім’я Марка приїхала до Алушти.
Старший син продовжив династію прикордонників, закінчив Алма-Атинське військове командне училище, служив саме під час війни на гірській заставі у Грузії, потім на заставі у Міловому, що на Луганщині.
Так який регіон Юрій Олександрович має вважати найріднішим? Відповідає на це запитання він своєю громадською діяльністю. Майор запасу і полковник УРК Юрій Марко два роки очолює Алуштинську міську організацію Українського Реєстрового Козацтва, має свою позицію щодо місця козацтва у нашій державі й відкрито обстоює інтереси свого громадського товариства.
— Бажання увійти до козацтва виникло у мене не випадково. Ми, офіцери, що звільняються у запас, вважаємо, що можемо і повинні бути корисними для суспільства, для співгромадян. Тож коли я ознайомився із статутом УРК, одразу зробив вибір на користь цієї громадської організації. Тому що сам статут, цілі й завдання козацтва, викладені у ньому, відповідають моїм внутрішнім ідейним переконанням.
Звичайно, усі козаки наголошують на спадковості традицій від дідів-прадідів. Але чи справді є сьогодні підстави для того, щоб козацькі організації зростали, як гриби після дощу? З одного боку, так, підґрунтя для цього є, адже ми переживаємо перехідний період становлення нашої незалежної держави, й інститути влади ще не здатні захищати кожного з нас. Тому громадяни самотужки об’єднуються для захисту інтересів своїх родин, своїх громад, державних інтересів.
- Але вся діяльність козацтва в Україні сьогодні забезпечується лише особистим коштом самих козаків. Державної фінансової підтримки у козацтва немає.
- У тому ж і справа, що наша держава своїх українських козаків не підтримує, а козацькі організації Росії, що діють на території України, фінансуються з державної казни, є державними структурами. А значить, вони виконують завдання своєї держави. Які вони – свідчать події у Придністров’ї, в інших гарячих точках. І в Криму у тому числі, у Бахчисараї зокрема, у Феодосії. Представники різних козацьких організацій брали участь у тих сумнозвісних подіях, у тому числі й наші реєстрові. Навіщо вони там були? Чиї інтереси захищали?
Російські козаки відкрито говорять, що Крим – це російська територія, земля усіх слов’ян. Що це означає? Доводиться визнати, що козацькі організації часто використовують з політичних міркувань. Саме у цей важкий історичний момент і було б доцільно прийняти закон про козацтво, хоча б частково фінансувати козацькі структури й спиратися на них у формуванні громадської думки, у підтриманні громадського порядку.
Козацтво не повинно використовуватися для розпалювання ворожнечі у суспільстві, зокрема у кримському. Не повинні ми брати участь у протистоянні народів. Ми всі – громадяни однієї держави. У нас існують однакові проблеми. Тільки шляхи їх розв’язання різні. Склавши присягу перед Богом, народом і козацтвом, ми відчуваємо готовність до об’єднаних дій, відчуваємо, що прокидається наша генетична пам’ять.
- Отже, Ви відчули можливість самореалізації у козацтві?
- Щодо козацтва, мушу визнати: ми ще недостатньо приділяємо уваги тій справі, якій себе присвятили. Нам не вистачає в Криму соціальної бази для кадрового поповнення, адже багатьох на півострові відлякує саме слово «Українське» у назві нашого козацтва. Чудово, що з’явилися люди, які створили таку організацію, уклали хороший статут. Адже ідея зібрати людей навколо прекрасних козацьких традицій здатна швидко згуртувати українців, наростити м’язи козацтва. Це розуміють і цього бояться владники, тому й не маємо ні указу, ні закону про козацтво. Натомість створюються десятки різних козацьких організацій, не здатних об’єднатися в одну силу, а, навпаки, ворогуючих між собою.
Що ж залишається робити нам на місцях? Зміцнюватися організаційно, структуруватися, займатися військово-патріотичним вихованням молоді, підтримувати юних спортсменів і тих, хто справді потребує матеріальної допомоги. Головне – сформувати надійний кадровий потенціал із людей, відданих ідеї козацтва. А такі люди є і по обидва береги Дніпра, і на нашому півострові.