|
|
Сто років, як сконала Січ.
Сибір. І соловецькі келії,
і глупа облягає ніч
пекельний край і крик пекельний.
Сто років мучених надій,
і сподівань, і вір, і крові
синів, що за любов тавровані,
сто серць, як сто палахкотінь.
Та виростають з личаків,
із шаровар, з курної хати,
раби зростають до синів
своєї України-матері.
Ти вже не згинеш, ти двожилава,
земля, рабована віками,
і не скарать тебе душителям
сибірами і соловками.
Ти ще виболюєшся болем,
ти ще роздерта на шматки,
та вже, крута і непокірна,
ти випросталася для волі,
ти гнівом виросла. Тепер
не матимеш од нього спокою,
йому ж рости й рости, допоки
не упадуть тюремні двері.
І радісним буремним громом
спадають з неба блискавиці,
Тарасові провісні птиці -
слова шугають над Дніпром.
Хочу нагадати думку одного з геніальних вчених минулого про те, що окрема особа завжди залежить від свого цілого: від народу, від племені, до якого належить сам народ, від цілого людства. Її життя, з якого боку ми не візьмемо, пов’язане з суспільством… Розумовий розвиток окремої особи, навіть при найглибшому затворництві її в душі своїй, можливий тільки через посередництво мови, а мова вимагає іншої особи, яка б розуміла її. Мова дає суттєво відчувати кожній людині, що вона не більше, ніж частинка цілого суспільства. Отже, ми, сьогоднішні, частина поступу попередніх і наступних поколінь. То варто повсякчас над цим задумуватися, бо історія людства завжди нагадує всім тим, навіть цілим народам, хто забуває про це, що непам’ятство, прагнення поставити себе вище попередніх поколінь повертається до нього бумерангом.
Зберігаючи, примножувати - ось принцип сьогоднішнього співжиття всіх національностей на терені України. І не в гомінких закликах і гаслах наш порятунок, а в збереженні тривкого, відродженні втраченого! Сюди повинен спрямуватися пошук усіх партій і течій. І не в двомовності спасенність наша! Уже було… Відроджуймо і будемо уважні до кожного слова, що промовляється нами. Так, права особистості святі, але вони не можуть визначити поступ нації загалом. Тільки збіг їх устремлінь творить дива. Ще раз спогадаймо думки геніального Гумбольдта, який міркував: «…взагалі мова має самостійне буття, і хоча справжнє життя набуває тільки у вжитку між людьми, але в сутності своїй вона не залежить від окремих осіб». Не забуваймо про це, бо надто спрощено ведемо розмову про спадщину наших предків - тільки спілкування… Ні, не тільки функцію спілкування виконує мова… Пригадаймо одну з поезій Василя Стуса:
Немає Господа на цій землі:
не стерпів Бог - з-перед очей тікає.
Аби не бачити нелюдських кривд,
диявольських тортур і окрутенства.
В краї потворнім є потворний Бог -
почвар володар і владика люті
скаженої - йому нема відради
за цю єдину: все трощити в пень,
і нівечити, і псалму неба додолу попускати,
аби світ безнебим став.
Вітчизною шалених катованих катів.
Пан-Бог помер.
У той час, коли писалися ці рядки, в єдності «Бог - Слово - Людина» слово «Бог» штучно опустили і на його місце поставили постать Вождя, Учителя. До яких це втрат призвело, кожен з нас добре знає, адже навіть в Євангелії сказано: «Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог». І далі знаходимо: «І Слово стало плоттю і жило з нами, повне благодаті й істини». Чи не тому й третя заповідь гласить: «Не вимовляй імені Господа Бога твого всує». Бо й справді, у Слові вміщено пам’ять наших поколінь, і чи не тому слово, мовлене вчасно, гоїть душу, заспокоює людину?
Звертаємось до поезій Василя Стуса недаремно, тому що він був одним з тих майстрів, хто найбільше пошановував цінність слова і прагнув відтворити свою царину духу через небуденність слова, його такі грані, що досі не були запізнаними, і стремління до їх відкриття по-новому засвідчує образне розмаїття письменника. Тут, на Донеччині, відбулося його становлення як особистості, як людини творчого горіння, неспокою, людини, що прагнула в оті важкі роки зберегти своє «Я» ненадломленим і ненадтріснутим, захистити і добитися справедливості.
Можна стверджувати, що творче становлення Стуса як митця сталося в Донецьку. Тут він запізнавав Україну, тут він бачив її болі, страждання. Єдине, чого не вистачало тут, - це творчого середовища, яке завжди необхідне кожному майстру. Хоча останнє істотно не вплинуло на творчий світ Василя Стуса. Його самозаглибленість, світовідчуття і світосприйняття сформувалися тут, у Донецьку. Перші заримовані по-російськи рядки про собаку належать Стусу-четверокласникові. Потім все це було забуто, і він постав зовсім в іншому вимірі та іншій якості у період творчого самовизначення. Необхідно зазначити, що Василь Семенович постійно перебував у творчому пошуку. Однозначно можна потвердити тільки одне: активно творити він почав саме після війська. Чому? Очевидно, перебування там, як ніщо в житті, впливає на переоцінку цінностей.
Стус-поет, Стус-політик, борець. Щоб визначити найголовніше в ньому, слід зауважити: протест проти арештів, висловлений у різноманітних зверненнях та листах, ще сам по собі не є боротьбою. Борцем можна вважати людину, що свідомо зрікається всього заради загальносоціального. Ідеали нації ставить понад усе і бере участь у різноманітних виявах боротьби. Якщо Стуса не в усьому можна вважати борцем, то беззаперечним є одне: його характеру були притаманні риси справжнього борця. Він мав самостійні судження, небуденне мислення. Вже перша студентська робота його у Донецькому педінституті (нині Національний університет) вирізнила його з-поміж інших. У першу чергу це безкомпромісність, прагнення до кінця бути правдивим у своїх оцінках. Подекуди це переходило в якийсь максималізм.
А Стус-поет все-таки виховувався в сім’ї. Саме тут - витоки його слова, заглиблення в нього, усвідомлення його неповторності. Це від матері успадковане вміння не просто користуватися мовою, а відчувати її. Працювати над кожним словом, фразою. Та й слід додати, що Стус постійно працював над словом, у його бібліотеці надзвичайно багато книжок, зокрема словників різних говорів, які перебували у його постійному вжитку. Звідси таке багатоманіття лексичного матеріалу у його поетичних творах.
Слова - це той скарб, яким треба вміло користуватися. У суспільстві повинно культивуватися порядне слово, що своїм призначенням має виховання високодуховного і високосвідомого суспільства. Практика засвідчує, що чим нижчі вимоги в суспільстві до слова, до його елементарного звучання, тим швидше відбувається процес девальвації духовних потреб. Чи не пора кожному з нас подбати про майбуття, а не жити тільки сьогоднішнім, що таке скороминуще і нетривке. Адже ми створюємо той грунт, на якому жити майбутнім поколінням. А щоб жило воно, має жити суспільство, з яким безпосередньо пов’язана мова. Отже, вона не лише засіб спілкування. Мова є одним з головних джерел патріотичних почуттів, рецептором духовно-емоційної сфери людини. Опинившись далеко від Батьківщини, Василь Стус із болем згадував про неї. Втрата рідного оточення, і мовного зокрема, нестерпна, трагічна:
Обрушилась душа твоя отут.
Твоїх грудей не стало половини.
Бо щезне чар твоєї батьківщини -
і хоре серце чорний смокче спрут.