|
|
| Маруся Чурай. Портрет работы худ. Ф. Самусева. 1965 г. |
Існує легенда про те, як Бог роздавав кожному народові свої щедроти. Коли начебто все роздав, побачив гарну дівчину, яка скромно стояла в кутку.
- А ти хто така? - запитав Бог.
- Українка, - відповіла дівчина й засоромилась.
- Що ж тобі подарувати? - промовив Бог. - Мабуть, подарую я тобі пісню.
Тією українкою була, певно, героїня нашої розповіді. То хто ж вона, ця дівчина?
Український народний календар підказує нам її ім’я: у 2005 році виповнилось 380 років від дня народження Марусі Чурай (Чураївни, 1625 - 1653 рр.), легендарної української народної співачки, поетеси й композиторки доби гетьмана Богдана Хмельницького. Її ім’я разом з іменами лицарів тих буремних років по праву займає чільне місце на скрижалях нашої історії. Бо, як твердить сучасна поетеса Ліна Костенко:
Ця дівчина не просто так,
Маруся,
Це - голос наш. Це - пісня.
Це - душа.
Про життєвий шлях Марії Гордіївни Чурай ми майже не маємо вірогідних даних. Про неї не збереглося ніяких письмових джерел, немає й документальних свідчень, записів народних переказів. Ім’я і вчинки цієї дуже вродливої і надзвичайно талановитої полтавчанки овіяні численними легендами. А народ, як відомо, у своїй любові не помиляється…
Познайомимось хоч з кількома епізодами життя Марусі Чурай, життя-спалаху…
Зблиснуло лезо сокири…
Це трапилось 6 грудня 1637 року неподалік села Кумейки, що поблизу Канева. До заходу сонця все було скінчено. Повсталих козаків та селян у кривавім двобої зламало польсько-шляхетське військо польного гетьмана Миколи Потоцького. То був кінець повстання, яке очолював Павло Бут (Павлюк). Розпочалася розправа.
Призвідців повстання, а серед них і сотника козацького полку в Полтаві Гордія Чурая, повезли до Варшави. Там всі вони були засуджені до страти. Пригадали Гордію і давні «гріхи» - як він, не стерпівши наруги з боку шляхтича, зарубав його шаблею, а сам подався на Січ.
Прийшов той скорбний день, коли Гордій став на площі біля плахи. А навкруги ворожа юрба, чулись образливі окрики. Ось уже кат пригинає йому голову… Останнє, про що подумалось, що побачив Гордій: дружина Горпина й донечка Маруся…
Пісні, як люди, мають свої біографії. Одна з таких популярних пісень - «Засвіт встали козаченьки». Їй уже більше 350 років. Коли ж і як народилась пісня?
Засвіт встали козаченьки
В похід з полуночі,
Заплакала Марусенька
Свої карі очі.
За ким же і чому плакала Марусенька?
…Після загибелі Гордія Горпина Чураїха залишилась одна з дочкою Марусею. З усіх боків злидні обсіли вдовине обійстя. Одна втіха - Маруся. І красива, як писанка, і талантом Бог не зобидив. А які пісні складає, як співає! От би Гордій послухав. Та не послухає…
Вже й парубки задивлятися стали. Але уподобала Маруся з усіх хорунжого полтавського полку Гриця Бобренка, такого ж вродливого та стрункого, як сама. Вони з дитинства росли разом, а потім і полюбились.
Але у 1648 році скликали тривожні сурми на бій козаків. Став у козачий стрій і Гриць. Він поїхав на війну, давши Марусі слово, що повернеться до неї. Маруся чекала його довго, цілих чотири роки.
Не плач, не плач, Марусенько,
Не плач, не журися,
Та за свого миленького
Богу помолися…
І ось повертаються козаки з перемогою додому. Маруся вибігла на шлях, щоб зустріти коханого. Але той проїхав на коні мимо, не звернувши на неї уваги. Бо стара Бобренчиха, ласа до грошей, напитала в дружини своєму одинакові небогу полковника Мартина Пушкаря - Галю Вишняківну.
Нещасна Маруся не знаходила собі місця, вона дуже переживала зраду коханого. А особливо тоді, коли побачила разом Галю й Гриця на вечорницях. У цей час у неї народжується пісня «Ой, не ходи, Грицю…»
Ой, не ходи, Грицю,
та й на вечорниці,
Бо на вечорницях
дівки-чарівниці…
Не витримало такої наруги Марусине серце, їй спало на думку помститися зрадникові - вирішила вона отруїти хлопця. Як це сталось, розповідає Марусина пісня.
У неділю рано зілля копала,
А у понеділок переполоскала,
А у вівторок зілля варила,
А в середу рано Гриця отруїла.
Прийшов четвер - то вже Гриць умер,
Прийшла п’ятниця - поховали Гриця…
Після злочину Марусю Чурай засудили влітку 1652 року до страти. На суді вона не сказала жодного слова, всю вину взяла на себе. Лише священику на сповіді зізналась у всьому.
Настав день страти. На центральній площі Полтави на помості стояла закована в кайдани Маруся. Та коли писар уже закінчував читати вирок, на гарячому коні увірвався в натовп Іван Іскра - молодий козак, бойовий побратим Гриця. Він і сам палко кохав Марусю. Іван привіз буллу (указ) Богдана Хмельницького: «Звільнити Чураївну з-під варти в пам’ять її батька та заради чудових пісень, що вона склала».
Але для Марусі це не було радістю, бо душа її вмерла з Грицем. Вона ходила на прощу до Києва, а, повернувшись, у 1653 році померла. Їй ішов лише двадцять восьмий рік…
На городі верба ясна,
Там стояла дівка красна,
Хороша та вродлива,
Її доля нещаслива.
Її доля нещаслива,
Нема того, що любила.
Нема його, та й не буде,
Розраяли лихі люди…
Ось такою була життєва канва, на тлі якої й формувався поетичний та пісенний дар Марусі Чурай.
З тих часів і до сьогодні вся Україна співає «Засвіт встали козаченьки», «На городі верба рясна», «Прилетіла зозуленька», «Зелененький барвіночку», «Летить галка через балку», «Ой, по горі, по долині», «В кінці греблі шумлять верби», «Сидить голуб на березі», «Ой, не ходи, Грицю», «Віють вітри, віють буйні», «Котилися вози з гори»… Всі ці пісні сприймаються сучасними виконавцями як народні. Але ж то не так!
Михайло Стельмах, який професійно досліджував творчий доробок Марусі Чурай, відзначав, що «тільки інколи, крізь туман часу, окреслиться схожа на легенду постать творця. До таких легендарних постатей і належить народна поетеса Маруся Чурай».
«Малоросійська Сафо»
Так називали дівчину з Полтави дослідники минулих століть, прирівнюючи талант української дівчини до таланту античної поетеси.
Життя й пісні Марусі Чурай стали темою численних художніх творів. Серед них п’єси Л. Боровиковського «Чарівниця»і М.Старицького «Ой, не ходи, Грицю…», історичний роман у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай». Композитор Микола Лисенко увів пісню «Засвіт встали козаченьки» до своєї опери «Чорноморці».
У 1987 році в Полтаві облаштували «Співоче поле Марусі Чурай».
Але найкращим пам’ятником Марусі Чурай є її пісні, що лунають над Україною. Їх не одне покоління матерів передає в духовний спадок своїм дітям.
Поетичний і співочий дар Марусі Чурай, високий інтелект і закохане серце, вкладені в надзвичайно мелодійній пісні-баладі, брали за душу її сучасників. І так само беруть за душу її далеких нащадків у сьогоднішній Україні. І так буде в майбутньому.