Особливо великих збитків культурній спадщині України було завдано в період більшовицької окупації її території. Руйнівним смерчем пройшли по Україні керовані з Москви більшовицькі війська. Кривавий терор і грабунки супроводжували їх шлях чи не в кожному українському місті. Особливо постраждали культурні цінності Києва, в якому були зруйновані й пошкоджені архітектурні пам’ятки, знищені й розграбовані музейні та архівні збірки, колекції картин.
Від прицільного вогню більшовицьких гармат був зруйнований будинок М. Грушевського. У полум’ї загинули зібрані протягом багатьох років цінні колекції - старовинні українські та перські килими, збірки богемського, венеціанського та українського скла, срібний, мідний та олив’яний посуд, церковні старожитності, давні портрети українських діячів, рукописи та стародруки. Тоді ж загинула й знаменита колекція Кричевського. Справжній погром було вчинено в Українській академії мистецтв.
30 серпня 1920 року відправлено до Москви з Чернігова багато ювелірних виробів із золота та срібла, опис яких налічував 460 номерів. Лише протягом 1919 р. в Києві зникли збірки Собанського, Любомирських, Замойських, було знищено старовинні меблі в помешканнях Гудим-Левковичів, Потоцьких, Браницьких, Радзивілів. На Полтавщині «червоні партизани» розграбували і спалили палац Кочубеїв у Диканьці разом з бібліотекою (книги XVII - XVIII ст.) та інші пам’ятки.
Масові кампанії вилучення протягом 20-30-х років з українських церков та музеїв, архівів, бібліотек, у приватних осіб історичних та культурних цінностей мали фатальні наслідки для української культури. 8 квітня 1922 року спеціальна комісія на чолі з заступником наркома внутрішніх справ УСРР М. Серафімовим оглянула Музей культів і побуту, що перебував на території Києво-Печерської лаври, і відібрала для вилучення предмети великої історичної цінності - дари гетьманів Б. Хмельницького та І. Мазепи, російських імператорів та імператриць.
Однак масштаби пограбувань не задовольняли апетити більшовиків. Тепер їхню увагу привернули скарби церкви. Спеціальні комісії накинулися на церковне майно. Лише протягом червня 1922 р. з церков України було вилучено багато цінних мистецьких виробів, які були перетворені в брухт. Серед численних пам’яток, вилучених з Новгород-Сіверського Спасо-Преображенського монастиря XIII ст., був срібний ковчег, який вважався однією з реліквій храму. З церковних ризниць чернігівських храмів, більшість з яких була збудована в XI-XIII ст., забрали ряд унікальних виробів зі срібла періоду Київської Русі, стародавні Євангелії. З ікон здирали оправи, а дошки з розписами палили. Лиха доля не минала й найвизначніші реліквії - з оправи ікони Божої Матері в Успенському соборі Києво-Печерської лаври (XI ст.) видовбали 200 діамантів, які разом із золотими ризами були продані до Канади.
У січні 1928 року РНК СРСР та РНК РРФСР ухвалили рішення про посилення експорту антикварних речей, на підставі якого Всесоюзне об’єднання «Антикваріат» організувало безпрецедентне в історії вилучення музейних цінностей та продаж у країни заходу з 30 аукціонів творів мистецтв і пам’яток старовини.
За короткий термін «охоплено» фонди музеїв Харкова, Полтави, Києва, Чернігова, Тульчина, Кам’янця-Подільського, Житомира, Бердичева, Одеси та інших міст України. Саме в цей час поміж багатьма іншими раритетами за безцінь були продані срібні царські врата з церкви Різдва Богородиці (3300 доларів) та Хрестовоздвиженської церкви (2750 доларів) Києво-Печерського заповідника, котрі нині перебувають у Лос-Анджелеському музеї мистецтв (США). З Чернігівського історичного музею вилучили бандуру гетьмана І. Мазепи, Євангеліє середини XVII ст., 6 срібних потирів XVII-XVIII ст. та багато інших пам’яток.
Лиха доля вже вкотре не обминула художніх музеїв. У 1928 р. з музею мистецтв ВУАН вилучили французький гобелен 1512 р. - один з найцінніших експонатів. Наступного року комісія відібрала у фондах музею і продала за безцінь диптих видатного німецького маляра Луки Кранаха-старшого «Адам» і «Єва», придатною до експорту була визнана колекція великокняжих золотих речей.
Процедура вилучення цінностей здійснювалася з порушенням будь-яких прав особистості. Численні офіційні документи свідчать, що воно відбувалося насильницьким шляхом, часто з використанням збройної сили.
У 1924 році почалося систематичне вивезення з Миколаєва Центрального Чорноморського архіву. Нині він повністю знаходиться в Центральному державному архіві військово-морського флоту в Санкт-Петербурзі.
У 1948 році з архівів Києва та Полтави вилучили фамільні фонди родичів М. Гоголя - Гоголів-Яновських та Бикових. У 1972 р. - з Житомирського та Хмельницького держархівів - документи про родовід Леніна по материнській лінії та 128 єврейських тор. Лише протягом 1951 - 1972 рр. з України вилучили понад 1000 фондів обсягом 80000 справ. Відправлено було до Москви ряд творів Айвазовського, Бенуа, Турбіна та інших митців. На виставку до 750-річчя «Слова о полку Ігоревім» за актом від 23 липня 1938р. передали безцінні реліквії зруйнованого більшовиками Михайлівського монастиря - мозаїку XII ст. «Дмитро Солунський», шиферну плиту із зображенням вершників (XII ст.), орнамент - фрагмент фрески XII ст. та копію фрески XII ст. «Музикант» із Софійського собору в Києві.
Слід сказати також про безконтрольне та безперешкодне вивезення археологічних, археографічних, етнографічних матеріалів з України різного роду експедиціями, які працювали на її території від усесоюзних відомств та інститутів.
Серед вивезених пам’яток - виявлений 1973 р. в Чернігівській області примірник Острозької біблії 1581 року, ще два примірники цього видання вивезли наступного року з Одещини. Тоді ж із Вінниччини вивезли друковане у Вільні Петром Мстиславцем у 1575 р. Євангеліє. Загалом, за даними професора Осипа Данко (США), лише протягом 1973-1974 рр. до Москви потрапило 64 стародруки XVI-XVII ст. та 15 рукописних книг XV-XVII ст.
В ніч на неділю 24 травня 1964 року була підпалена найбільша київська бібліотека - ЦНБ імені Вернадського. Було знищено майже 414000 одиниць. Цю кількість склала в основному україніка. Було втрачено особливо цінні видання, що є на сьогодні бібліографічною рідкістю - твори української літератури 20-х - початку 30-х років та українська періодика того часу. Найцінніші колекції практично не відновлені.
Деякі дані свідчать, що підпал був спланованою акцією, а не справою маніяка-одинака. Приблизно в той самий час, на початку березня 1964 р., згорів будинок культури в Каневі, де розташувалася Центральна бібліотека імені Шевченка. Були й інші випадки вандалізму. Сказане дає підстави говорити про полі-тичні мотиви спалення найцін-ніших для української культури книжкових і газетних збірок.