|
|
Історія храму Покрови пов’язана з легендою про Трьомсина, яка згадується в «Лісовій пісні» Лесі Українки та в поемі «Трьомсин - богатир» Івана Манжури.
У другій половині 19 ст. в селі Григоріївка (зараз с. Рубанівське), на красивому березі річки, родова дворянка, вдова надвірного радника Єкатерина Павлівна Василенко збудувала в своєму маєтку Свято-Покровську «Красну Церкову».
Пізніше, повернувшись з паломництва в Єрусалим, вона вирішила залишити мирське життя і на свої кошти збудувала жіночий монастир в ім’я ікони Божої Матері «Знамення»: «з метою доставлення бажаючим вести життя богоугодне і поширення серед оточення християнського благочестя шляхом виховання і навчання підростаючого покоління в дусі Православної Церкви і піклування про немічних і бідних старих та дітей» (зі Статуту).
|
|
| Священник Василий Пышный с прихожанами |
Монастир почав рости, і в 1903 році до нього прибилися вже понад 200 насельниць, було відкрито притулок для бідних і сиріт. У 1904 році Єкатерина Павлівна була пострижена в черниці з ім’ям Єлизавета, а в 1907 році зведена в сан ігуменії. Нарешті, в 1916 році завершилося будівництво величного Преображенського собору, і його було освячено. Цього ж року, після свята Пасхи, ігуменія померла і була похована в монастирі.
Незабаром, після революції 1917 року, монастир закрили, черниць розігнали, а багатьох і замордували, труну з останками ігуменії Єлизавети викинули на смітник, а собор Преображенський зруйнували вщент. Благочестиві селяни перенесли останки ігуменії до Покровської Церкви, де вони знаходяться й досі. Місцеві мешканці, пам’ятаючи її труди і доброту, свято шанують пам’ять ігуменії Єлизавети і свідчать про чудесні знамення біля її труни.
На початку минулого століття в Свято-Покровській Церкві в селі Рубанівське служив священик Олександр. У 1918 році, під час правлення літургії, до храму увірвалися озброєні люди, схопили отця Олександра і, вимагаючи віддати цінності, виволокли його на церковний ганок. За відмову виконати їхні вимоги, замордували його: викололи очі і, зробивши з нього живу мішень, розстріляли й кинули до криниці. Віруючі таємно дістали тіло з криниці й поховали біля вівтарної стіни храму, зрівнявши могилу з землею, для того щоб сховати її.
У 1991 році храм знову відкрили й під час ремонту знайшли поховання ієрея Олександра. Останки й облачення залишились частково не зотлілими, їх переклали до труни й перенесли до храму. Біля труни здійснюються зцілення, вирішуються різноманітні життєві потреби віруючих, які із вдячністю шанують пам’ять ієрея Олександра.
До храму прибилися відомі у свій час чернець Іоанн і Христа ради юродивий Андрій. У 60-ті роки храм було частково зруйновано, а починаючи з 1991 року зусиллями місцевих мешканців знову відбудований.