|
|
| Николаевская церковь XVII века Святогорской лавры |
З часів отримання статусу незалежності нашої держави в Україні ідея релігійного об’єднання християнських церков, зокрема створення єдиної Української Помісної православної церкви, незалежної від жодного іншого християнського центру (Константинополя, Москви тощо), набула особливого значення.
Як відомо, у православ’ї не існує загальновизнаних, детально розроблених правових процедур і правил, що визначали б порядок отримання статусу автокефалії (незалежності) для Церкви, яка цього прагне. Тим часом протягом понадтисячолітньої історії кількість автокефальних помісних церков постійно збільшувалась. Майже всі «новоявлені» незалежні церкви виборювали свою автокефалію десятиліттями й навіть століттями, довший час залишалися не визнаними іншими церквами, тобто були незаконними, неканонічними.
Богослови Українського Реєстрового Козацтва провели аналіз шляхів отримання автокефалії деякими православними церквами світу. На основі аналізу встановлені принаймні дві позиції, які обґрунтовують утворення нових автокефальних Церков.
Позиція перша стверджує, що для отримання Церквою автокефалії та патріархального статусу важливим елементом є апостольське походження Церкви. Пригадаємо стародавні патріархати Рима, Константинополя, Олександрії, Антіохії та Єрусалима.
Друга, більш реалістична історична інформація переконує, що автокефалія, по суті, залежить від політичної ситуації в державі, на території якої розташована певна Православна Церква.
|
|
Досліджуючи Апостольські канони щодо цієї проблематики, особливу увагу слід звернути на 9-ий канон Вселенського Собору, який відбувся в 341 році н.е. в Антіохії, де конкретно пояснюється першість одного єпископа над усім своїм народом: «У кожній країні єпископи повинні знати того єпископа, який є перший з-посеред них […] та проживає у центральній митрополії (місті) свого регіону. Його повинні знати усі, хто відвідує це місто».
На підставі цього можна твердити, що канони перших Вселенських Соборів визнають територіальні кордони церкви та владу одного єпископа над іншими відповідно до політичного та адміністративного поділу в державі.
Ще більш конкретну форму розвитку автокефалії Церкви подає 17 канон IV Халкедонського Вселенського Собору, який відбувся 451 року н.е.: «Коли державна влада утворила або збудувала нове місто, то поділ Церковної території нехай відбувається відповідно до поділу цивільного та державного».
Як бачимо, у цьому каноні чітко виділено право на автономію тих Церков, які створюються на новій незалежній території, тому ці церкви не повинні залежати від інших, більших та центральних митрополій. Таким чином отримали свою автокефалію (незалежність) Церкви Вірменії, Грузії, Сербії, Болгарії, Румунії, Росії тощо.
З огляду на це можна твердити, що на підставі канонів перших Вселенських Християнських Соборів, на яких яскраво відчувалась присутність Ісуса Христа, кожна Церква, яка проголосила свою автокефалію, опираючись на незалежність своєї держави, має право на існування навіть тоді, коли її канонічність не визнали інші Церкви. Важливим елементом у такому випадку є адміністративний та політичний поділ території, що дозволяє Церкві у незалежній державі розвиватись та самостверджуватись у статусі самостійної церкви.
Треба відзначити, що такі права автокефального самоствердження Церкви часто порушувались. Причиною були звичайні людські амбіції. Погодження Церкви-матері, з лона якої мала б вийти й самоутвердитись нова автокефальна Церква, є ідеальною моделлю розвитку такої ситуації. Однак такий ідеальний підхід, де Церква-матір добровільно погоджувалась на автокефалію (самостійність) однієї своєї частини, майже неможливо віднайти в історичних архівах еклезіального життя. Цікавим є те, що від початку заснування християнства за дві тисячі років жодна автокефальна Церква світу не розпочала свою діяльність в результаті добровільної на це згоди Церкви-матері, в тому числі й Російська православна церква, яка 141 рік існувала як неканонічна, тобто невизнана і незаконна.
Вже ближче до наших часів, починаючи з XVІ ст., у Європі в результаті розвалу імперій і нових визвольних рухів, метою яких було формування незалежних держав, паралельно почала розвиватися концепція «народних церков», що допомогла розвинути ідею власної церкви, яка захищала б інтереси власного народу на власній території. Тому немає нічого дивного, що протягом XІХ – ХХ ст. можна було спостерігати всередині Православних Церков множення числа автокефальних помісних церков, які прийняли „національний” характер: Грецька Церква (1850 р.), Сербська Церква (1879 р.), Румунська Церква (1885 р.), Польська Церква (1924 р.), Болгарська Церква (1945 р.), Церква Чехії і Словаччини (1946 - 1998 рр.). Російська Православна Церква боролася за отримання своєї законності (канонічності) починаючи з 1448 року до 1589 року, коли її визнав Вселенський Патріарх.
Подібний розвиток подій не оминув і Українське православ’я, коли на межі 1991-1992 років виникла головна суперечка у внутрішньо православному українському середовищі, для якого, після проголошення державної незалежності, було абсолютно неможливо зберігати існуючий статус єдиної Російської Православної Церкви. Реакцією на таку політику стало виникнення на території незалежної держави України трьох православних церков: Української Православної Церкви Московського Патріархату, Української Православної Церкви Київського Патріархату та Української Автокефальної Православної Церкви.
|
|
Зараз УПЦ Московського Патріархату, станом на 01.01.2006 р., має 10763 зареєстрованих та 112 незареєстрованих парафій, 1 центр та 36 управлінь, 161 монастир і 16 навчальних закладів; УПЦ Київського патріархату має 3685 зареєстрованих та 36 незареєстрованих парафій, 1 центр, 31 управління, 36 монастирів та 16 навчальних закладів; УАПЦ відповідно має 1164 зареєстрованих та 2 незареєстровані парафії, 1 центр, 12 управлінь, 6 монастирів та 7 навчальних закладів. Тобто загальна кількість православних релігійних організацій на 01.01.2006 р. становила 16086 одиниць.
Сьогодні в Україні поширюються думки щодо єднання поділеного українського православ’я в єдину помісну, автокефальну (незалежну) Українську православну церкву. Такий спосіб мислення підносить нас на вищий рівень державності і дає нову площину до роздумів. Це важливий елемент для подальшого поступу й діалогу, який вимагає від громадян України нового мислення – навчитися розуміти інших, сприймати їх проблеми. Без такого уміння емпатії і надалі буде домінувати старий, негативний стиль конфесійної конкуренції, яка в релігійних справах не може бути „здоровою”. Завдяки діалогу християн, основним принципом якого є любов і правда, вони повинні визнати свою приналежність до Церков-сестер. Різнорідність зовсім не стоїть на перешкоді єдності Церкви. Згідно з традиціями Православної Церкви, вона повинна об’єднувати народ, а не роз’єднувати. Тому що об’єднання в межах одної держави від Бога, а роз’єднання від інших негативних, руйнівних сил, в християнських колах кажуть, - від диявола.
Але процес вирішення цієї, можливо, найскладнішої проблеми української сучасності має проблеми не лише церковно-канонічні. І тому вирішується вона не тільки в християнському любовному діалозі. З часів проголошення незалежності України це питання виросло як політичне навіть не тільки в Україні, але й на міжнародному рівні.
Кілька років тому Українська Православна Церква Київського Патріархату виступила з тезою про те, що в Україні вже є помісна Церква – це Українська Православна Церква Київського Патріархату, і іншої вже не потрібно! Це твердження озвучив на святкуванні десятиріччя УПЦ КП перший всенародно обраний Президент України Леонід Кравчук.
Нещодавно Українська Православна Церква Московського Патріархату виступила з аналогічною заявою. «Помісна Церква в Україні вже існує – це Українська Православна Церква Московського Патріархату, яка бере свій початок із часів святого великого рівноапостольного князя Володимира Святославовича – хрестителя Київської Русі...» – проголосив блаженний митрополит Київський Володимир. За його словами, не варто вести мову про створення помісної Церкви, а мова може йти лише про набуття нового канонічного статусу Української Православної Церкви Київського Патріархату, а також про місце Української Православної Церкви в Диптиху (переліку) православних церков світу. На жаль, в цьому переліку немає ні Української Православної Церкви Московського Патріархату, ні Української Православної Церкви Київського Патріархату, ні Української Автокефальної Церкви, тобто всі три вони не визнані світовим православ’ям як самостійні православні церкви.
Ось так, якщо вірити заявам, в Україні вже існує помісна Церква! І не одна – аж дві. «Чи не забагато?» – спитаєте. Певна річ, забагато. Така ситуація свідчить про одне: ідея утворення помісної Церкви й надалі залишається предметом спекуляції як церковних, так і політичних діячів. Так історично склалось, що нова Православна церква завжди створювалась або під незалежну територію, або під незалежну державу. Тому православні церкви мають такі назви, які мають держави: якщо в Росії, то Російська Православна Церква; якщо у Вірменії, то Вірменська православна церква, якщо в Болгарії, то Болгарська православна церква. Українська Православна Церква Московського Патріархату не є самостійною церквою, тому що вона є складовою частиною Російської Православної Церкви. Митрополит Київський і всієї України входить до складу Священного Синоду Російської Православної Церкви, це свідчить про те, що він зобов’язаний виконувати рішення цього Священного Синоду.
Нині, як стверджують експерти-богослови, існує чотири можливих варіанти щодо вирішення проблем православ’я в Україні й утворення помісної Української Православної Церкви:
1. На базі УПЦ Київського Патріархату (якщо Вселенський патріарх надасть Томос про автокефалію, визнаючи, що Україна є історично канонічною територію Вселенської православної церкви, виходячи з того, що 1686 року передача Київської митрополії до Москви відбулася протизаконним шляхом).
2. На базі УПЦ Московського Патріархату, якщо Патріарх Російської Православної Церкви вирішить, що ліпше мати в Україні Церкву-сателіта, Церкву-сестру, ніж поглиблювати і надалі розділення і ворожнечу в православному середовищі України.
3. Є ще, звичайно, зовсім захмарний варіант: коли УПЦ МП та УПЦ КП об’єднаються й здобудуть незалежність як від Константинополя, так і від Москви.
4. Є ще й четвертий варіант, згідно з яким треба погодитися із сучасною ситуацією в православних церквах і зняти всі питання про об’єднання і створення помісної церкви, нехай все залишиться, як є. Потрібно тільки припинити паплюження однієї церкви іншою.
Таким чином, розмірковуючи над питанням, чи матимемо ми найближчим часом помісну Православну Церкву, треба зазначити, що все залежатиме від послідовності нинішнього керівництва держав України і Росії та в меншій мірі від керівництва церков, а також від їх бажання врегулювати ситуацію. Адже набуття канонічного (тобто законного) статусу УПЦ Київського Патріархату зняло б з прихожан цієї Церкви психологічний тягар, і вони б стали рівними серед громадян України, що припинило б їх дискримінацію. Зараз мільйони людей, українців, які відносять себе до Української Православної Церкви Київського Патріархату, патріотів своєї держави, живуть із тавром неканонічних та неблагодатних.
Без сумніву, розв’язання цієї проблеми, яка нараховує кілька століть, є Богоугодною справою і значним успіхом безпосередньо уряду, Президента України і Верховної Ради й стане однією з основних історичних подій вселенського рівня, яку можна порівняти з подією отримання Україною політичної незалежності. Кому з політичних діячів це вдасться зробити, можна з великою впевненістю сказати, що він буде внесений до переліку святих, як колись за подібну подію цей статус отримав князь Київський Володимир, під керівництвом якого у 998 році була охрещена уся Русь. Але зробити це буде не так просто, як здається. Вивести людей на Майдан набагато легше, ніж дістати автокефальний статус православної церкви в Україні для будь-якої з трьох Українських Православних Церков. Це на зразок того, як для країни вступити в Європу: важко, але необхідно.
|
|
За словами Президента України Віктора Ющенка, «утворення єдиної Помісної православної церкви є одним з найважливіших факторів самовизначення нашої нації. Бо у свідомості людей об’єднання православ’я тісно пов’язане з поняттям соборності нашої держави, з її духовною цілісністю. Тому, не поспішаючи й не випереджаючи події, ми маємо рухатися до своєї мети. І в цьому я розраховую на підтримку всієї релігійної спільноти».
Коментуючи цю проблему, радник Секретаріату Президента України доктор філософських наук Олександр Саган сказав: «Уже такий підхід до питання та дискусія на тему «Чи потрібна Україні Помісна православна церква?» свідчить про те, що з українцями добре й довго попрацювали за останні триста років. Вважаю, що нині питання має стояти лише в площині: коли наші православні віруючі нарешті звільняться від почуття меншовартості, «дозріють» до усвідомлення необхідності помісності й щось реально робитимуть для цього? А те, що вони «дозріють», у мене не викликає сумнівів, оскільки це об’єктивний процес, який можна лише стримати, але не зупинити. Історія переконливо свідчить: усі православні Церкви тих чи інших народів обов’язково виборювали свій помісний статус після здобуття цими народами політичної незалежності. Історія не знає жодної держави, яка цей статус не виборювала. І нині, думаю, ні для кого вже не секрет, що ці процеси політичної та церковної незалежності взаємозумовлені. Досить подивитися на позицію УПЦ МП на останніх виборах. Це є прямий наслідок неотримання цією Церквою автокефального чи хоча б автономного статусу. Адже мова йшла не стільки про кандидатів на найвищу посаду країни, скільки про існування недекларативно незалежної Держави Україна. У цьому, на мій погляд, і головна цінність помісності...»
Та на заваді цій прогресивній, але, можливо, утопічній на сьогодні ідеї стоять дуже впливові внутрішні та міжнародні сили. І тут варто розглянути місце православної церкви у міждержавних відносинах України і Росії.
Як підкреслив аналітик Дмитро Бондаренко, «позиції України та Росії в церковних справах якнайкраще ілюструє епізод, який мав місце на початку 2004 року, під час відвідин тодішнім президентом Леонідом Кучмою та його російським колегою Володимиром Путіним Києво-Печерської лаври. Тоді Володимир Путін заявив, що зв’язок української церкви з російською – те мале, що залишилося єдиним, і що цю єдність слід зберегти для майбутнього покоління. Леонід Кучма ж зазначив, що є твердим прибічником єдності православної церкви в Україні. І хоч обидва президенти проголошували слово «єдність», для одного президента вона вже існувала, а для іншого президента була лише в його мріях.
Очевидно, що за цією відмінністю ховаються не просто різні, а й цілком протилежні стратегії організації українського церковного життя. Тоді як Українська держава розраховує на подолання церковного розколу та об’єднання розділених православних деномінацій в єдину Церкву, Російська Федерація прагне збереження Української Православної Церкви у складі Московського Патріархату». Тобто вона не бажає надати автокефалію (самостійність) своїй же улюбленій Українській Православній Церкві Московського Патріархату, предстоятелем якої є Блаженнійший Митрополит Володимир.
|
|
Розділення українських православних віруючих на декілька ворогуючих поміж собою деномінацій не є для Росії ані проблемою, ані власним болем. Навпаки, покращення відносин між Українськими православними церквами неминуче посилило би об’єднавчий процес, що розглядається Росією як загроза її церковній присутності в Україні. Водночас дедалі прогресуюча маргіналізація невизнання в православному світі Української Православної Церкви Київського Патріархату та Української Автокефальної Православної Церкви цілком відповідає російським інтересам.
Таким чином, позиція Російської Федерації щодо православної Церкви в Україні цілковито визначена – пильний догляд за тим, щоб у прагненні до створення незалежної Церкви Українська держава не перейшла від декларацій до активних заходів.
Ще за часів президентства Леоніда Кучми, під час міждержавних переговорів, Росія лобіювала вирішення на користь УПЦ питань, які були актуальними для цієї Церкви: ставила питання про передачу будівель Києво-Печерської лаври до УПЦ Московського Патріархату та про сприяння вирішенню проблем УПЦ на Західній Україні. Безпрецедентним прикладом підтримки з боку Російської Федерації однієї з релігійних організацій в Україні стало виділення російського державного гранту на будівництво церков УПЦ на Західній Україні, де храми цієї Церкви повернулись до їх власників - віруючих греко-католиків.
Так, під час минулорічної зустрічі президента Володимира Путіна з вищими архієреями Російської Православної Церкви предстоятель УПЦ Блаженнійший Митрополит Володимир сказав таке: «Ми, звичайно, не мученики в Україні, але проблем у нас достатньо. І вся проблема – це настрій певної кількості людей в Україні, особливо в керівних інстанціях, яких дратує одна наша приналежність до Московського Патріархату і, природно, до Москви».
Щодо проблем Української Православної Церкви Київського патріархату, то керівництво РПЦ та Російської Федерації турбує не так діяльність предстоятеля УПЦ КП Патріарха Філарета та очолюваної ним деномінації, як можливість відходу української частини Російської Православної Церкви від Московського Патріархату. Сьогодні усім зрозуміло, що проблема відносин між православними в Україні мало залежить від конкретних осіб – Митрополита Володимира, Патріарха Філарета, Патріарха Мефодія. На основі комп’ютерного системного аналізу ситуації встановлено: якщо завтра до керівництва православних церков прийдуть інші люди, складна ситуація і розкол у православному середовищі України ще поглибляться. Представники нового покоління віруючих, які зараз можуть розглядатися як наступники керівних посад, менш толерантні, ніж сучасне керівництво православних церков.
Баланс, який зараз вдалося встановити, буде знищений, це, в свою чергу, може призвести до більш жорстокої боротьби між церквами за участі прихожан кожної церкви.
Чому ж для Російської Федерації настільки важлива присутність її православної церкви на території сусідньої незалежної держави Україна?
Найвідвертішу відповідь на це питання сформулював працівник московського Інституту країн СНД Кіріл Фролов, який є експертом з України й активістом російського Союзу Православних Громадян. Його тези такі: єдність УПЦ з Московським Патріархатом – останній зв’язок, саме він запобігає остаточному перетворенню України на антиросійську державу; православні країни - єдиний простір, де Росія зберігає столичні функції; необхідний політичний «місіонерський контрнаступ» православних, спрямований проти «оранжевої чуми» та впливу Заходу на території т.з. «історичної Росії», яка, зрозуміло, простягається й на українські землі. Проблема юридичного і фактичного статусу УПЦ МП загострюється також певною невідповідністю діяльності цієї церкви в Україні своєму віровченню та соборним документам («Основи соціальної концепції РПЦ», 1 і 2 глави), згідно з якими:
|
|
1. Церква має вселенський, наднаціональний характер.
2. Завданнями Церкви по відношенню до людства є проповідь спасіння і діяльність, яка спрямована на «преображення та очищення [світу] на началах богозаповіданої любові».
3. Церква визнає право народів «на національну самобутність, національне самовираження», на створення і розвиток «національної християнської культури».
4. Церква закликає віруючих до християнського патріотизму, який «проявляє себе по відношенню до нації як етнічної спільності» і до нації «як спільноти громадян держави».
5. Церква відкидає приниження будь-якої етнічної або громадянської нації.
6. Церква безпосередньо не є учасником політичної боротьби, не створює православних партій або політичних рухів, не агітує за партії або кандидатів, «не дає спеціального благословення на політичну діяльність мирян».
7. Церква не виконує політичних завдань інших держав.
8. Церква допускає у віруючих наявність різних політичних поглядів і не може переслідувати віруючих за їх політичну позицію.
У зв’язку з державно-церковною та олігархічно-церковною корупцією, яка має місце як в Росії, так і в Україні, ці положення не завжди виконуються. А це означає, що суттєво змінюється природа церковного організму в деяких церквах, які виконують замовлення політичного характеру, виступаючи активним компонентом політичної боротьби.
Враховуючи це, а також зростаючі тенденції у православних церквах, спрямованих на подальше посилення політизації церкви, перед державою і парафіянами християнських церков України, зокрема Українським Реєстровим Козацтвом, основним напрямком діяльності якого є відродження духовності і патріотизму, постають такі завдання:
1. Сприяння терміновому введенню діяльності усіх церков в Україні в правове поле.
2. Діяльність усіх церков спрямувати на виконання суто церковних завдань.
3. Церква не повинна обслуговувати політичні інтереси Росії або російськомовного населення. Якщо церква буде порушувати це положення, тоді треба поставити питання про перереєстрацію її статусу в екзархат РПЦ з чіткою вимогою невтручання в українську внутрішню та зовнішню політику.
4. Церква повинна визнати право української нації «на національну самобутність», на незалежну Українську Православну Церкву, на створення і розвиток «української національної християнської культури».
5. Церква повинна закликати своїх парафіян до християнського патріотизму, який проявляється в патріотизмі до української нації і держави Україна.
6. Церква не повинна розколювати український народ за регіональною (Схід, Захід), культурною та історико-політичною ознаками.
7. Церква повинна стояти на захисті духовних і моральних цінностей віруючих всіх національностей і людей, які проживають в Україні.
8. Церква повинна закликати до соборності всіх віруючих, а не бути лише корпорацією церковного кліру.
9. Церква повинна очиститися від зв’язків з маргінальними псевдоцерковними радикально-екстремістськими організаціями, що розповсюджують шовінізм і ксенофобію з орієнтацією на насильство; закликають до репресій проти всіх, хто не поділяє їх погляди.
Таким чином, ми дійшли висновку, що проблема Української Помісної Православної Церкви, яка виходить на межі міжцерковного та державно-церковного діалогу, статусу православних церков в Україні, єдності українського православ’я, давно вже є не лише теологічною проблемою, а питанням безпеки усієї нашої держави. Бо сьогодні ми констатуємо великий вплив багатьох закордонних релігійних центрів, які відпрацьовують свої політичні сценарії в Україні на свідомості наших громадян через релігійні інститути, що може за певних обставин спричинити громадянські катаклізми й остаточно розколоти країну та народ. Тому саме сьогодні настав час зміцнити нашу державу духовно та морально через ідею християнської любові, зупинити ворожнечу між православними церквами. Проблеми православних церков для багатьох людей України незрозумілі, і їх вони мало турбують. Людина іде в храм до Господа, і її мало повинно турбувати, до якої з трьох церков цей храм належить.
|
|
Українське Реєстрове Козацтво історично боронило Православну віру в Україні, і зараз воно робитиме усе, щоб проблеми, котрі виникають між Українськими Православними Церквами та між українцями, які відносять себе до різних церков, вирішувалися за принципами любові. Ми повинні пам’ятати, що Господь є любов. Любов людини до Господа можна проявити тільки через любов до іншої людини, незалежно до якої церкви ця людина себе відносить, якої вона національності, якою мовою розмовляє, тому що вона дитина самого Господа. На землі немає жодної людини, якій би не дав життя сам Господь, ні серед християн, ні серед мусульман, ні серед юдеїв.
Науковці Українського Реєстрового Козацтва провели опитування у владних структурах різного рівня, аналіз якого показав, що мало хто з керівників високого рангу хотів би увійти в історію як людина, причетна до розколу українського народу на Схід і Захід. Навпаки, багатьом з них бажано було б жити і працювати в єдиній державі.
Напруга, що поселилася в серцях людей на сході, на заході, в центрі, в Криму, - це негативне явище, до якого причетна деякою мірою і православна церква, цю напругу нам треба швидше зняти, якщо ми бажаємо своїй державі посісти достойне місце серед розвинутих країн світу. Нагадаємо слова з Біблії: «Не може встояти царство, яке розділилось між собою». Попросимо у Господа його благословення: «Господи, допоможи Україні, дай нам духовність, любов, розум і терпіння».
Автор вдячний Ігорю Козловському, доценту, заступнику Гетьмана УРК з питань релігії, Тетяні Єрошенко, начальнику Центру інформаційного забезпечення УРК за їх цінні думки і пропозиції, які допомогли автору підготувати цей матеріал.