Отак народжувалися поети
І їхній поетичний дар генетично передавався нащадкам. Один із них став самобутнім поетом-ліриком світового рівня – Олександр Олесь. Козакували-чумакували його прадіди українськими просторами, співаючи. І Олесь став Великим Співцем кохання й волі.
Як хороше від того, що є дивовижні люди, які відгадують твої найпотаємніші бажання! І не тільки відгадують, а й допомагають здійснювати їх. Упродовж життя я мріяла хоч раз побувати в Білопіллі, на батьківщині свого найулюбленішого поета – Олександра Олеся. Та не виходило. Але ось несподівано виконавчий директор Сумського земляцтва в Києві Катерина Безкровна зателефонувала і запросила мене, журналістку, поїхати до Білопілля із земляками-лауреатами премії імені Олександра Олеся в день народження його, 5 грудня. Я захвилювалася від вдячності й щасливої можливості зустрітися із давньою мрією.
Мікроавтобус мчав нас нічною дорогою. Були на ній бугри-вибоїни, змушена тривала зупинка - через колесо, що лопнуло. Однак ніякі неприємності і холод не зіпсували піднесеного настрою. Адже ми наближалися до рідного берега Генія, якого в Україні після Тараса Шевченка ще не було. Як справедливо сказав Михайло Грушевський, ставлячи ім’я Олександра Олеся врівень із Великим Кобзарем.
У спогадах, листах видатні літературознавці визнавали, що ніхто так не любив Україну, як Шевченко і Олесь. Незабутній Сергій Єфремов писав про останнього: “Він дав такі гарні зразки громадянської, справді високої поезії, до якої після Шевченка ніхто так не піднімався…” А від себе я б додала: діапазон Олесевої творчості – невичерпно безмежний, як ні в кого. Він – найкращий і лірик, і сатирик-гуморист, і романтик, і алегоричний символіст, і драматург, і прозаїк, і перекладач, і дитячий казкар XX століття.
Тонкий психолог, мудрець-мислитель, знавець світової і вітчизняної літератури, нашого фольклору і народної пісні, заслужено був удостоєний за кордоном звання Почесного доктора філософії Українського вільного університету. Він і досі своєю ніжною та вогняною поезією запалює серця мільйонів українців і в Україні, і поза межами її, хоча минуло 63 роки, як Поета не стало. Отож до батьківського порогу Світоча нації має бути не такий темний і заколдобений шлях, як тепер. І державні можновладці мусили б давно подбати про впорядкування під’їзду до батьківщини Мистця.
Белополье более ста лет назад |
І хоч прикрість від того була на душі, але все ж нам було тепло в автобусній приємній тісноті, у колі земляків: пані Катерина Безкровна, білопільчанка, пригощала смачними пиріжками, виготовленими власноруч, знаменитий поет-кролевчанин і перший радник Голови Парламенту Михайло Шевченко та філігранний поет з Лебединського краю, відповідальний секретар Національної спілки письменників Володимир Мордань, не вщухаючи, співали. А до них приєднувалися гарні жіночі голоси поеток: Антонії Цвіт із Конотопа, нині заступника голови Сумського земляцтва в Києві, Людмили Овдієнко, журналістки із Кобеляк, що на Полтавщині. У коротких перервах між піснями знаний художник Олександр Масик розповідав смішні бувальщини із життя столичних колег.
Нас, як годиться, зустрічали білопільчани з пухким короваєм на вишиваному рушнику. Після вітальних слів ми не могли відірватися від пахучого пшеничного дива: тут місцева випічка особлива, смачна, як більш ніде. Принаймні, так нам тоді здалося – коровай був неперевершений.
Та, головне, господарі частували нас великою святковою культурною програмою, присвяченою 128-річчю з дня народження Олеся. Опікувалися нами постійно і чуйно прекрасні керівні жінки: начальник Білопільського райвідділу культури і туризму Світлана Лукова та директор Центральної районної бібліотеки імені О.Олеся Галина Маценко. А нам не терпілося скоріше оглянути святі місця, пов’язані із життям Поета.
Музей Короля української поезії, Основоположника романсової лірики розміщений у гарній і просторій райбібліотеці, хоча слід було б і спромогтися владі на окреме приміщення Олесевої скарбниці, важливої для Білопілля, Сумщини, всієї України. Вже вісім років минуло відтоді, як на честь святкування 120-ліття з дня народження Поета було відкрито музей-кімнату, експозиція якого значно розширилась і потребує достойного повноцінного втілення.
Добре, що в холі бібліотеки є бюст Олеся. Але цього недостатньо. На мій погляд, необхідний художньо вартісний пам’ятник у Білопіллі і столиці України. Не завадили б вони і в Сумах, Харкові, місцях, де жив Поет, якого кращі фахівці заслужено вивищували до Шевченкового рівня.
Ми у захваті були, коли знайомилися з унікальними матеріалами, фотографіями, що розповідають про Олександра Олеся. Побачили ксерокопію запису із церковної книги Покровського храму про хрещення маленького Сашка. Побачили, який вигляд мав будинок Кандибів у той час, як народився там Соловей України. Милувалися краєвидами Білопілля кінця XIX століття, особистими речами Олеся, мебльованим куточком його кімнати із самоваром, знайденим на горищі клуні в їхній садибі. Оглянули прижиттєві раритетні видання Олесевих творів: 1909, 1917, 1919, 1923, 1935 років.
Сміявся день, пісні лились…
Нас, як колись малого Сашка, захопили і краєвиди села Верхосулки, де на літніх канікулах зазвичай перебував майбутній Поет. Той час у гостях у діда по матері – Василя Грищенка – видавався хлопцеві “суцільною казкою”, “одним золотим днем”:
В дитинстві ще… давно, давно колись
Я вибіг з хати в день майовий.
Шумів травою степ шовковий,
Сміявся день, пісні лились…
На знімку – каштан, якому понад сто років, що зберігся донині на місці садиби Грищенків. Як би хотілося мені ще побувати й там, де розкішна українська природа та перше чисте кохання дев’ятилітнього Сашка до одинадцятилітньої кузини Тані дали світові Великого Поета! Там тоді народився і його перший натхненний вірш.
Литературная встреча в районной библиотеке |
У музеї фахово висвітлені Сумський, Марківський, Київський та еміграційний періоди життя Олеся. На мій погляд, його меморіальні музеї мають бути в цих наших містах і в Празі, де понад двадцять років працював і де похований Олександр Іванович.
Значна увага приділена в музеї і закатованому фашистами синові Олеся Олегу Ольжичу - поету, археологу, політичному діячу. Його син, тобто внук Олеся, Олег Кандиба, приїжджав із Канади до Білопілля, подарував книги, фотографії батька і своїх дітей, що тепер прикрашають музейну експозицію. Але хотілося б більше дізнатися про онука, правнуків. Як на мене, слід розширити експозицію розповіддю і про надзвичайну матір Олеся – Олександру, із прародини кріпаків, котра у 28 років, молода і красива, залишилася вдовою з “трьома дітьми на руках і трьома карбованцями у кишені”. Зазнавши великої скрути, вивела малечу в люди, зрікшись подальшого особистого життя.
Треба розповісти і про двох Олесевих сестер-вчительок – Ганну й Марусю, які дуже любили брата і підтримували, чим могли. Хоча доля порозкидала рідних по різних кінцях світу.
А яку ж увагу необхідно приділити відданій дружині Вірі Сватковській. Педагогу, котра закінчила Бестужевські курси в Петербурзі, усе життя працюючи, була другом, порадницею, рецензентом творів чоловіка, знала багато їх напам’ять. А він не таїв од неї навіть найменших своїх гріхів. Вона усе йому прощала – до забуття любила Поета. З ним в одній могилі похована, де немає навіть дошки з її іменем!!! Як знаходимо у спогадах очевидців.
Останнє найсильніше захоплення Олеся – Муза, інтимна подруга-словачка Марія Фабіанова, котра рятувала життя коханого і за свій кошт лікувала. Вона народила Олесеві сина Олександра, якого теж любив батько. Пан Олександр – учитель-поет і досі проживає в Празі. І про них мають знати відвідувачі музею й бачити їхні світлі лики. Адже вони частина життя і крові Поета, котрий понад усе сповідував істину. Вони – частина й нашої історії, приховувати це – неправдиво, надворі не радянські часи!
Подібні суто приватні речі збагатили б музей, розширили коло відвідувачів, яких передусім приваблює особистість Мистця – як живої людини, з її силою і слабкостями. А Олесь був гідним українцем: надзвичайно скромним і делікатним, ніжним і запальним, доброзичливим, любив людей, а понад усе – Україну. Його називали вишуканим інтелігентом, котрий, проте, не відірвався од свого народу, аристократом духу. Йому до скону боліли “мужицькі сльози і мужицький гнів”. Особисті його чари - незбагненні, як писали близькі до нього люди.
Цінним є розділ музею “Олесь і сучасність”, де можна побачити твори нинішніх письменників з автографами. Чимало з них тут побувало і подарувало свої видання. Книга відгуків засвідчує вдячність у записах. Ось один із них: “Схилимо голови перед найвидатнішим ліриком XX століття. Його творчість – це наші крила. Вона переживе віки!”
А так і сталося. Бо вже понад сто літ цікавість до Поета не згасає. Його палка душа і розкішний дорогоцінний спадок ніби викрешують іскри добра і натхнення та ними запалюють, надихають інших.
Незабутнім моментом було й покладання квітів до меморіальної дошки, що на будинку 14 по вулиці Петровського, де 5 грудня 1878 року народився Поет. Тут у чотири рочки мати навчила його читати, а в одинадцять – знав майже увесь “Кобзар” напам’ять, тут рідний дядько часто цитував йому Біблію.
Звичайно, дім, якому понад 200 років, не раз ремонтувався, переходячи від одних власників до інших. Але кістяк його зберігся. Ось віконця кімнати Сашка дивляться на вулицю. З них часто брат із сестричками спостерігали за заходом сонечка, що ховалося за товстелезний столітній дуб навпроти домівки. А в їхньому садку всі ласували соковитими абрикосами із чотирьох молодих деревців, які із кісточок посадив-виплекав Сашко. Коли брата й матері не стало, вже дорослі Ганна й Марія приїздили сюди і плакали-ридали під квітучими абрикосами – за навіки втраченим…
Тут колись щасливо і в скромному достатку жила чимала дружна сім’я: батько Іван Кандиба, його набагато молодша дружина Олександра і троє діток. А ще батьків брат, бездітний удівець – Василь. Батько із дрібних купців, торгував рибою. Щоб годувати родину, найнявся на рибні промисли аж на Волгу. Там і потонув, залишивши молоду дружину, дітей. А його брата Василя, котрий теж торгував і матеріально допомагав сім’ї, забили злодії. Зосталися Кандиби без чоловічої опіки. І лише Богові відомо, як важко жили. Тому змушені були 1893 року переїхати до материних родичів у Суми.
Оглядаючи колишній Кандибів будинок, подвір’я, думала, що найкраще і найдоцільніше було б створити меморіальний музей-садибу Олеся саме тут, капітально відродивши усе й надавши теперішнім господарям інше житло. Відкрити Олесевий світ і для дорослих, і дітей. Щоб їхали сюди люди з України і з-за кордону. Адже шанувальників Поета – мільйони на планеті. Зрозуміло, потрібно збудувати в райцентрі й готель.
У Білопіллі Олесь закінчив початкову школу, двокласне училище, з дитинства формувався як людина. А дитячі враження – найсильніші, найвпливовіші.
На моїй святій землі
Возле дома, где родился Александр Олесь |
“На моїй святій землі” – так називалася літературна зустріч із прес-конференцією в Центральній районній бібліотеці за участю лауреатів премії імені Олеся та членів Сумського земляцтва в Києві, журналістів, місцевих поетів, любителів поезії… Приїхав і виступив тут начальник Сумського обласного управління культури і туризму, поет, композитор і співак Василь Деркач.
Суми теж були рідними Співцеві радості й журби. Під цим містом він закінчив Дергачівську хліборобську школу. Захопився там літературою, театром, почав складати перші вірші – українською і російською мовами. Затим був вільним слухачем агрономічного відділу Київського політехнічного інституту, закінчив Харківський ветеринарний інститут. Вирішальним у житті для нього став 1903 рік: знайомство з високоосвіченою сім’єю Алчевських, поїздка до Полтави на відкриття пам’ятника Іванові Котляревському, де спілкувався з Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Борисом Грінченком. Культурні діячі-патріоти допомогли усвідомити, що він, українець, має служити своїм рідним словом Україні. І юнак почав писати виключно українською – аж до останнього подиху, збагативши вітчизняну духовність золотим надбанням.
Трагедій у житті зазнав багато: революції, війни, нестатки, жахлива робота на різниці, втрата найближчих родичів, друзів - це й змусило його емігрувати. Допоміг Михайло Грушевський – Олесь у 1919 році став аташе УНР у Будапешті, Відні, Празі. Інакше його на Україні чекали б репресії, заслання, смерть, як багатьох винищених українських талантів.
Йому поталанило на прекрасну дружину, знайомства з достойними людьми, цікаві поїздки до Криму, Карпат, Італії… І вже перша збірка “З журбою радість обнялась”, мов небачений спалах, підняла його на найвищу вершину літературного Олімпу. Олесева поезія “гримить по світу”, її вчить напам’ять молодь. Та не дбав він про славу, Поетові постійно до кінця життя зоріла Українська ідея…
Та повернімося до нашої зустрічі в сучасному Білопіллі. Голова журі Олесевої премії Михайло Шевченко розповів присутнім про тогорічних лауреатів, які примножують славу Білопілля і його Генія. Зі щирим словом виступили винуватці урочистості: поетки Людмила Овдієнко з Кобеляк, вчителька Юлія Манойленко з Лубен, Антонія Цвіт із Києва, харків’янка Ніна Виноградська, Людмила Ромен із однойменного райцентру. А також Олександр Вертіль із села Жовтневого, керівник місцевого літоб’єднання ”Вир” Людмила Калиновська…
Пані Катерина Безкровна тепло привітала земляків і вручила їм подарунки. А підсумував цікаву зустріч в.о. голови Білопільської райдержадміністрації Іван Місюра. Та разом із начальником райвідділу культури і туризму Світланою Луковою навзаєм вручив художні сувеніри прибулим друзям із Києва.
Свято вийшло пречудовим, невимушеним, лірично-романтичним. Здавалося, дух Олеся витає над нами й задоволено схвалює культурні заходи своїх нащадків.
Заключним акордом прозвучало на честь Поета літературно-мистецьке свято “Сплітаю звуки у вінок”. Воно відбулося в районному Будинку культури, ошатно прибраному, прикрашеному картинами художників, які створили цей доробок на Білопільському пленері, приуроченому пам’яті Олеся. Мистці теж приїхали сюди.
А ще ми побачили малюнки на виставці “Світ Олеся очима дітей”, оформлені стінні газети сільських шкіл району. Зі сцени піднесено лунали шедеври Поета й мелодії до них (70 композиторів у різні часи створили понад 200 музичних творів на слова Олеся!). І, звичайно, крилато-улюблені:
Сміються-плачуть солов’ї
і б’ють піснями в груди,
Цілуй, цілуй, цілуй її,
знов молодість не буде!
Отож на поетично-риторичне запитання Людмили Овдієнко “А чи сьогодні в вашім краї сміються-плачуть солов’ї?” білопільчани відповіли, що диво-птахи не змовкають тут цілорічно і по-особливому витьохкують… узимку – цілий тиждень, на честь народження Поета. І привітно усміхався з висоти сцени портрет Олександра Олеся. Ніби тихим, задумливим голосом промовляв до всіх у залі:
Живи, Україно, живи для краси,
Для сили, для правди, для волі!..
Шуми, Україно, як рідні ліси.
Як вітер в широкому полі.
Олесь із далечини повернувся до нас назавжди!