Людина ніколи не була безіменною. На ранніх етапах історичного розвитку суспільства люди користувалися лише іменами. Згадаймо хоча б видатних діячів єгипетської або старогрецької історії: Рамзес, Аристид, Сократ. Вони також мали лише імена. Для відрізнення від іншої людини, що могла мати таке ж ім’я, часом додавали ще вказівку на батька (наприклад, Ахілл, син Пелея) або вказували, звідки ця Людина походить (наприклад, Зенон з Елеї).
З літописів та інших пам’яток ми знаємо, що і в Київській Русі особи мали тільки імена: Олег, Святослав, Добриня, Нестор.
Прізвища у людей з’явилися порівняно недавно. На відміну від особового імені, яке завжди належить одній людині, прізвище – це ім’я, яке належить всій родині і яке передається від одного покоління до іншого по батьковій лінії.
Ми часто не знаємо свого роду. Рід для нас звичайно замикається двома поколіннями: наші батьки та батьки наших батьків. Не знаємо ми й історії свого прізвища, яке передалось нам від далеких родичів. Запам’ятавши своє прізвище в дитинстві, ми протягом усього життя ставимося до нього, як до своєї тіні, яка була вчора і буде завтра. А кожне прізвище має свою історію.
Потреба мати спадкове ім’я, тобто прізвище, з’явилася у людей лише за феодалізму. У цей час почали інтенсивніше розвиватися міста, торгівля в містах, виникає потреба вести облік населення. За феодалізму значно зросла роль сім’ї, родини, яка вела своє господарство і вже мала право передати його у спадок. Виникнення українських прізвищ взагалі розтягнулося на кілька століть. Більшість із них з’явилася між ХІV і XVIII-им століттями, але значна частина населення не мала прізвищ ще й на початку ХІХ століття.
Перші прізвища в Україні з’явилися у князів, магнатів, власників маєтків десь у 14 столітті. Як відомо, у народі князі прозивалися за назвами своїх вотчин, належних їм здавна земель. Ці найменування перетворювались у прізвища і ставали спадковими. Так, у пам’ятках ХІV-ХV століття є такі прізвища: пан Рогатинський, князь Іван Васильович Чорторийський, які дані за вотчинами.
Протягом ХVІ-ХVІІІ століть прізвища закріпилися серед міщан, тобто з-поміж жителів українських міст. Це були вільні люди, які займалися переважно якимсь ремеслом або торгівлею. Такі люди одержували прізвища за назвою їх професії. Наприклад, пекар отримував прізвище Пекар, гончара записували під прізвищем Гончар, людину, яка міняла одяг, Міняйлом...
Але основна маса населення України – тобто селянство – довго залишалася без прізвищ. За тодішнього суспільного ладу їм, кріпакам, прізвища не були потрібні. Щоб відробляти панщину або платити чинш поміщикам, вистачало імені та вуличної клички. Після скасування кріпацтва колишні кріпаки дістали право одержувати прізвища, які виникали з таких двох джерел: перше – записували вуличне прізвисько, якщо воно було і якщо воно годилося для прізвища. Наприклад, в селі хлопцеві Максимові записали прізвище Білий, бо так прозивали його за білий колір волосся. Петра записали під прізвищем Криворучко, бо так дражнили його за фізичний недолік. Друге джерело – перетворювали на прізвище ім’я батька чи діда. Мабуть, неважко здогадатися, що прізвища Іваненко, Федорчук, Гриценко утворилися від імен Іван, Федір, Гриць. Учені помітили, що найбільше прізвищ виникало від популярних в Україні імен типу Федір, Василь, Петро, Павло та ін. Так, від імені Іван утворилось понад 100 прізвищ (Іванів, Івашко, Іванюк, Іванчук, Івасюк, Іваненко, Іваницький, Івахно тощо). Але бувають прізвища менш прозорі. Наприклад, прізвище Момот пішло від слова „момот”, що означало „заїка”.
Наші пращури охоче прибирали собі прізвища, утворені від назв сіл, міст, країв, гір, озер, національності тощо. Є прізвища так звані „географічні”: Задніпровський, Самарський, Чорноморець, Ростовчак, Львівський. Інші вказують на національність: Литвиненко, Молдаван, Турецький, Українець, Циганко.
Побутує думка, що прізвища на –ський – це в основному польські прізвища. Але це не зовсім так, бо вони відомі усім слов’янам: болгарам – Лавський, Чаковський, сербам і хорватам – Зрінський, Мушинський, чехам – Коменський, білорусам – Кастарвицький, росіянам – Бєлінський, Чернишевський. Особливо поширені ці прізвища, справді, у поляків, є вони в Україні, і немає ніяких підстав вважати їх польськими. Прізвища на –ський у Росії були більш вживаними серед вищих верств населення, зокрема з-поміж дворян: Волконський, Одоєвський, Перовський, Пожарський. Це були аристократичні прізвища, в Україні ж ці прізвища мали люди і бідні, і багаті. Були випадки, коли козацька старшина, зрадивши інтереси трудового українського народу, перекидалась на службу до російського самодержавства й одержувала дворянські звання. У таких випадках вона міняла й прізвища, особливо на –ський. Так, українського гетьмана Кирила Розума цариця Єлизавета нагородила графським титулом, і з тих пір він став Кирилом Розумовським.
Українські прізвища яскраво відображають картину українського суспільства у ІІ половині ХVІІІ століття, характеризують соціальний стан населення, його основні заняття та професії, економіку й культуру. Наші прізвища дають можливість уявити життя України того періоду у різних аспектах.
По-перше, адміністративний стан країни: Воєвода, Старостенко, Писарчук, Десятник.
По-друге, станове розшарування суспільства: Богач, Кріпак, Боярський.
По-третє, військо: Гетьман, Пушкаренко, Хорунжий, Солдатенко, Рекрут, Драгуненко.
По-четверте, промисловість і ремесла в Україні: Пивовар, Ткаченко, Килимник (хто виготовляє килими), Бондаренко, Гончар, Колісниченко, Скринник (хто скрині робив), Слюсарчук.
По-п’яте, торгівля, сільське господарство, інші заробітки: Купець, Крамаренко, Шинкар, Чумак, Чабаненко, Вівчарук, Конюх, Візник, Козаченко, Водовіз.
Цей список можна продовжувати.
Деякі прізвища зберегли в собі назви професій, посад, ремесел тощо, які сьогодні вийшли з ужитку. Наприклад, Солтис – від слова „солтис”, що означало „сільський голова”, Бумиструк – від слова „буймистр” – „бургомистр” – голова міської управи, Мужурчук – від „мугир”, що означало бідного селянина, Цюра, Чура – від слова „джура” – козацький слуга, товариш.
Дуже багато українських прізвищ утворилося від колишніх прізвиськ людей, що характеризують особу за якоюсь відмітною рисою в її зовнішності, характері, поведінці тощо. Основою для створення прізвища могла бути як позитивна, так і негативна ознака, проте більшість прізвиськ цього роду мала насмішкуватий характер: Довгань, Кальченко, Куцак, Дебелий, Головатюк, Губань, Скорик, Жвавий, Моторний, Хитренко, Тюхтенко, Гнилюк тощо.
Цікаво згадати такий приклад. Запорозькі козаки, які прибували на Січ, міняли свої прізвища, щоб їх не впіймали і не повернули до хазяїна. Прізвиська їм давали найперше за рисами їх зовнішності чи характеру. Наприклад, Вернигора, Вирвидуб, Завалинич, Убий- вовк - ці прізвища давали сильним і хоробрим козакам, Гуляйдень, Непийпиво – тим, хто любив погуляти, Сало, Галушка, Хрін, Борщ – хто любив поїсти. Ці прізвиська потім стали прізвищами і дійшли до наших днів.
Прізвища кожного народу мають щось таке, що відрізняє їх від інших. Головним показником національної належності є наявність специфічних суфіксів. Так, російські прізвища ми відразу впізнаємо за суфіксами –ов, -ев (Петров, Губарев), -их (Черних), -ін (Корчагін). Українські прізвища також мають специфічні суфікси: -енко (Петренко), -ів (Лаврів), -ук,-юк (Хитрук, Присяжнюк), -ак, -як (Антонюк), -ик (Петрик), -ець (Богданець), -ко (Шрамко) та інші. В багатьох прізвищах немає спеціальних суфіксів: Вітер, Мороз, Сокіл...
Прізвища українців, як, мабуть, і прізвища людей усього світу, – це неймовірно багата скарбниця для допитливих і цікавих, усіх тих, хто закоханий у найдивніше з див – живе слово, рідну мову.