Національна ідентичність закорінена у природному ландшафті
|
|
Найхарактернішою особливістю сучасної людської цивілізації стала тотальна глобалізація суспільного життя. Особливо це стосується економічної сфери й виражається в існуванні та діяльності транснаціональних монстрів - корпорацій. Уніфікуючи цілі народи та нівелюючи особистості за штучним, технократичним шаблоном, вона збіднює їхню своєрідність і неповторність, обкрадає духовно.
Людина у раціональних природоохоронних концепціях (починаючи з Концепції стійкого, екологічно безпечного розвитку, Ріо-де-Жанейро, 1992) розглядається виключно в аспекті економічних відносин або реальних відносин власності незалежно від нації, етносу, природи, культури, тобто без національних надбань у сфері природної та культурної спадщини. Відтак особливої гостроти тепер набувають «сивобороді» стосунки між людиною і природою не тільки в глобальному вимірі (про це «давно» говорять, зокрема, з 1969р.), а насамперед на регіональному та національному рівнях.
До проблем нинішнього становлення української нації, які залишились у спадок із минулих часів, знаменуючи собою характерну рису нашого менталітету - запізнюватися на потяг історії, належить проблема національної ідентичності. Європейські нації пройшли шлях утвердження своєї ідентичності ще в XVIII -XIX ст. Нам випала незрівнянно важча, постімперська доля - торувати цю дорогу наприкінці XX та на початку XXI століть.
Утім, якщо поглянути на вищезазначену проблему співвідношення глобалізації та національної ідентичності з позиції фізичного закону дії і протидії, то між ними видно причинно-наслідковий зв’язок: ідентичність породжена глобалізацією. Можна провести паралель - без екологічної кризи, збіднення природного різноманіття не було б потреби і в екологічній політиці та заходах зі збереження довкілля, і навіть у відповідному Міністерстві (в часи Київської Русі про таке міністерство чи подібну політику не йшлося). Так само українська діаспора, скажімо, в Канаді, берегла й шанувала народні традиції, боячись втратити за часів тоталітаризму на рідній землі хоча б надію на державність України. Водночас інші переселенці, у яких на той час уже була держава (французи, шведи та ін.), такої загрози не мали.
Та не будемо опускати руки. Для українського народу (що «заблукав») ідентифікація з національною культурою, з національним природним середовищем, у якому він жив століттями, а то й тисячоліттями, національне самоусвідомлення є стратегічно правильними орієнтирами.
Автор цієї публікації дотримується думки, що нація формується насамперед через духовне і практичне освоєння природи та об’єднує людей, наділених свідомістю і волею.
Розвиток нації визначається тим енергетичним потенціалом, який вона отримує генетично від природи. У соціальні умови вносяться лиш корективи, залежно від волі до «виживання», яку нація демонструє.
Отже, важливою передумовою ідентифікації українського суспільства є освоєння ним своєї культурної і природної спадщини, що можливо за умови забезпечення надійного контролю над власним природним середовищем, національним ландшафтом.
Який зміст вкладає автор у національний (український) ландшафт? Власне - історико-географічний. Так, якщо, приміром, узяти скіфський ландшафт (VII - III ст. до Р.Х.), то він суттєво різниться природними характеристиками від нашого, класичного, середньовічного.
І в просторовому, і в часовому (хронологічному) аспектах ландшафти території України, зрозуміло, були і є різними. Тому щодо національного ландшафту мова йде як про просторово-часове утворення, а також як про певний колорит українських ландшафтів (як про збірне поняття) відповідно до історико-географічних областей України (приміром, галицький, слобожанський, гуцульський тощо).
Подібно до українського національного одягу, творів декоративно-прикладного мистецтва, пам’яток дерев’яної сакральної архітектури (церкви), що наповнюють зміст національного ландшафту порівну з природними складовими (компонентами та елементами), заповідною рідкістю в умовах антропогенного пресу стають цілі природні території.
У Законі України «Про природно-заповідний фонд України» (за винятком статті 6) не сповна врегульоване питання збереження природної спадщини, ідентичної українському етносу (природні та етнокультурні комплекси). Творчим продовженням цього закону міг би бути Закон України «Про національні природні парки» або (чому ні?) «Про національний ландшафт».
Аналіз літературних джерел з археології, етнографії, історії, природознавчих наук дає підставу стверджувати, що єдність етносу і природного середовища - фундаментальна властивість біосфери. Ця єдність є необхідною умовою нормального функціонування біосфери. Як вища філософська єдність, вона названа Т. де Шарденом Духом землі (за Юнгом - архетип). За її присутності відбувається вростання і злиття життєвої долі кожної людини з долею землі, на якій вона проживає. Втрата такої єдності рівноцінна занепаду етносу, культури, біосфери загалом.
Можна стверджувати, що «Дух рідної землі» із силою Закону визначає стиль життя людини, її поведінку. Якщо людина втрачає органічне відчуття середовища, то вона стає відірваною від самих витоків життя. Саме через те, що людина - плоть від плоті своєї землі, вона не може відмежовуватися від природних умов, у яких з’явилася на світ Божий і сформувалась як особистість. Від землі вона отримує живильні соки, наснагу для творчості, інтуїтивні імпульси для духовних пошуків.
Для підтримки етноландшафтної рівноваги необхідно, щоб нащадки повторювали діяння предків. Хоча б стосовно природи, яка їх оточує. В історичній науці таке наслідування предків називається традицією.
Традиція не дозволяє людині випасти як із природного, так і з соціального середовища
Відомий англійський теоретик історії Арнольд Дж. Тойнбі свідчив, що для нормального існування суспільство мусить здійснювати контроль над природним середовищем, у супротивному випадку - спостерігалося зникнення цілих цивілізацій.
Щодо контролю над природним середовищем, варто хоча б побіжно згадати теорію людського капіталу німецького вченого Т. Шульца, лауреата Нобелівської премії. За цією теорією, на нейтралізацію опору природи (можливого за певних обставин) витрачається людський капітал (знання, досвід, життєва енергія тощо), аж доки не встановиться динамічна рівновага між людиною і середовищем.
Витрати людського капіталу на подолання наявного спротиву природи здійснюються насамперед у двох випадках. Перший - коли чинить опір антропогенно змінена (знівечена) природа і до неї людині доводиться пристосовуватися. І другий - коли виникає конфлікт у разі переселення людини (вимушеного чи добровільного) в «чуже» середовище.
У нинішній час екологічного лихоліття українському етносу необхідно вберегти контроль над власним природним середовищем. Як це тлумачити?
Протягом тривалої сумісної еволюції природи і людини існувала взаємна гармонія, чи екологічна рівновага. В умовах сьогоднішньої тотальної антропізації така гармонія відсутня, екологічна рівновага порушена. Вкрай змінене природне середовище не відповідає нашій людській сутності і, як вже говорилося, чинить усе більший опір людині, що хоче його освоїти. Відбувається стирання, нищення людського капіталу, людських сил, що негативно позначається на відтворенні етносу і, загалом, на людському суспільстві.
Основоположник кібернетики Н.Вінер говорив: «Ми настільки радикально змінили наше середовище, що тепер для того, щоб існувати, нам потрібно змінити себе». Наскільки актуальні та правдиві його слова, розсудить час. Але вже зараз, поза сумнівом, змінюватися треба, бо це закономірний процес. Адже двічі в одну й ту саму річку зайти не можна (Геракліт).
Відбулась амнезія історичної пам’яті, «виходить з моди» українська народна пісня, в могилах з нашими бабцями народний одяг, і, якщо ще погубимо свій національний ландшафт (насамперед заповідний), свою природу - зникнемо з лиця землі як етнос. Адже зійшли з рельсів історії, приміром, фінікійці, фракійці, даки, ассірійці тощо. Щовіку в середньому щезає біологічний вид («завдяки» антропізації швидкість елімінації за останні 200 років зросла у 40 разів). Колесо еволюції перемелює й етноси…
Відродження втраченого на тлі духовної експропріації та фізичного знищення - наш останній шанс позбутися генетичної, соціальної та культурної мутації. Заповідні ландшафти за роллю у збереженні національного етносу можна порівняти з місцем церкви у спасінні людських душ. До чого могла призвести (і частково призвела до бездуховності) тотальна руйнація релігійних храмів у радянські (сталінські) часи? До самознищення! Слава Богу, що вчасно зупинилися (адже процес міг стати незворотним).
До сказаного вище треба додати - заповідний (національний, етнічний) ландшафт містить у собі високий виховний потенціал (актуал). Його естетика виховує, вражає. Людина, вбираючи в себе враження від споглядання прекрасного, збагачується духовно. У такому «діалозі» здійснюється, відповідно, інформаційний (інтелектуальний) і духовний (чуттєвий) контакт людини з природою.
Стосовно першого, інтелектуального, зазначимо: поміж негативних наслідків «сучасної» антропогенізації природи має місце зниження інформаційної цінності ландшафтів, що негативно впливає на психологічний стан людини, позначається на її життєвій активності і соціальній позиції. Не виключено, що зіпсоване, «глухоніме» навколишнє середовище вносить корективи і в національний менталітет.
Серед складових другого, чуттєвого («пронести через себе») ставлення людини до природи нуртує дуже важливий, якщо не засадний, кровний зв’язок з «малою батьківщиною», рідною оселею, рідним подвір’ям… Почуття це особливо властиве українському характеру. Від туги за рідним домом умирають, сивіють розкидані світом українські сердеги. На цьому патріотичному почутті історично зростала любов українця до своєї «великої країни» - Батьківщини.
У чому ж феномен ностальгії для українця, того «класичного» українця, що поступово сходить з історичної арени. Прикро, бо душа і єство його, як і чисті колись джерела, річки, озера, замулюються асиміляційними нашаруваннями часового виміру історії.
Бувало, через ностальгію «консервативний» українець робив непоправні помилки. Водночас від розлуки з родиною тверднув його характер.
Зважаючи на жорстоку закономірність сьогодення, коли зникає український етнос (нація так і недоформувалася), спасіння (як поплавок) бачимо у ностальгії за природою заповідних місць, де зберігся ще мальовничий національний ландшафт. Тобто у чуттєвому («всіма нервами душі») сприйнятті і ставленні до святинь природи, що рівнозначно - до землі, яка породила нас.
Отже, за умови збереження національного ландшафту, коли доля рідної землі стає долею кожної людини, тобто відбувається ідентифікація етносу з природним середовищем, звершується розквіт краю, в іншому випадку - втрата контролю над природним середовищем і зникнення нації, про що свідчать численні приклади з багатовікової історії цілих народів і навіть цивілізацій.