|
|
20 листопада 1907 року дослідник архівів та композитор Олександр Рубець повідомив у «Новом времени» про записану кимось розповідь англійського шкіпера, який твердив, що віз 1720 року на шхуні з Архангельська до Лондона трьох молодих кремезних українців, два з яких ледве втягли на судно важку діжку, та їхнього дядька-наставника. А в Лондоні шкіпер супроводжував своїх пасажирів у якості перекладача в Ост-Індійську компанію, де один із них, представившись сином П. Полуботка Яковом, зробив внесок на суму 200 тисяч золотих рублів. Зобов’язавшись щороку нараховувати на внесок 4% зі щорічним наростанням його суми за рахунок дивідендів, компанія прийняла його на невизначений термін до запитання Яковом, або його батьком, або призначеними ними особами, або, в разі їхньої смерті, спадкоємцями. Положення про конфіскацію за давністю на цей вклад не поширювалося...
За 1720-1908 роки вклад зріс у 1062 рази
Заінтриговані учасники скликаного 1908 року О.Рубцем у Стародубі на Сіверщині з’їзду нащадків Полуботка підрахували з допомогою логарифмічної таблиці, що за 1720-1908 роки вклад зріс у 1062 рази. Оскільки золото коштувало 1908 року 90 копійок за грам, нащадки Полуботка оцінили його спадщину в 213 млн рублів (майже 240 тонн золота). Зачитали вони й вирізки з газет 40-х років ХIХ століття про те, що англійські агенти розшукували в Росії нащадків Полуботка. Проте преса повідомляла тоді також, що, «згідно з донесеннями англійських консулів, капіталів Полуботка в Лондоні нема». Й що від імені російського уряду до Англійського банку марно зверталися за ними фаворит Петра I Меншиков та фаворит Катерини II Потьомкін.
Обравши з-поміж себе комісію з 25 осіб, з’їзд спадкоємців Полуботка послав у Лондон і своїх делегатів. У №5 за 1976 рік «Вокруг света» навіть повідомив прізвище одного з них - І.Кулябка-Корецького, який, згідно з легендою, загинув тоді в Англії. Втім, ще одна учасниця конференції спадкоємців Полуботка - І. Шеболдаєва - розповіла своєму онуку, що перед Першою світовою Кулябко-Корецький все-таки повернувся з Лондона з «доволі обнадійливою інформацією». А мати цього онука запевнила його, що 1937 року її запросили до Зовнішторгбанку, де з нею розмовляли в присутності працівників банку два англійці, які прибули для розшуку нащадків Полуботка. Переговори, втім, несподівано перервалися, а їх записів Ін’юрколегія в 50-х роках не виявила.
«Вокруг света» також цитував у своїй публікації тодішнього голову Ін’юрколегії Андрія Коробова: «Ін’юрколегія ще 1958 року через своїх англійських колег, сповістивши посольство СРСР у Великобританії, намагалась розшукати активи Полуботка в Англійському банку і в Казначействі Великобританії, та всі спроби виявилися безуспішними. «Бенк оф Інгленд» і Треджур Селісітор (головний казначей) повідомили, що жодних даних у них нема». Проте відповідь на запит «Вокруг света» Коробов закінчив якось невпевнено: «Хто знає, можливо, ці документи й десь є...»
Фінансова катастрофа для Великобританії
Вочевидь, і він прочитав підписану якимсь Грицем Полтавцем публікацію «До сенсації стосовно незвичної спадкової справи» в швейцарській газеті «Four tous» від 22 вересня 1964 року. У врізці до неї зазначалося: «Порушуючи свої права на мільйон фунтів стерлінгів, що був покладений 240 років тому в банк Англії, Радянська Україна може спричинити фінансову катастрофу Великобританії...» За словами Полтавця, згідно з умовами гетьмана, на які погодилася Ост-Індійська компанія, сума вкладу П. Полуботка «має приносити прибуток у 2,25%, завдяки чому капітал збільшиться вдвічі через 10 років».
Полтавець повідомив також і про ще один пункт умови: «В разі смерті самого Полуботка суму може одержати тільки його нащадок по чоловічій лінії і тільки в присутності представника вільної держави». А копію заповіту, повідомляв Полтавець, гетьман віддав своєму сину Остапу, коли той залишав 1723 року Батьківщину, опинившись, врешті-решт, аж у Південній Америці.
Уже інший Остап Полуботок, твердить Полтавець, приїхав 1922 року з Бразилії на зустріч із послом УРСР у Відні Юрієм Коцюбинським, щоб, пред’явивши йому фотокопію Полуботкового заповіту (оригінал якого він поклав до одного з банків), зажадати взамін винагороду - 1% від скарбу свого предка. Згідно з підрахунками Полтавця, через понад 200 років мільйон фунтів стерлінгів перетворився на... трильйон, тож О. Полуботок претендував мало не на мільярд фунтів. Ю.Коцюбинський негайно ж виїхав доповідати про золото Полуботка до тодішньої столиці України Харкова. Заслухавши його, Президія ЦВК УРСР прийняла рішення про відповідний запит до Англійського банку.
Коли поставлять крапку у справі Полуботка
Того ж року, твердив Полтавець, у Мар’я Ензендорфі під Віднем із генеральним консулом УРСР зустрілися якийсь Петер, який представляв інтереси О. Полуботка, якийсь полковник та Роберт Мітчелл з Англійського банку, який зазначив, що передусім треба визначити достовірність оригіналу заповіту П. Полуботка. Втім, він тут же додав: «Як би там не було, цей документ не має юридичної цінності, оскільки Радянська Україна не визнана Великобританією як незалежна держава», та «якщо все ж це колись станеться, варто було б врегулювати питання цієї спадщини полюбовно, оскільки загальна сума з відсотками, як на здоровий глузд, навряд чи може бути оплачена».
Вочевидь, стаття в «Four tous» і стала поштовхом для створення 1965 року урядової комісії на чолі із заступником голови Ради Міністрів УРСР Петром Троньком. Але, як повідомила «Літературна Україна» від 9 серпня 1990 року, кінці від скарбу Полуботка не вдалося відшукати і їй.
Та після того, як письменник Роман Іваничук нагадав про скарб Полуботка своїм колегам-депутатам Верховної Ради України, уряд УРСР повідомив 3 серпня 1990 року, що доручив «МЗС УРСР, юристам, історикам, управлінню архівів провести дослідну роботу, щоб поставити остаточну крапку у справі про спадщину українського гетьмана Павла Полуботка».
Дізнавшись про це, англійська преса писала, що «Україна висуває Об’єднаному королівству претензії на суму в 16 (!) трильйонів фунтів стерлінгів золотом», а британські економісти одразу ж підрахували, що за таких обставин на кожного підданого монархії припадає приблизно 38 кілограмів золота». Тож не виключено, що документи, згідно з якими Великобританія повинна сплатити нащадкам Полуботка 16 трильйонів фунтів стерлінгів, англійці давно вже знищили.
Як би там не було, а сучасним українським нуворишам таки було в кого повчитися вивозити капітал за кордон. Втім, на відміну від них, наказний гетьман принаймні відстоював інтереси Вітчизни, коли, за словами історика Олександри Єфименко, «інтереси як гетьмана, хоч і тимчасово, збіглися з його інтересами як члена відомої соціальної групи і він вступив у наполегливу боротьбу з Малоросійською колегією».