Авторы выставки Степан Ганжа (слева) и Олесь Дориченко |
Дві долі
У першій половині березня в столичному історико-меморіальному музеї імені Михайла Грушевського проходила надзвичайно цікава виставка під назвою «Ще як були ми козаками…», на якій було представлено живописні твори Олеся Доріченка та килимарські роботи Степана Ганжі. Двоє давніх друзів вперше поєднали свій доробок у єдину симфонію барв. А окрім того, ця виставка дивовижним чином віддзеркалила одну з найтрагічніших родинних сторінок першого українського Президента...
Як повідомила „Україні козацькій” науковий співробітник музею Ольга Мельник, виставка започатковує новий проект «Вернісажі у Грушевських», що покликаний відродити традиції пошанування мистецьких цінностей, які панували у великій та дружній родині Грушевських. Виставка незвичайна – тому що автори спробували презентувати в одній композиції два жанри образотворчого мистецтва. Динамічний, відзначений особливою мовою козацьких символів і насичений барвами живопис Олеся Доріченка гармонійно єднається з теплою, стриманою гамою кольорів килимових витворів Степана Ганжі.
Цілую Ваші руки
Безперечно, представлені автори – люди, щедро обдаровані Богом. Обидва тривалий час були віддані хореографії. Так, Олесь Доріченко по закінченні Київського хореографічного училища понад два десятиліття працював солістом балету у провідних колективах України. З ансамблем танцю П. Вірського побував мало не на всіх континентах. У 1959 році став золотим медалістом та здобув звання лауреата Міжнародного конкурсу артистів балету VII Всесвітнього фестивалю молоді та студентів у Відні, у 1962 - VIII Всесвітнього фестивалю молоді та студентів у Гельсінкі. Разом з хореографічною майстерністю відточувалося й поетичне обдарування Доріченка, яке вилилося в кілька поетичних збірок, а 2004 року було відзначено Всеукраїнською літературною премією імені В. Сосюри.
І саме в поезії Доріченка знаходимо невигадану давню і зворушливу історію, яку тодішній 11-річний хлопчисько з теплою вдячністю на довге життя згадкою поклав до свого серця.
Поетичні рядочки поет присвятив не кому іншому, а Марії Сильвестрівні Грушевській – вдові Михайла Сергійовича.
...До війни родина Доріченків мешкала у самому серці старовинного „університетського кварталу” - на маленькій вулиці Паньківській. Отут, зовсім поруч з будинком, де проживала родина Грушевських, і пройшло дитинство майбутнього митця. Він часто згадує, як саме звідтіля сім’я вирушила в евакуацію і сюди ж повернулася після війни, а потім - забавки зголоднілих дітей у майже зруйнованому Києві. Юні бешкетники полюбляли ласувати фруктами з саду колишньої садиби Грушевських. Незабутнім епізодом того часу називає Доріченко те, як разом з братом вперше потрапив до їхнього будинку: „ 47-го року, зразу після Великодня, закликала до себе, гукнувши із вікна, літня жінка із сусіднього будинку. Ми прожогом влетіли до її помешкання на третьому поверсі. Вона пригостила нас свяченою паскою та крашанками – це вже було свято. Але більше запам’яталося навіть не це. Ми тоді наче в інший світ потрапили. І сама господиня – шляхетна сива пані у старомодному платті, і обстановка – рояль, портрет статечного чоловіка в пенсне і з розлогою сивою бородою, і головне - книжки. Тисячі книг... А потім наша сусідка довірливо порадила нам краще до пані не ходити - це ж бо вдова професора Грушевського, саме ім’я якого тоді було під забороною”.
Рік потому стара пані померла. А хлопчик став свідком диких, ницих вчинків:
„Бидло почало розносити її квартиру....Навіть рояль витягли надвір і розламали - шукали, певно, „буржуйських скарбів”. А на тому роялі грав же колись Микола Лисенко...Безцінні книжки виявилися нікому не потрібними - їх звалили купою у коридорі ЖЕКу. А там були дарчі написи Лесі Українки, Івана Франка, Миколи Вороного. Ми з братом нишком їх звідтіля тягали до себе...”
З часом хлопці зрозуміли справжню цінність тих книжок і берегли їх до кращих часів, щоб повернути до новоствореного музею імені Михайла Грушевського – саме до тієї квартири, яка так вразила своєю інакшістю... І чи варто сумніватися, що саме той врятований духовний скарб значною мірою формував світогляд українського юнака, який з часом перетвориться на співця долі свого народу?
І слава, і воля
Вже на початку 60-х років Олесь Доріченко починає друкуватися в „Літературній Україні”, знайомиться з багатьма „шістдесятниками”, під час гастролей у Торонто, ризикуючи не лише кар’єрою, але й свободою, виступає особисто перед місцевою українською громадою, з усіх мандрівок перевозить до України платівки українських виконавців з діаспори, міняючи лише конверти та переклеюючи наліпки на дисках, а ще й завжди та скрізь розмовляє виключно українською мовою...
Особливу роль у житті Доріченка відіграла зустріч з легендарним мексиканським художником Давидом Альфаро Сікейросом, яка відбулася у 1967 році. Майстер подарував молодому поетові свою книгу - своєрідний самовчитель для молодих художників. Невдовзі Доріченкові вдалося перекласти та видрукувати її в Україні.
А от малювати сам Доріченко довго не наважувався. Аж поки не трапилася біда - переніс інфаркт. Одужуючи, щоб не байдикувати, спробував, і здалося, що виходить. Першим критиком своїх малюнків запросив давнього приятеля Івана Марчука. Той похвалив і надарував Олесю гарні фарби, мольберт, полотна. І взагалі - допоміг Доріченкові ствердитися у новому для нього амплуа. З 1996 року він уже працює над циклом творів на козацьку тематику, які 2002 року вперше були представлені на персональній виставці митця „І слава, і воля” у Музеї гетьманства у Києві.
І ось тепер саме козацький цикл Доріченка було виставлено у спільній експозиції з килимовими роботами його молодшого друга Степана Ганжі.
Вернисаж у Грушевских |
Чайок запорізьких вже не зупинить
Степан Ганжа народився на Вінниччині 1942 року. Він також навчався у студії при ансамблі П. Вірського. У 1966 - 83 роках був солістом балету в хорі імені Г. Вірьовки. З 1984 року почав працювати в образотворчому мистецтві, захопився килимарством і самотужки опанував це вишукане ремесло. За короткий час С.Ганжа здобув славу одного із самобутніх сучасних митців, творчість якого відзначено преміями імені Данила Щербаківського та Катерини Білокур. Він не просто створює ескізи килимів, але й власноруч їх виготовляє. Коли дивишся на ці роботи, наче шукаєш відповіді на дивовижну загадку: яким чином чоловічі руки так добирають барв, з яких виростають неповторні орнаментальні мотиви українських килимів?
Втім, тут на глядача чекає ще одна несподіванка: Степан Ганжа не робить зі своєї творчості таїни, і про чарівність своїх килимів, і про своє майстерне чаклунство він відверто розмовляє з нами своїми не менш талановитими віршами.
Нитка до нитки –
Материн мотив.
Візерунок виткав –
Зірку засвітив.
Витчу я, козаче,
Полум’я й тебе,
І як ворон кряче
Й біле тіло рве.
Чайок запорізьких
Вже не зупинить,
Тільки рясно бризки
Й берега блакить.
А я все чаклую,
Усе тчу та тчу –
Рідну пісню чую –
Вірші шепочу.
Так, справді, не заперечиш: талановита людина - талановита у всьому. Як відзначають працівники музею, обидва митці – і Доріченко, і Ганжа – відразу відчули атмосферу меморіального будинку Грушевських і з дивовижним завзяттям підтримали задум музейників повернути йому давню славу осередку національно-культурного життя. Те, що ця перша виставка привернула серйозну увагу в середовищі колег-митців та шанувальників українського мистецтва - дуже важливо, але ще важливішим, певно, є те, що у такий спосіб до будинку Грушевських повертається справжнє життя.
Автор висловлює глибоку подяку працівникам Історико-меморіального музею Михайла Грушевського та мистецтвознавцям Андрію Глазовому та Петру Нестеренку за надані матеріали.