По всьому світу відбувся Міжнародний день рідної мови. Уявляю, як він проходив у Франції, Німеччині, Китаї чи Японії… Як світле й радісне торжество, бо там зберегли й розвинули свою мову як державну, міцно тримаються за неї і відчувають себе повноцінними націями. Та й процвітають!
А як у нас було влаштовано це свято?
Не знаю, як в областях і районах України, а в столиці – не так, як хотілось би, не так, як на те велика національна урочистість заслуговує, не так, як сподівалися тисячі й тисячі киян-українців.
Бо хіба можна таку найважливішу мовну справу, від якої залежить доля країни та її народу, віддавати у руки лише громадськості?! І як би Всеукраїнське товариство “Просвіта” не старалося, його потуг – замало.
Звичайно, похвально, що “Просвіта” провела конференцію на підтримку рідної мови, присвятила їй цікаві публікації у своїй газеті “Слово Просвіти” та в інших виданнях, виступила по Українському радіо, організувала концерт у Палаці мистецтв “Український дім”. Зокрема акцентую увагу на тому концерті, де я побувала.
“Священні знаки роду” – таку символічну назву мав цей культурний захід. Він складався із частин: “Біль”, “Бути собою”, “Живе слово”. Ведучим був онук знаменитого українського композитора, музикант і культурний діяч Кирило Стеценко, котрий є також членом Національної ради з питань культури й духовності України.
На сцені виступали шановані у столиці люди: священик, артист і радіожурналіст Петро Бойко й улюбленець-гуморист Василь Довжик, кобзарі Едуард Драч і Василь Лютий, брати Морози… У їхньому виконанні лунали поетичні твори – перли класиків про рідне слово: Тараса Шевченка і Лесі Українки, раннього Павла Тичини, Яреми Гояна…
Бандуристи із своїми музичними посестрами зіграли-заспівали думи про козаків і кобзарів, народних героїв минувшини. Солісти й солістки-вокалістки дарували нам українські романси.
Концерт нібито й відповідав канонам подібних культурологічних акцій, але мінорний тон аж ніяк не надихав присутніх у залі. Уже вкотре (!) протягом століть ми декламуємо-співаємо про біль і тугу, наругу, сум і відчай! Про це в основному оповідаємо засобами мистецтва і протягом 15 років своєї Незалежності.
Але ж, крім “плачів”, як багато в нас радісно-веселих, жартівливих і ліричних творів! Які піднімають дух і кличуть до праці во благо України. Чомусь обходимо ці життєдайні твори стороною, мало їх у будь-якому репертуарі.
Щоправда, на концерті звеселив душу віртуозним виконанням на скрипці коломийок Кирило Стеценко. І, звісно, неперевершений соліст гурту “Мандри” Фома будив напівсонну публіку своєю бренд-піснею “Не спи, моя рідна земля”. Та ще з цікавістю переглянули глядачі унікальний фільм про перший фестиваль “Червоної рути” 1989 року в Чернівцях, коли такими молодими й заповзятими були Тарас Петриненко, Назарій Яремчук, інші славні українські зірки.
Родзинкою вечора став і виступ молодого бандуриста українського походження із США Юрія Фединського. Він розповів і про свою патріотичну родину, про те, що тепер переїхав до Києва назавжди.
На концерті репрезентував свою духовно-публіцистичну книгу лікар Олександр Філатович. Він розповідав, про що йдеться в його фоліанті: у людському двоєдинні – душа й тіло - через Слово втілені заповіді Творця. І якщо ми не користуємось даним рідним Божим Словом, то йдемо проти Господа і порушуємо Його Закон. Відрікаючись від рідного Слова, - знищуємо свою націю, породжений Богом народ!
Далі медик-дослідник доводив, що Слово лікує невиліковні хвороби…
Ось чому мова, фундамент нації, національної держави і кожної людини, - найважливіша. І на мій погляд та мільйонів свідомих українців, слід не тільки громадським організаціям опікуватися проблемами мови, а передусім – уряду, законодавчій і виконавчій владі. Інакше не побороти антиукраїнських процесів, що надто посилились останнім часом. Якщо не бажаємо потрапити у ті 40 відсотків із шести тисяч світових мов, які вимруть уже у ХХІ столітті, то конче потрібно ухвалити Закон України про збереження української мови, про недоторканність її – як і наших земель, і природи, й усього українського довкілля. Рідне слово має панувати повсюдно – в установах і церкві, дитсадках, школах і вищих навчальних закладах, спорті, кіно, на телебаченні. У зовнішній та внутрішній рекламі, текстах пісень… Іноземний непотріб засмічує наш життєвий простір. Національному й патріотичному вихованню необхідно бути прерогативним!
Отоді ми й покажемо, що виконуємо Заповідь Божу.
Справедлива крилата фраза: чия мова – того й влада. Так чий у нас Парламент і Кабмін?!
Залишаючи “Український дім”, із гіркотою думала про теперішнє й майбутнє українського слова. Про те, що свято рідної мови у напівпорожній залі “Українського дому”, де не було жодного державного високопосадовця, не торжествувало, як належить.
Чому б його не проводити безплатно для людей у головному Палаці “Україна” на державному рівні, залучаючи кращі мистецькі сили? Чому відсутня престижна широка реклама?
Біля вихідних дверей “Українського дому” зустріла знану в Україні культурну діячку Ольгу Рутковську, котра багато своїх років присвятила організації народних свят. Розчаровано, із сумом вона риторично мене запитала: “Чи немає в нас чудових мистецьких колективів? Чи немає яскравих талантів? Щоб лише на рівні аматорства й громадськості проводити таке важливе свято!”
Ми з фотокором Андрієм Черченком після концерту попрямували за лаштунки і вручили багатьом артистам свіжу газету “Україна козацька”. Особливо із зацікавленням її читали Кирило Стеценко та Юрко Фединський із США, Фома із “Мандрів”, який обіцяв передати примірники і найпопулярнішому серед молоді музикантові Олегові Скрипці та його однодумцям. Така прихильність до нашої газети і позитивне поцінування змісту її стало для нас у той вечір гарною втіхою…