Переконана, святині духу народного живуть і оберігають нас навіть тоді, коли ми не впевнені, чи існують вони реально, чи вже втрачені, перейшли до світу ідей, символів. Так сталося і з Іржавецькою іконою Богоматері, знаменитою впродовж віків покровителькою-захисницею запорозьких козаків. Страшно подумати, що ми ніколи не побачимо її оригіналу. А з цим образом пов’язані безмежна віра в заступництво Пречистої, найтрагічніші події визвольної боротьби України.
За хроніками, ікона писана 1572 року на теренах Південної України - тобто через 10 років після трагічної загибелі Байди - Гетьмана Дмитра Вишневецького, легендарного засновника Запорізької Січі. Можливо, пассіонарний відгомін тієї події (тобто конденсуючий емоцію) спричинився до виявлення сумного пророчого дару ікони: вона передчувала поразку та біду, й на знак того її світлий лик росили сльози. Переповідають, що за часів козаччини образ Пречистої був на Січі, у вікопомній церкві Св. Покрови. Ікона вважалася захисницею лицарів Запоріжжя, і перед походами на ворогів козаки зверталися до неї з молитвою і вірою в її передвіщування.
Варто звернути увагу на суттєвий феномен, майже забутий у прагматичному XX столітті: святі ікони в усі християнські часи найменш були мальованими парсунами - це, за мудрим висловом Павла Флоренського, «вікно у трансцендентальні світи», через яке людство спроможне «зазирнути» у потойбічні містичні виміри. І, дозволю собі продовжити думку відомого філософа, є й зворотний зв’язок: через це «вікно» відбувається перетікання духовної енергетики з трансцендентальних світів до нашого грішного. Віруючі люди відчувають це здебільшого на інтуїтивному рівні, і їм не треба на підтвердження ніяких наукових доказів. Як відомо, такими глибоко віруючими були й запорозькі козаки. Тому сльози на образі Богоматері вони сприймали як прямий знак самої небесної Заступниці.
За переказами, «плакала» Матір Божа і перед Полтавської битвою: запорожці на чолі з Костем Гордієнком - спільником Івана Мазепи - взяли її з собою під Полтаву. І розділила вона гірку долю козаків.
В одному з найкращих своїх творів, сповнених трагічного звучання, в поемі «Іржавець»(1847), Т.Г.Шевченко писав:
Як мандрували день і ніч,
Як покидали запорожці
Великий Луг і матір Січ,
Взяли з собою Матер Божу,
А більш нічого не взяли,
І в Крим до хана понесли
На нове горе-Запорожжя.
Життя під кримським ханом, на чужині, було несолодким - туга за рідним краєм точила серце.
Мордувались сіромахи,
Плакали, і з ними
Заплакала Матер Божа
Сльозами святими.
Заплакала милосердна,
Неначе за сином,
І Бог зглянувсь на ті сльози,
Пречистії сльози!
Побив Петра, побив ката
На наглій дорозі.
Вернулися запорожці,
Принесли з собою
В Гетьманщину той чудовий
Образ Пресвятої.
Поставили в Іржавиці
В мурованім храмі.
Отам вона й досі плаче
Та за козаками.
Мене надзвичайно схвилювала доля святої ікони: а головне, вирішила дізнатись, які ж історичні події пов’язані з нею? Та, занурившись у різні документи, я знайшла дивні невідповідності, котрі простежуються за трьома хронологічно-сюжетними лініями:
- народна легенда;
- офіційна церковна хроніка;
- історичні коментарі шевченкознавців до поеми «Іржавець».
Щоправда, ці сюжетні розходження стосуються тільки проміжку в двадцять років: 1716-1736, до часу, коли достеменно відомо, що ікона перебувала у лівій частині іконостаса Іржавецького кам’яного храму Святої Трійці, побудованого сільською громадою на чолі з Григорієм та Іваном Стороженками (до того в селі була невелика дерев’яна церква, крита соломою).
Народна легенда: коли козаки принесли ікону до Іржавця, то сховали в дуплі - чи то верби, чи липи - подалі від хижого ока царських зайд. А на закінчення зведення Свято-Троїцького храму вона «об’явилась»: засяяв лик Матері Божої, і сяйво вирвалося з розлому дерева. Селяни витягли образ із дупла й урочисто внесли до новозбудованого храму. (Цей переказ я почула від селян Іржавця під час першої своєї поїздки до родового гнізда Ревуцьких 1992 року).
Офіційна церковна хроніка: Чудотворну ікону принесли в Іржавець 1716 року. Автор нарису «Сказание о местночтимой иконе Божіей Матери села Ржавця…» Костянтин Радзієвський на основі записів у церковній книзі подає, що коли кілька козаків поверталися з «похода в Турцию» зруйнованими землями України, то в безлюдному селі Мошни Київської губернії Канівського повіту «вошли в опустевшую церковь и, увидя в ней икону Пресвятой Богородицы, превосходящую прочія величиною и благолепіем, взяли ея с собой, с тем, чтобы перевезть и поставить навсегда в храме Ржавском». Тими козаками були селяни Іржавця та містечка Ічні Іван Даценко, Данило Полив’яний, Ярема Голик, Іван Чистий та Федір Фастовець. Свій дар віддали козаки священику Якову Кушакевичу. Але що дуже суттєво: «Но священник увидел, что эта Икона была уже ветхая, так, что и самое изображение на ней было во многих местах не совсем ясное, не решился в таком виде поставить ее в церкви». Знайшлися доброчинці - «жертводателі», і сільський вартівник, старий запорожець Гришка, відвіз її до знаменитого Густинського монастиря.
Реставрував образ іконописець ієродиякон Венедикт. Коли робота була завершена, в останню ніч перед відправкою до Іржавця сталося чудо: сяйво заповнило всю келію, від ікони лилися ніби сонячні промені, а сам лик став ще прекраснішим. Наступного дня ієродиякон Венедикт відвіз ікону до Іржавця, а 24 травня (за старим стилем, а 6 червня за новим) 1716 року її поставили в церкві. Того ж дня відбулося інше чудо: з очей Богородиці почали литися сльози, це тривало три дні. Звістка вмить облетіла всю округу - віруючі зібралися коло святині. На четвертий день сльози стихли; тільки тоненька цівочка лилася з правого ока (слід по ній видно навіть на фотографії -В.К.). Спеціально призначена комісія визнала чудодійну силу ікони, і було прийнято рішення поставити новий храм у Ржавці. Микола Ревуцький пише, що на той час Іржавець перебував у відомстві Іченської протопопії, а та - під крилом Київської метрополії (так було до 1770 року). Свято-Троїцький храм був закладений того ж 1716 року, а закінчений 1723 стараннями вищезгаданих Григорія та Івана Стороженків.
9 травня (за старим стилем, 22 - за новим) того ж року урочисто внесли ікону в храм і поставили ліворуч іконостаса (через століття стараннями Миколи Михайловича Стороженка - маршала Чернігівської губернії - було зроблено спе-ціальний дерев’яний кіот).
Історичні коментарі шевченкознавців: науковці-літературознавці радянської доби прагнули обгрунтувати історико- політичну канву поеми Т.Г.Шевченка: «Зміст твору пов’язаний з подіями на Україні після шведської навали (1708-1709), зрадою Мазепи і зруйнуванням Запорозької Січі (т.зв. Старої Січі) військом Петра І. Частина козаків на підвладній Кримському ханству території (урочище Олешки в пониззі Дніпра) заснувала новий кіш - «горе-Запорожжя». Цей сюжет дещо різниться від попередніх і не подає ніякої інформації про долю ікони. За берегами коментаря, тільки з рядків Т.Г.Шевченка дізнаємось, що ікона була під Полтавою в часи шведсько-полтавської битви 1709 р., разом із запорожцями емігрувала до Криму. У такому разі раніше 1721 р., тобто кінця російсько-шведської війни, а якщо дивитися далі - то й російсько-турецької війни, не могло бути й гадки про повернення запорожців в Україну.
Відомий філолог Сергій Іванович Маслов розумів невідповідність між народними переказами й офіційною хронікою; у своїх рукописних примітках, які писав ще в 1920-ті роки для планового в ті часи «Єфремівського» видання творів Шевченка, він, відштовхуючись від історичних документів, змоделював найвірогіднішу історико-політичну ситуацію. З неї зрозуміло, що лише після поразки Петра І у війні з Туреччиною та його смерті (1725 р.), під час укладання політичних угод між Москвою і Кримом (Портою), гетьман Данило Апостол зміг порушити питання про дозвіл на повернення запорожців на батьківщину. За документами, 1734 року покинули вигнанці кримську землю, перетнули Перекоп. Але ця хронологія відводить події, оспівані Кобзарем, на добрі 20 років уперед...
То звідки ж узяв Тарас Григорович таку трагічну й духовно-величну тему для своєї поеми?
У пошуках істини я звернулася до вагомої праці Софії Снессерової - чи не найвідомішого авторитета в дослідженні канонічних та апокрифічних текстів про Діву Марію й 293(!) її святих чудотворних ікон. Більше тисячі сторінок книжки подають детальний життєпис Богородиці та розгорнуті описи створення і діяння чудотворних її образів. І ось на 620 сторінці знаходжу: «Ржавская. Чудотворная икона, именуемая Ржавскою, находится в Ржавце (Иржавце) Полтавской губернии, принесена сюда запорожцами».
І все! Більше ані слова. Я не-ймовірно вдячна пані Софії за такий скупий коментар. Він примушує глибоко задуматися над суттю справи. Адже якщо визнаний теолог, яка знала публікації і Полтавських «Єпархіальних відомостей», і, можливо, поеми Т.Г.Шевченка, котрі не співпадали в описі хронології та сюжету подій, все-таки у 1898 році не повторює загальноприйнятої церковної версії (адже так просто було взяти й переписати з «Єпархіальних відомостей»), це може засвідчувати тільки одне: історія Іржавецької святині була віднесена до розряду сокровенних (утаємничених) знань. І час на розголошення істини наприкінці XIX століття ще не прийшов.
(Продовження у наступному номері)