|
|
Разом з рушниками, вишиваними сорочками писанки є однією з найдавніших галузок нашого народного ужиткового мистецтва. Перше знайомство з українськими орнаментами виявляє спільність з орнаментами аналогічних предметів побуту наших пращурів ще від часів трипільської культури. І справді, ми лише продовжуємо використовувати елементи творів давніх українців, додаючи від себе чи то якусь їх нову комбінацію, чи то нове кольорове рішення деталей, а в основі лишаються все ті ж наші прадавні орнаменти, які від початку були не окрасою, а магічними знаками заклинання, охоронцями від злих, недобрих сил, тобто оберегами.
Так само, як і дерево, яйце – саме його предивна таїна: з прозорої водички та жовтка з’являється в світ нове життя – було чи не найбільшим об’єктом культу. Різні народи світу шанували яйце і мали свою власну атрибутику його возвеличення. Та, мабуть, жоден з народів не доніс до сьогодення свої автохтонні графічні уявлення про життя так виразно, як український.
Абсолютна більшість орнаментів українських писанок, безперечно, прадавнього походження, і всі вони мали конкретний зміст, тобто були знаками тієї чи іншої природної, незрозумілої для наших предків сили. Згодом всемогутні сили природи, від яких у значній мірі залежало виживання давніх людей, уособилися в культ різних язичницьких богів.
На жаль, історіографія надто мало знає про язичницьких богів. Фактично до нас дійшли тільки деякі відомості про поклоніння Перуну.
Одним із найбільш розповсюджених елементів у писанковому орнаменті є зображення Сонця у вигляді різних солярних знаків.
Культ Сонця у наших пращурів був чи не найголовнішим. Опісля довгої зими на повернення красного Сонечка чекав увесь народ. Його урочисто зустрічали, на його честь співали пісень, водили хороводи. Цей день наші предки називали Великим Днем, або Великоднем. Люди раділи Ярилові й догоджали йому, аби він не образився. Молодь на честь Великодня, весняних змін у природі, відродження життя катала по землі розписані яйця – писанки. Бога Сонця улещували зображенням на писанках безлічі його символічних “портретів”. Це були різноманітні хрестики й зірочки різної величини, жовті й червоні плямочки. У більшості регіонів, як правило, з обох боків яйця писали по одній великій зірці або по одному великому “павуку”, в інших – по кілька зірок чи “павуків”.
“Павуки” часто ще називалися і зараз називаються “рукавами”, “бабиними рукавами”, “дідовими рукавами”; зірочки – “ружами”, “повними ружами”, “ружечками”.
З культом Сонця пов’язаний був у нас і культ коня. За віруваннями наших пращурів, Бог Сонця народив собі сина – Хороса - у вигляді коня, котрий мав уставати вдосвіта й до вечора возити по небу свого батька. Наші предки намагалися і йому догодити, бо ж боялися, що, образившись на людей, перестане возити Сонце, а тоді зникне тепло, повернеться холод, і все загине. І досі зображення коня на писанках вельми поширені, особливо на Гуцульщині й Бойківщині.
Ще одним розповсюдженим елементом українських писанок є хвилястий орнамент, відомий під назвою “меандр”. На писанках східної, центральної і більшості районів західної України він зображується крупними хвилями і називається “безконечником”.
Тепер поглянемо на зображення нашої прадавньої Великої Богині, або Богині Берегині. Її культ завжди був пов’язаний з культом життєдайної матері Землі, що прославлялася як джерело народження всього живого. Спочатку Богиню Берегиню зображували у вигляді перехрещених подвійних рисок. Вони й зараз часто зустрічаються у вишивках та писанках східного і західного Поділля, Гуцульщини. Писанкарки цей елемент орнаменту називають “черепашками”. Серед багатьох його варіантів є й такий, де “черепашки” на кінчиках рисок мають надломи, що нагадують руки.
|
|
Пізніше, коли у наших пращурів запанував матріархат, з’явилися й людиноподібні зображення Берегині, і обов’язково з піднятими догори руками. Найкраще вони збереглися у писанкарстві східного Полісся й західного Поділля і називаються там “жучками”, рідше – “богинями”.
Поклоніння наших предків Берегині, яка завжди зображувалася з піднятими догори руками, відіграло певну роль і під час переходу українців до християнства. Саме так зображували “Оранту”, запрестольну Божу Матір над вівтарем у Київському Соборі Святої Софії, що стала для українців, колишніх язичників, “своєю”. Це зумовило безкровний, ненасильницький перехід наших пращурів до нової монотеїстичної – християнської релігії. “Оранта” з Київського Собору Святої Софії ніби спричинила у часи козаччини появу нашої другої суто національної ікони Божої Матері – Покрови. На ній руки Божої Матері лише трохи опустилися, вона тримає наш вишиваний рушник, оберіг козацької України-Руси. Отже, знову бачимо нашу Берегиню.
На всіх етнічних теренах України у писанкових орнаментах дуже часто зустрічається зображення сосонки – яскраво-зеленої травички, що однією з перших прокидається після зими і плететься, неначе змійка, сповіщаючи про весняне пробудження землі. І ця деталь з’явилася у писанкарстві не випадково. Пов’язана вона з культом Небесного Змія. Цьому божеству наші предки молилися, аби були дітки, телилися корови, котилися овечки тощо. Символічний знак Небесного Змія зображався на писанках і рушниках, а на Великдень сосонкою обкладалися писанки.
З прийняттям християнства пам’ять про культ Змія почала поступово згасати. І нині лиш рештки його можна віднайти в ужитковому мистецтві і в поодиноких веснянках.
На писанках, рушниках, килимах одним із розповсюджених елементів завжди було і є “Дерево Життя”. Культ його також походить з прадавніх часів, адже дерево – це диво з див: восени воно помирає, а навесні оживає. Спонукало поклонятися дереву ще й інше – турбота про рід.
В українських орнаментах “Дерево Життя”, як правило, зображувалося дуже реалістично. Неперевершеної краси деревця вишивалися на величезних рушниках Київщини і Полтавщини. А на писанках вони поступово набули лаконічної форми загально-відомих нині “вазонів”, “трьохлистків”. Разом з тим ще в давні часи почало панувати абстраговане зображення “Дерева Життя” – “тризуб”, що згодом став гербом України.
Є ще один розповсюджений малюнок – “Волове око”. Найімовірніше, це знак заклинання Бога Велеса, який, за віруванням українців-русинів, охороняв усе живе в лісах і на луках. Людська фантазія наділила його великим всевидячим оком, яке мало пильно стежити за благополуччям звірів і птахів та, напевне, опікати хатню худобу. Отож воно й стало символом Бога Велеса. Його повсюди зображували у вигляді подвійного чи потрійного кола.
Як бачимо, писанки сприймалися як джерела потужного магічного впливу на подальший перебіг життя людей. Такі уявлення зумовили побожне ставлення до писанок. Навіть шкаралупки ніколи не викидалися. Їх вішали на покуті під іконами, урочисто закопували під поріг хати, клали разом з однією чи двома цілими писанками на причілок, у стайні до наступної весни, а під час оранки – у першу ріллю. Зміни у традиційних розписах вважалися гріховними. І зараз абсолютна більшість писанкарок намагається якнайточніше відтворити саме ті орнаменти, які колись, ще в дитинстві, були передані їм бабусями. Ось чому писанки, пройшовши тисячолітній шлях, зберегли свій майже первісний вигляд. Тож не слід перебільшувати роль писанкарок у створенні оригінальних орнаментів. Вклонімося їм краще за дотримання традицій та за майстерність.
Серед нових елементів, які, попри заборони, все-таки виникали, - майже натуралістичні зображення квіток, листочків, християнські мотиви. Останні з’явилися в українському писанкарстві наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. Вони були спочатку великою рідкістю й здебільшого обмежувалися надписами “Христос Воскрес” або “Х.В.” На Гуцульщині можна побачити на писанках розп’яття Ісуса Христа, хоругви, каплички, церкви.
В залежності від техніки оздоблення розписані й фарбовані, мальовані яйця в Україні поділяються на крашанки (одноколірні), власне писанки (розписані воском), шкрьобанки (скробанки, дряпанки), крапанки та мальованки.
Для писанок відбираються чисті й гарної форми яйця, найчастіше – курячі, але досить часто і яйця качок, гусей, голубів, горлиць. Для виготовлення власне писанок яйця перед роботою трохи підігрівають, потім розтоплюють бджолиний віск і за допомогою писачків, косток різної конструкції розписують їх. Писачки здебільшого складаються з металевої трубочки, прикріпленої дротом до дерев’яного патичка. Використовуються ще кістки риб (звідси й назва інструмента – костка), а також булавки, голки, навіть цвяшки.
Як же народжується писанка зі складним багатоколірним орнаментом? Спочатку писачком наносять на нефарбоване яйце ті смужки, тобто елементи орнаменту, які, за задумом, мають бути білого кольору. Потім яйце занурюють у най-світлішу фарбу, як правило, ясно-жовту. Затим на просохлу поверхню пофарбованого яйця наносять воскові лінії, які повинні бути ясно-жовтого кольору, і знову занурюють яйце у фарбу, припустимо, темно-жовту; далі пишуть елементи темно-жовтого кольору й опускають яйце до ще темнішої фарби – червоної, тоді відповідно до темно-вишневої, коричневої або чорної. Нарешті яйце підігрівають у печі чи гарячій воді, аби зійшов віск – і писанка готова.
Для фарбування та розмальовування яєць здавна використовуються природні барвники. Це відвари з кори, бруньок, плодів різних дерев і кущів (дуба, вільхи, горі-ха, яблуні тощо), коріння та стебел трав, пелюсток квітів, лушпиння цибулі… Такі фарби світлостійкі, дають багату палітру. В останні десятиліття писанкарки звертаються й до анілінових фарб. Але вони погано витримують світло, маркі, до того ж проникають через шкаралупу до середини яєць, і ті стають непридатними для споживання.
Мальованки – це означає мальовані пензликом. У роботу йдуть гуаш, акварельні і навіть олійні фарби. На мальованках домінують квіти, а наші давні орнаменти майже не зустрічаються. Ма-льованки, виготовлені в монастирях як великодні сувеніри, часто прикрашаються шовковими “золотими” або “срібними” стрічками, паперовими наклейками.
Слава про красу й оригінальність українських писанок давно вже сягнула найдальших країн. Багато зарубіжних музеїв зацікавились ними. Найбільші колекції наших писанок за межами України є в Лондонському королівському музеї, у Санкт-Петербурзі, в колишньому музеї етно-графії народів СРСР, у Краківському та Празькому музеях.