«Я знаю, що ніяким ієзуїтам, ніяким катам не вдасться зломити до кінця людську душу. Вона, як Фенікс, самовідроджується. Я бачу, як починають пряміти людські хребти, як росте справжній пролетарський інтернаціоналізм, де ніхто не називає націоналізмом твій біль за свій народ і його духовне єство, де литовці, грузини, українці, євреї, росіяни і всі інші народи Радянського Союзу починають усвідомлювати потребу демократизму, ясно бачити всю шкоду сучасного абсолютизму, який розносить шовінізм, лицемірство, підступництво, кількаповерховий бюрократизм і чимало інших «супутників», які вивела тоталітарна диктатура на свою орбіту”.
Василь Стус
|
|
| Из выпускного альбома |
Літературознавець Дмитро Стус, син видатного українського поета та дисидента Василя Семеновича Стуса, який 1985 року, під час свого другого ув’язнення, загинув у пермському таборі за нез’ясованих обставин, - один із лауреатів Шевченківської премії 2007 року. Напередодні, у 2004 році, у столичному видавництві „Факт” вийшла майже 400-сторінкова книга „Василь Стус. Життя як творчість”. Фундаментальна дослідницька праця Дмитра Стуса була здійснена за участі Гуманітарного Центру Василя Стуса, Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка, Асоціації українських письменників та Донбаського історико-літературного музею Василя Стуса.
„Обіймаю тебе, козаче...” – такі слова адресував 13-річному синові Дмитру Василь Семенович на зворотньому боці однієї з нечисленних своїх фотографій, надісланих додому 1979 року. Саме тоді просив Батько Сина: „...хай нагадує, що писати до Тата, який так чекає на Твої листи, забувати не треба”. Тоді хлопець не дуже добре розумів, що трапилося з його батьком, і справді не дуже старанно писав татові.
Від того часу пройшло чимало років. Надзвичайно тяжких для самої родини Стусів і дуже плутаних та складних - для цілого нашого народу. І з кожним роком, чим більше відкривається невідомих сторінок з життя Василя Стуса, все більше українців знаходять для себе відповіді у його філософській та духовній спадщині. А провідником у цій справі, знову-таки для багатьох, став син поета Дмитро, який вже два десятиліття за підтримки батьківських побратимів та своїх сподвижників намагається змалювати правдивий та глибокий образ Батька та його епохи.
Чи дивно, що саме батьківські листи із тюрми та заслання проросли потім однією з перших книжок, упорядкованих Дмитром, - „Листи до сина”? А були ще зворушливо ніжна та гірка віршова добірка „Золотокоса красуня”, фундаментальне 12-томне академічне видання батьківської літературної спадщини, упорядкування книг „Палімпсести” та „Василь Стус. Час творчості”.
Відзначена цього року високою національною премією книга „Василь Стус. Життя як творчість” - це більш ніж десятилітнє дослідження Дмитром Стусом батьківської біографії. Втім, як відзначає сам Дмитро Васильович, пропонована читачеві книга - не лише про Василя Стуса. Адже ким би він не був, кого б не творив із себе, його залежність від соціально-культурно-політичних умов, у яких випало жити, настільки значна, що для розуміння справжніх мотивів учинків поета обов’язковим є висвітлення його „соціальної історії”, бо соціум впливає навіть на асоціальну людину. Тому автор книги намагався детально розібратися у тому, як же формувалось те стусівське внутрішнє, із якого проросли не лише вірші, але - і це, може, найбільш істотно - той стиль життєвої поведінки, що був названий сучасниками поета невмінням проходити повз чужий біль та розпач. Після церемонії нагородження Дмитро Васильович Стус люб’язно погодився відповісти на кілька запитань „України козацької”.
|
|
| С женой и сыном Дмитрием |
- Майже на початку книги Ви згадуєте, що 1989 року, під час перепоховання Василя Стуса та його побратимів Юрія Литвина та Олекси Тихого, зізналися своєму товаришу Олегу Покальчукові: „Я якось дивно розмовляю з батьком...”.
Чи повторюється таке? Чи відчуваєте Ви, що він спостерігає за Вами, за рідними, за тим, що відбувається на його землі?
- Ні. Такі озаріння – справжній Господній дар, коли відчуваєш присутність Бога в собі чи принаймні мить його, свідомого там чи ні, на собі погляду. Бо лише так може відбуватися ця містична співпричетність людей, що пішли, з тими, які ще лишаються. Зі мною такі ситуації розмов були лише кілька разів у житті, за що я вдячний долі.
А так доводиться працювати й пам’ятати про «обов’язки» й сплачувати життєві борги самому, як і кожній людині. Василь Стус для мене не лише батько. Він ще й учитель життя, поет, людина, яка відбулася й зробила небо трішечки вищим, а світ - добрішим.
- Книга охоплює доволі великий і складний проміжок часу. Які сторінки давалися Вам найважче?
- Всі. Всі давалися найважче. Дуже важко постійно зберігати вірність духові часу – минулому й сучасному. Жоден автор біографій не знає напевно, які внутрішні мотиви спонукали його героя до того чи іншого вчинку. Він, автор, лише «відгадує» їх на підставі накопиченого знання й відчування свого героя. В цьому сенсі мені було легше, бо я пам’ятаю чимало емоційних реакцій батька, чимало реакцій Василя Стуса-поета й громадянина.
Втім, у чомусь це й шкодить, бо коли пишеш про інших (родичів чи друзів), яких добре знаєш і любиш, мимоволі хочеться їх прикрасити, «підтягти» до татового рівня, а тому постійно ловив себе на намаганні прикрасити Стусове оточення. В цьому сенсі було важко зберігати вірність духові вчинків…
|
|
| Могила Василия Стуса в с. Копально Пермской области |
- Що іще з життєтворчого надбання Василя Стуса залишилося для дослідника поки що поза горизонтом?
- У Блеза Паскаля є такий афоризм: чим більше ми знаємо, тим більше точок зіткнення з невідомим. Так і в мене. Але я майже все сказав, що хотів. Утім, бажання видавців, може, й примусить мене сісти за детальну книгу Стусової героїки – себто його життя в таборах після вибору. Хоча нині мені це менш цікаво, ніж гартування духу до вибору й сам, завжди складний, момент вибору. Більшість із нас не вміє цього робити, хоча життя без вибору – не життя, а скніння. Можливо, колись щось зміниться і я сяду за продовження (точніше зовсім іншу книгу про Василя Стуса), але мені б дуже хотілося, аби інші дослідники пішли далі за мене.
- У театрі Лесі Українки весь цей сезон доволі успішно йде вистава „Іду за край”, частково побудована на матеріалах Вашої книги.
- Мене вистава дуже зачепила. Не все сподобалось (як і акторам не все вдалося), але це перша спроба інтерпретації постаті Василя Стуса у театрі. До цього всі вистави були ілюстраціями – життя, поезії, уявлень та міфів про Василя Стуса. І раптом – інтерпретація.
Інтерпретація ж – завжди неоднозначна, бо завжди є перекодуванням символів на мову акторів і режисера. Звідси полярність оцінок: від абсолютного несприйняття Євгеном Сверстюком до захоплення значною кількістю молоді. Я ж вважаю, що огульна критика завжди шкідлива. Не подобається - зроби краще, емоційніше, виправ помилки попередника, а не відкидай весь його шлях.
|
|
| Мемориальная доска на корпусе филфака Донецкого национального университета, где учился Василий Стус |
- Ви часто впродовж останніх років буваєте в різних регіонах України. Які зміни у духовному житті Ви там бачите - на гірше чи на краще?
- Найстрашніша тенденція - тотальна невіра владі, що поступово переростає у ненависть до неї. Так, ніби вже дві окремі касти живуть на одій землі: політики, судді, чиновники - з одного боку, люди, які працюють і щось роблять, - з іншого. Щоправда, і тих, і інших менше, аніж тих, хто нічого не робить, а лише шукає відповідь на сакраментальне: хто винен? Винні всі. Винні, що не спромоглися на громадянське суспільство, що не маємо духу протистояти тиранії влади, закриваємо очі на брехню й неправду, продовжуємо вірити тим, кого спіймано на брехні…
Позитивних тенденцій більше. І всі зв’язані з молоддю (17-23 роки). Вони кращі й світліші за нас. Навіть молодь великих міст, отруєна мультиплікаційною інформаційною навалою, що так деформує свідомість. Але вони не бояться і, часто не отримавши від батьків, шукають віру й чесні відповіді на головні питання доби. Це й допомагає залишатися песимістичним оптимістом: все буде добре, але лише тоді, коли ми навчимося творити добро…
- У книзі Ви наводите Стусову цитату: „Хочу бути гідним того народу рідного, який народиться завтра, скинувши з себе ганьбу вікового нидіння”. Як відчуваєте Ви - як далеко ще воно, оте „завтра”? Коли ж народиться такий народ український?
- Я вже відповів, напевне. Додам лише, що сорок років – то метафора шляху. Насправді ж шлях значно складніший, бо наш світ ми творимо з дня на день, а кожен день лінощів чи аморфності повертає нас на початок. І все доводиться починати з нуля. Коли ми будемо готові кожного дня починати з нуля, наш світ зміниться. А коли то буде, залежить від зусиль всіх, коли хочеш – цілого народу.