|
|
| Портрет кобзаря Яшного из Миргорода. П.Г. Сластион. 1903 г. |
Розказали кобзарі нам
Про войни і чвари,
Про тяжкеє лихоліття...
Тарас Шевченко. Іржавець
(Продовження. Початок у № 5-6)
Тобто, цілком імовірно, що Т. Шевченко був дуже близьким до витоків правди (як це з’ясовувалося не раз, коли заходило про знання поетом справжньої історії козацької України). Думається, що історичні відомості Тарас Григорович брав не тільки з офіційних джерел (їхній перелік подає Шевченківський словник); йому міг розповісти про ікону і його добрий знайомець «іржавчанин» Андрій Якович Стороженко - один із найвизначніших представників роду в XIX ст., колекціонер українських старожитностей, який зберіг для історії знаменитий «Реєстр войська запорозького 1649 року». Андрій Якович попри свої високі регалії був глибоко відданий українській національній ідеї, яку живило знання історичної правди не тільки за переказами, а й за документами, в тому числі й тими, що не були відомими загалу. Ймовірно, від нього йшла якась особлива інформація про історію Іржавецької ікони, бо, як глава роду, він був держателем усіх документів і клейнодів давньої полковничо-гетьманської фамілії, що володіла Іржавцем. Тарас Григорович міг чути про те й від прямих нащадків тих п’яти запорожців, які принесли ікону. Міг почути й від тогочасного священика храму Св. Трійці Гаврила Романовича Ревуцького, дід і прадід якого служили в цьому храмі, як вірні лицарі духу, оберігали святу реліквію українського козацтва. (Саме того 1843 р., коли Т.Г. Шевченко відвідав Іржавець, у сім’ї Г.Р. Ревуцького народився син Микола - котрий теж став священиком Іржавецького храму, а згодом і батьком велетів української культури Дмитра та Левка Ревуцьких). Не забудьмо й про те, що як не шанували Великого Кобзаря в Україні, але після першої публікації поеми 1867 року не було жодного (!) заперечення щодо такого сюжетного розвитку подій. А таке могли зробити й нащадки запорожців, і священики Гаврило та Микола Ревуцькі, і Стороженки - письменник Олекса Петрович та історик літератури професор Микола Ілліч. Отже, щось-таки таємниче було в усій тій історії!
Роздуми щодо цього почалися з ключового першопитання: чому взагалі так сталося, що чи не найзнаменитішу святиню Запорожжя принесли саме в Іржавець? Адже з Криму вертали не тільки іржавчани, а й козаки з інших міст і сіл. Україна - край широкий, іди, куди хочеш… Але святу козацьку реліквію (в ті часи всі чудотворні ікони знало не тільки духовенство) козаки не могли нести навмання, а лише тільки заздалегідь продуманим шляхом і до тієї місцевини, де були впевнені в гарантованій безпеці і реліквії, і себе. Читачу, мабуть, впали в око ті рядки «Єпархіальних відомостей», де йдеться про ікону: то її описано як «превосходящую прочія величиною й благолепіем» - у церкві с. Мошни, то виявляється, що вона «ветхая та что и самое изображеніє на ней было во многих местах не совсем ясное…», тому навіть у стару Іржавецьку церкву під солом’яною стріхою її вирішили не ставити. (А може, спеціально не хотіли до часу розголошувати про її перебування в Іржавці?). Окрім того, ікона була немалою: М. Ревуцький подає її розміри - завдовжки 1 і 3/4 аршина, а завширшки 1 аршин (тобто 1 м 25 см на 71 см). Не знаю, о котрій порі зайшли козаки у безлюдну церкву і як їм було видно красу образу, але його розміри вони, думаю, одразу усвідомили: адже навіть вершнику, а тим більш пішому нести з Канівщини до Іржавця таку парсуну нелегко. А якщо не з Канівщини, а з самого Криму - то й поготів! Інтуїція підказує: і козаки, а потім і священик Яків Кушакевич добре знали, який духовний скарб їм доручено.
Я довго не знаходила ключа до цієї таємниці, поки не занурилася у вивчення генеалогічного коріння видатного композитора Левка Миколайовича Ревуцького, що родом з Іржавця. Виявляється, за жіночою лінією його родовід пов’язаний зі Стороженками - державцями села Іржавець, а засновниками тієї династії були полковник Прилуцький Іван Стороженко (бл.1625-1693) та Марія Богданівна Хмельницька (бл. 1630 - бл. 1719) - «високоблагоуроджена донька» гетьмана Богдана Хмельницького; виходячи з документів, шлюб взято ще за життя гетьмана. Марія пережила і чоловіка, і сина Андрія - сотника Іченського (помер 1715), доживала віку при онуках; без сумніву, вона глибоко переймалася наслідками Полтавської трагедії, співчувала переможеним.
Якщо відштовхуватися від крайнього часу повернення запорожців із Криму (який подає літературознавець С.Маслов) - 1734 рік, то її вже не було серед живих. Це не заважає припустити, що вона, а особливо її два онуки - сотник Іченський Григорій (помер 1745 р.) та сотник Іваницький Іван (помер 1733 р.) Стороженки - не були знайомі з намірами гетьмана Данила Апостола. Однак для нас важливіше те припущення, що, можливо, вона вела мову про повернення запорожців до Іржавця ще з попередником Д. Апостола - гетьманом Іваном Скоропадським. І не просто поверненням, а зі спеціальною місією, суть якої й полягала в переправленні ікони запорозької Богородиці в Україну (не забудьмо, що такі дії готувалися таємно, а «відділ розвідки» у запорожців був не з гірших). З усього виходить - все це відбувалося за погодженням із вищими духовними чинами Київської митрополії, адже (і це вельми суттєво) на той час митрополитом Київським і Галицьким та всія малої Руси був Іоасаф Краковський, знаний прихильник І. Мазепи.
Дозволю й собі висунути версію: хтось із запорожців, можливо, козак-зв’язківець (не забудьмо, що Григорій, син Пилипа Орлика, усе життя займався розвідкою), попередньо дістався в Україну і «з ким годиться» обмізкував усю справу. Вирішили зупинитися на варіанті «Іржавець», як землі гетьманівни Марії. Всю операцію було доручено провести кільком козакам родом із того краю - аж надто малий був загін, майже як десантна група. І ось на початку 1716 року вони таємно привезли сюди ікону козацької Богородиці. Можливо, й зробили зупинку в с. Мошни - бо не таке вже це було й «Безлюдне місце», як зазначає «Сказаніє» К. Радзієвського - там був досить відомий православний чоловічий монастир (козацький), який активно протистояв засиллю уніатів на Канівщині.
Та повернімося до нашої історії… За часи кримського поневіряння, зрозуміло, образ міг і попсуватися. Потрібно було його (особливо не афішуючи) віддати на реставрацію. Щодо цього К. Радзієвський пише, як іржавецький священик «искал благотворительной жертвы, посредством которой можно было бы обновить Святое изображение. Возможность исполнить это намерение представилась скоро». Проте ймення доброчинця або доброчинців не подає - чи не дивно, адже цим дуже пишалися в ті часи.
Найсуттєвіший контраргумент проти офіційної церковної версії: важко повірити, щоб запорожці могли, йдучи повз церкву, зайти до неї і, не побачивши нікого, взяти (розумій, вкрасти) чудотворний образ. Це ж означало не тільки вкрасти, а й зганьбити Іржавець, його мешканців, а найголовніше - зганьбити власну душу! Знаючи християнську мораль запорожців, ні перше, ні друге не вкладається у голові! І дуже сумніваюся, щоб за такий вчинок поіменно занесли всіх п’ятьох в церковні книги - на вдячну згадку нащадків (а доброчинців не записали). Однак якщо вся ця акція була серйозно продумана, то продумали й «легенду прикриття» (знайому нам за численними нинішніми детективами).
У такому разі Марія Богданівна Стороженкова (з дому Хмельницького), попри свої понад 80 років, могла бути утаємничена у справу, як і її син Андрій (він помер 1715 р.). Те ж, що активно діяли сини Андрія Стороженка Григорій та Іван, зазначено у вищеназваній публікації 1867 р. Миколи Ревуцького.
Є ще один аргумент, який може спрацювати на користь цієї версії. У І томі родоводу Стороженків подається поіменний список «козаків, посполитих та їх підсусідків» у с. Ржавець за 1723 р. (тобто через 7 років після описуваних подій). Дивно, але реєстр не подає жодного з імен тих записаних у церковній книзі козаків, що принесли ікону! Складається враження, нібито вони виконали свою працю і… помандрували далі в світи. Єдиними натяками на їхню родинну «прив’язку» до Ржавця можуть слугувати імена «Лук’ян Полив’яненко і Пилип-син» - як можливий родич Данила Полив’яного та у розділі «Удови убогіе посполітіе» Горпина Дачиха - як можлива вдова козака Даценка (але чи Івана?). Наприкінці списку згадано «компут на 1715 р.», де зазначений Хвеско Хвастовченко - можливий родич Федора Фастовця.
Однак у тому списку знаходимо в почесних перших рядках імена трьох вдів козацьких, «которіе могут от себе козаки вистатчить», і починаються вони від Гапки Гетманихи. На цьому імені варто зупинитися з таких міркувань: 1) Гетманиха - це було не прізвище, а констатація почесного стану мешканки села; 2) Гапка (тобто за грецькою - Агафія) - а ім’я дружини Богдана Хмельницького було Гафія Сомківна, вона й народила гетьману всіх його дітей. До того ж, спорядити козаків до служби (кінь, зброя й збруя, одяг тощо) спроможні тільки люди з добрим статком, заможні (у реєстрі позначені окремими розділами люди «середніе» та «убогіе»). Чи не правомірно було б припустити, що Марія Богданівна Стороженкова (уроджена Хмельницька), якби в неї народилася донька, назвала б її на честь бабусі Гафійки? І далі: 3)за віковічним українським звичаєм материзни (спадку дочки по матері), саме доньці Марія Богданівна передала б свою «жіночу» частку добра, та й на доньку перейшов би шляхетний титул «гетманиха», яким, імовірно, шанобливо називали її селяни. Логіка підказує, що й доживала б свій вік Марія (вона померла бл. 1716 р.) біля доньки, у своєму селі Іржавці. Адже саме туди - до нащадків древа Богданова - вирішили козаки принести запорозьку святиню.
…Майже два століття 24 травня (6 червня за н. ст.) було храмовим святом в Іржавці - на згадку про день чудоявлення ікони у 1716 році, (у 2006 р. виповнилося 290 років повернення ікони в Іржавець). Цей день знаменувався паломництвом парафіян не тільки з ближніх околиць, а й з усієї України. Микола Ревуцький писав: «Ще за тиждень до цього дня можна було бачити натовпи богомольців, що йшли з усіх сторін, а в саме свято їх буває так багато, що порівняно невеликий храм Ржавський не вміщує в себе й десятої частки їх». Був серед тих паломників і геній народу нашого - Тарас Григорович Шевченко. Слухав розповідь про полтавський розгром і поневіряння козацької святині.
Розказали кобзарі нам
Про войни і чвари,
Про тяжкеє лихоліття…
Про лютії кари,
Що ляхи нам завдавали -
Про все розказали,
Що ж діялось по шведчині!
То й вони злякались!
Оніміли з переляку,
Сліпі небораки.
Отак тії воєводи,
Петрові собаки,
Рвали, гризли…
Коло Іржавецької ікони гуртувались найвідоміші роди українського козацтва: Стороженки, Лисенки, Тарновські, Титаренки, Капністи, Раковичі, Каньовські, Сікорські… Образ Пречистої благословляв і родину Ревуцьких: достовірно відомо, що п’ять поколінь роду, починаючи з XVIII століття, чи не з перших років богослужіння у новозбудованому Свято-Троїцькому храмі - Андрій, Григорій, Роман, Гаврило й останній Микола Гаврилович Ревуцькі були там священиками (вважай, лицарями-охоронцями козацької святині, а за сімейними переказами, вони принципово відмовились читати «анафему» Івану Мазепі - тут є над чим замислитися!).
(Продовження у наступному номері)