ПРАДІДИ ПЕТРО ТА ЄРОФЕЙ - БРАТИ КЛИЧКИ
|
|
В особовій справі працівника міліції Родіона Кличка, котру авторові цих рядків вдалося розшукати в архівах МВС, збереглися фотографії, службова анкета та автобіографія сержанта. Перший документ написаний 30-річним випускником Полтавської школи міліції у 1940 році, другий - 1945-го. Написані твердою і впевненою рукою - грамотно і каліграфічно, ці пожовклі від часу реліквії стали неоціненною знахідкою. Особливо для організаторів народного музею «Вільшанська світлиця», котрі на основі спогадів довгожителів села укладали родовід народних улюбленців - братів Кличків. Доповнена архівними експонатами, заповнена місцевими старожитностями, експозиція «світлиці» наочно повертає тепер своїх відвідувачів на хутір Кличкове та у колишнє козацьке сотенне містечко Вільшану початку двадцятого століття.
З хутора поблизу села Вербівки, нині Городищенського району, розпочався відлік роду Кличків. Тут, у мальовничій місцевості над ставом, оселився після знаменитих Богданових походів козак. Був він, за переказами, безстрашним у битвах лицарем, а в мирну годину став добрим батьком і кмітливим господарем. Та ще й надзвичайно гостинним. Хто б не йшов чи не їхав верхи повз заможний хутір, приязний чоловік завше закликав подорожніх завернути до його обійстя. За це й прозвали його Кличком.
Мабуть-таки, дуже гарно пригощав своїх гостей добросердечний Кличко, що бувальщина про нього дійшла до наших днів більш як через три століття...
Очевидно, з родинних переказів знав про легендарного предка-козака й Родіон Кличко. Однак в автобіографії, написаній під недремним оком енкаведистів (міліція тоді підпорядковувалася НКВД), доводилося писати «по суті»:
«Я, Кличко Родіон Петрович, народився 15 листопада 1910 року у селі Вільшана Вільшанського району Київської губернії у сім’ї селянина-бідняка,- так розпочинається автобіографічний документ. - Мої батьки - Кличко Петро Свиридонович і Кличко Ганна Федорівна. Батько мав до Жовтневої революції 3 гектари землі, хату і клуню; тяглової сили не мав, а також рогатої худоби».
Далі Кличко пише про своє повернення після служби додому, у Вільшану. Але не згадує про те, що сталося у їх родині після смерті у 1920-му році батька. Ні слова про те, що він побачив у селі, приїхавши з Баку, у 1933-му році.
- Хіба можна було тоді про той голод згадувати? - з журбою запитувала у розмові про давні часи 86-річна Наталка Демченко, сусіда Кличків. І, похитавши головою, сама ж відповідала: - І про себе не можна було думати...
- Поки живий був Петро, Родіонів батько, та його рідний брат Єрофей,- продовжувала баба Наталка, - їх сім’ї не бідували. Брати разом трудилися, дружно жили в одному дворі.
У Єрофея була худоба, коні, млин, і він чим міг ділився з братом, який ще й добре шевцював.
Сутужно стало, коли працьовита і тиха Ганна, мати Родіона, залишилася одна з п’ятьма дітьми. Справжнє лихо прийшло, коли з’явилися у селі комнезами. Відібрали не лише землю, а й клуню, у брата Єрофея - все господарство. Старший Кличко поїхав тоді добиватися правди у район. Там почув, що в колгоспи мають люди записуватися добровільно, а не «живосилом».
Повернувшись до Вільшани, Єрофей Кличко зажадав від активістів повернути своє добро. «Двадцятип’ятитисячники» підняли Єрофея на сміх, а щоб вибити з голови «куркуля» думки про свою землю - жорстоко побили. Однак затятий Єрофей, котрий разом з братом Петром нажив своє господарство тяжкою працею, не здавався. Він ішов один супроти десяти і бився з кривдниками до крові. Тоді головний комунар наказав за руки прив’язати Кличка до коней і волочити його по селу та по колись його, а тепер „комунарському” полю.
Замордованого, напівживого, але невпокореного Єрофея ледве впізнали вдома жінка і діти. Вони благали його скоритися, мовчати. Та, впевнений у своїй правоті, хлібороб продовжував бунтувати, відстоювати свою землю. Тоді в нього конфіскували й хату і вигнали серед зими разом з сім’єю на вулицю. Довелося Єрофеєві копати землянку.
Через кілька днів колишнього заможного господаря знайшли повішеним на вигоні...
- Після цього лиходійства довелося Петровому синові, а Єрофеєвому небожу, йти на муштру,- вела далі оповідь, тяжко зітхаючи, баба Наталка. - Аби менше ротів було дома та щоб помста молоду кров не запалила... А як повернувся з армії Родіон, - перехрестилася старенька, - не впізнав він Вільшани. Голод викосив півсела... Померли лютою смертю сестра Феодора і брат Андрій. Віддала Богові душу замучена, посивіла від горя мати...
Нічого не залишалося робити Родіонові, як писати заяву на прийом до міліції. Тільки там, одержуючи якісь гроші, можна було порятувати Федора і Євдокію, котрі ледве трималися на ногах.
ШЛЯХАМИ ЛЮБОВІ ТА СТРАЖДАНЬ
|
|
| Виталий Кличко с черкасскими казаками |
Вчорашнього артилериста Родіона Кличка направили на роботу до Смілянського управління міліції. Місто і навколишні села помалу оживали після голодних «жнив». Щонеділі 24-річний дільничний міліціонер Кличко їздив до своїх рідних у Вільшану. Там він і зустрів свою долю, рудокосу синьооку красуню Тамару. Дівчина щойно закінчила Корсунське педагогічне училище і за направленням працювала у Вільшанській школі. Родіона полонила не лише незвичайна краса юної вчительки, а й її голос - проникливий і ніжний. Тамара грала на різних музичних інструментах і чудово співала. Невдовзі закохані одружилися й поселилися у Смілі, у дружній Тамариній родині, де крім неї, жило ще три її брати.
- Наприкінці тридцятих років, перед війною,- пригадувала жителька Сміли, 82-річна Валентина Красиліна, - наша сім’я мешкала разом з Тамариними батьками по Пролетарському провулку. Як ми тоді дружно жили! - з ностальгією пригадувала моя співрозмовниця. – Наче одна родина: чи дров напиляти, чи щось привезти, чи в городі одне одному допомогти – то все гуртом, разом. Дуже добре пам’ятаю Тамару, з якою ми, діти, були нерозлучними. Ця дівчина була високого зросту, тоненька і мала дуже красиве руде волосся, яке хвилями лягало на плечі. Тамара говорила чистою українською мовою, багато знала українських народних пісень. Що б вона не робила, вона співала. Бувало, збере всіх дітей з провулка і організує якусь виставу. Простирадлами завішаємо „сцену”. Тамара запросить батьків дітей, щоб подивилися, як їхні діти вміють декламувати, співати, робити фізкультурні вправи. Всім було цікаво й весело.
- Коли Тамара вийшла заміж,- продовжила спогади рідна сестра Валентини Миколаївни Галина Вербицька-Агекян,- вона почала працювати в одній із смілянських шкіл. Часто ми бачили, як провулком під руку йшла напрочуд красива пара: Тамарин чоловік, Родіон - високий, чорнявий, міцної статури, і вона, струнка, легка, завжди привітна й усміхнена. Усі милувалися ними, раділи їх щастю, коли у подружжя народився синок. Назвали його Володею. Хто тоді міг передбачити, що Доля заготовила для них не лише палку любов, а й шлях нестерпного болю і страждань...
...Влітку 1938 року сержанта міліції Кличка направляють на нове місце служби - до Переяслава. Звідти - у Любомль на Волині. Разом з чоловіком їде з малим сином і Тамара.
Працює вихователем на дитячому майданчику. Їй дуже подобається ця робота - ще й тим, що поруч з нею завжди Володя.
У травні 1941 року начальника паспортного відділення Любомльської міліції Кличка відряджають у Дніпропетровськ на курси для начальницького складу. Тамара з Володею їдуть на канікули до батьків у Смілу. Коли розпочалася війна, Родіон спробував повернутися на місце своєї служби. Однак доїхав залізницею лише до містечка Сарни. Там і зустрів свій райвідділ, котрий спішно відступав углиб України. У Житомирі, приєднавшись до обласного управління міліції, евакуювались до Києва. І потрапили у вогненно-свинцевий «котел» разом з Київським військовим гарнізоном. Ось як про це власноручно написав Родіон Кличко у своїй автобіографії: «У ніч з 18 на 19 вересня 1941 року весь Київський гарнізон, а також міліцейські підрозділи переправилися на лівий берег Дніпра.
У напрямку Баришівки та села Борщі приблизно 25 вересня весь гарнізон був оточений і взятий у полон німецькими військами. Деяким бійцям і працівникам міліції вдалося уникнути полону, сховавшись у болотах. У тому числі й мені. Поранений, я залишався у болоті доти, доки найближчу місцевість не покинули німці...»
З неймовірними зусиллями, перемагаючи біль у кровоточивих ранах передпліччя і стегна, Кличко добрів до перших хат села Гайшина.
Наражаючись на небезпеку, прихисток і першу медичну допомогу йому надала добра і чуйна жінка, Тетяна Гаврилівна Приходько.
Тільки-но Родіон піддужчав і став на ноги - відразу ж почав лаштуватися у далеку дорогу. Більше за свіжі рани серце його обпікала думка: що з дружиною і сином? Що з її старими батьками, з усіма рідними?
Не один день брів він чагарниками і ярами, обминаючи містечка, села і великі шляхи. Вітряного, холодного вечора дійшов до Сміли. Крадучись, пробрався до будинку Тамариних батьків. У вікнах не світилося. Постукав у двері, ганок, у шибки - ніхто не відповідав...
Як розповіли сусіди, всіх вивезли до концентраційних таборів...
Кожного вечора, коли німців змінювали на варті поліцаї, ходив Родіон від барака до барака, шукаючи рідні обличчя.
Врешті, в одному концтаборі він знайшов-таки Тамару. Якось Родіону вдалося вирвати її з полону. На горе, Володю він не знайшов. Очевидно, на той момент дітей уже розлучили з батьками і хлопчик перебував в іншому бараці.
Наступного дня, удосвіта, Родіон пішов на пошуки сина, Тамариного брата і батьків.
Повернувся почорнілим. Їх усіх, малих і старих, разом з тисячами смілян та військовополонених, вивезли вночі у піщані кучугури, під село Білозір’я. Там нелюди й розстріляли своїх жертв.
Не Тамару, а напівживу, згорьовану тінь повіз Родіон на підводах, поніс на руках до Вільшаної. Там, у батьківській хаті, сам знесилений і хворий, він виходжував свою гаряче кохану дружину. Потроху ремісникував, часто ходив по сусідніх селах шевцювати. Казали, він виконав не одне завдання наших підпільників.
ОДНИМ УДАРОМ ЛІВОЮ
Після визволення Черкащини від німецьких загарбників Родіона Кличка відразу призначають оперуповноваженим карного розшуку Смілянського райвідділу міліції. Разом з Тамарою повертаються вони у спустілу хату. Не чути тут більше дзвінкого хлопчачого голосу, звуків мандоліни, на якій грав і співав молодший Тамарин брат. Сама Тамара, тиха і задумлива, зовсім не схожа на ту іскрометну, сонячну дівчину, яка зачаровувала всіх красою і співом. Зранку до вечора, попоравшись у хаті і в дворі, сиділа вона під явором і чекала свого Родіона.
У 1946 році промінчик сонця осяяв оселю Кличків – у них знову народився син. Його назвали Володимиром, ніби хотіли повернути з небуття свого первістка. Хлопчик ріс здоровим, міцним, веселим. Разом з ним будинок наповнився колисковими піснями, світлом, щемною радістю. Разом з сином набиралася сил та енергії й Тамара. Вона знову посміхалася на жарти Родіона, приязно приймала гостей.
А в 1947 році Родіон з Тамарою, після перенесеного ними горя, втішалися кожним словом свого малого сина, раділи кожному дню і годині, коли вони були разом...
Однак недовго тривало й це, вистраждане їх щастя. Наприкінці того ж 47-го року оперуповноваженого Кличка призначають охороняти банк. Якраз тоді розпочалася перша післявоєнна реформа «казначейських білетів» - грошей. З ночі біля банківських установ збиралися величезні черги людей, котрі прагнули якнайшвидше здати «старі» гроші. У натовпі постійно спалахували сварки, доходило до образ і навіть бійок. Наводити порядок, заспокоювати всю цю наелектризовану людську стихію і повинен був щодня «опер» Кличко.
Одного разу, коли до каси стояли переважно старі жінки, що видрубцювали в черзі всю ніч, до приміщення втиснувся якийсь розчервонілий чолов’яга з медалями на піджаку. Грубо розштовхуючи ліктями жінок, він, не зважаючи на зойки й обурення, почав пробиратися до заповідного віконечка. У черзі здійнявся несусвітній лемент, штовханина, почали кликати на допомогу міліціонера. Кличко підійшов до нахаби і вказав йому на його місце - у кінці черги. Чолов’яга, голосно і брудно вилаявшись, з усією люттю звіриної натури штовхнув міліціонера у поранене передпліччя. Кличко, розвернувшись, щоб не зачепити людей, одним ударом лівою, здоровою, рукою поклав негідника на цементну підлогу...
За цей «нокаут» довелося Родіонові Кличку розпрощатися з міліцією. «Шишкою» виявився чи то сам знавіснілий чолов’яга, чи його родич. Не допомогла 37-річному «оперу» й блискуча характеристика, котру зовсім недавно, перед прийняттям на службу, написав начальник райвідділу капітан Ботнарьов. Документ, між тим, точно відобразив вдачу і характер Кличка: «До роботи ставиться добросовісно. Роботу знає і любить. В обстановці орієнтується і володіє здатністю приймати рішення швидко і правильно у будь-якій ситуації».
Залишатися у Смілі Кличку більше не хотілося. Надто тяжкі спогади пов’язували його сім’ю з цим містом. Тим часом з далекої Киргизії кликав до себе рідний брат Федір. Після фронтового поранення і лікування він так і залишився у тих краях. Клички зважуються на переїзд.
Восьмирічним попрощався з містом, де він з’явився на світ, і Володя, майбутній батько наших знаменитих і популярних у народі спортсменів. Уже курсантом льотного училища Володимир Кличко згодом приїде до своїх друзів дитинства Альберта Агекяна, Володі Салова, до далеких родичів по бабусиній лінії. Військова авіація, з якою він пов’язав своє життя, вимагала від нього, а потім і від його родини, частої зміни місця проживання. Клички мешкали у десятках військових містечок від Казахстану до «обмеженого контингенту» радянських військ у Європі. Згодом оселилися у Києві.
Через 35 років після батька відвідає дідову землю Віталій Кличко. Він побуває у Вільшаній, вклониться місцю, де стояла хата прадідів Петра та Єрофея Кличків, зустрінеться з родичами. Дасть слово землякам, що наступного разу приїде зі своєю родиною, братом Володимиром. І пройдуть вони стежками прадідів, діда, бабусі і батька у Вільшані та Смілі. Пом’януть свого навіки семирічного дядю Володю, усіх рідних і земляків, котрі загинули у горнилі Другої світової війни.
Але це вже буде нова історія, нова розповідь.