Господь Бог діє через людину, яка, як мисляча істота, творіння Боже, мусить міркувати, робити вибір між добром і злом, протидіяти неправді й лицемірству, що і є уособленням зла. У цій протидії лукавому християни спираються на Церкву, яка возвеличує як християнський подвиг і ідеал святості не лише аскетів і самітників, але й людей, говорячи сучасною мовою, з „активною життєвою позицією” – церковних ієрархів, які сміливо опиралися владі, що творила беззаконня і насильство. Це Амвросій Медіоланський, Іоанн Златоустий, священномученик митрополит Филип Московський, митрополит Арсеній Мацієвич, який відважно протистояв свавіллю Катерини II; благовірні князі, які були мудрими, зваженими і водночас по-християнськи стриманими і справедливими політиками (Ярослав Мудрий, Олександр Невський, Федір Острозький).

Виходячи з суті християнського учення, в різних історичних умовах віруюча людина цілком здатна бути активним, свідомим громадянином, патріотом своєї Церкви і своєї держави. Втім, сама Церква буде моральним і духовним авторитетом лише за умови, що стоятиме над позиціями соціальних груп, політичних течій і партій. Її завдання – апелювати до совісті кожного християнина, пробуджувати милосердя, закликати наслідувати Христа. Чи ж це бачимо у діяльності багатьох церковних ієрархів і священнослужителів, котрі влаштовували хресні ходи проти виборів Президентом України Віктора Ющенка, котрі стояли разом з партійцями Вітренко у Чернігові, під стінами Катерининської церкви, яку з державного заповідника повертали козацькій православній громаді міста? Чи любов до ближнього, смирення й толерантність демонструють ті, хто бив людей біля Свято-Миколаївської церкви у Полтаві? Про цей випадок розповідали ЗМІ, зокрема газета „Слово Просвіти” від 22 березня цього року. Журналістка Ганна Дениско у статті „Мерзіючи в беззаконні, перекинчики б’ють вірних Богові й Україні” написала: „Не може справжній християнин посягати на чуже, „приватизувати” храм усієї громади на десятьох, бити православних братів і труїти їх газом. Але саме так діяла 1-2 березня біля Свято-Миколаївської Української православної церкви Київського патріархату група осіб, наближених до Сергія Знаменського, сумнозвісного перекинчика під крило Московського патріархату. Добрий приклад своєму синові Сергієві подала матінка Сергія Ніна Миколаївна: приснула газовим балончиком просто в очі пані Тетяні Хорощак, а заодно міліціонерам.” Іще з статті: ”Отець Юрій Кулик, який стояв із парафіянами на подвір’ї Свято-Миколаївської церкви, з обуренням говорив про те, як жорстоко побили Олександра Ільченка (нині він у лікарні).

- А вчора на цьому місці, де ми стоїмо, Знаменський підійшов і плюнув в обличчя отцеві Олександру Дедюліну, - скрушно говорить священик.” Оце любов до ближнього! Оце християнські чесноти! Чи воно, по-московському, по-яничарському, так і треба?

У житті нашого суспільства настав той час, коли ми на повний голос повинні заявити про своє прагнення Помісної української церкви. Маємо пам’ятати, що християнство у московські землі прийшло з України, що російська церква є „дочкою” української, що першим московським патріархом був галичанин Петро. Власне, московським він був номінально, бо весь той час зберігав офіційний титул „митрополита Київського і всієї Русі”. Жити і працювати в еміграції був змушений через спустошення татар і литовських князів. Коли у 1415 році Київ відновив свою митрополію, московський залишився розбудовувати московську митрополію. Поділ Східнослов’янської церкви на київську та московську відбувся 1458 року. Попри історичні реалії, здоровий глузд, у нашій державі хоче панувати церква іншої держави.

Це тема важливої, доленосної для усієї нашої нації розмови. Вельми вдячна автору статті та газеті за те, що започаткували діалог. Думаю, що читачі газети відгукнуться на мої думки, поділяться міркуваннями. Хочеться знати, що думають з приводу проблем української церкви представники влади, церковні ієрархи Київського і Московського патріархатів, релігієзнавці, громадяни.