Видавничий дім «Києво-Могилянська академія» разом з Інститутом історії України НАН України та за підтримки Державного комітету телебачення та радіомовлення України (програма «Українська книга») підготували й випустили у світ двотомне видання «Історія українського козацтва», яке й представили 17 квітня цього року у Кобзарській світлиці Українського дому. Видання історичних нарисів - своєрідний підсумок наукових поглядів нової генерації українських істориків, дослідників доби козацтва. Цей науковий доробок спонукає до подальших роздумів, відкриває нові пошукові можливості на майбутнє.

Головував на представленні двотомника академік Валерій Смолій, директор Інституту історії України НАН України. За його словами, на сторінках цієї праці історія українського козацтва розгортається в усій багатоаспектності (політичній, соціальній, економічній, духовній) та часовій протяжності (від початків козаччини до сьогодення). Науковці намагалися з погляду сьогодення осмислити цей феномен української історії, проводячи також історичні аналогії з подібними суспільними явищами в інших європейських країнах. Автори спробували знайти нові підходи до осмислення козацтва, зокрема виявити його генетичний зв’язок із такою соціальною спільнотою слов’янської людності, як бродники. Розглядаючи сукупність чинників, що зумовили появу козаччини як окремого стану середньовічного суспільства зі своїм особливим правовим статусом, а також процес еволюції цього суспільно-політичного феномена, автори переважно трималися старих соціологічних схем і релігійних догм.

Цінність досвіду минулого життя - актуальність його непроминущих духовних набутків. Козаки були не тільки досконалою мілітарною силою, яка охороняла українські землі від загарбників, а й займалися державним будівництвом і творенням агрокультури. Зокрема агрокультуру українського козацтва й селянства слід було б розглянути авторами двотомника у світлі передових суспільно-природничих наукових осягнень, як то зробила у працях останніх років відома дослідниця козацтва Олена Апанович, осмислюючи цей унікальний досвід у контексті ідей Сергія Подолинського та Володимира Вернадського. Агрокультура українського козацтва й селянства має основоположне значення для формування національного генотипу й організації соціального життя в гармонії з природним ладом і космічними законами. На це перший звернув увагу Панителеймон Куліш: «Крім тих войовничих залишків могутнього колись козацтва, є ще в різних місцях України козаки-селяни, нащадки городових козаків. Вони утворюють численний стан і відрізняються від інших українців чистотою народного типу, що його у вищих станах стерла чужа цивілізація, а в селянах придушило безперестанне гноблення» (Повість про український народ).

Духовно-генетичним осердям українського козацтва було втаємничене лицарське товариство, яке зберігало й культивувало бойові традиції й духовно-генетичний архетип військової верстви давньоорійського та скіфсько-сколотського (сакського) суспільств. Це таких козаків-лицарів мав на думці М.Гоголь: «…Побратимство людей було в нас рідніше за дім і кревне братство…» Козацьке лицарство як військово-адміністративна верства нового українського суспільства успадкувало від предків (оріїв та саків, звідки, ймовірно, й косак-козак - син сака) принцип військової демократії, що ліг в основу Української козацької республіки століть. До формування цього лицарського осердя безпосередньо причетні воїни-характерники й представники духовної верстви - співці-кобзарі.