Свої подвиги вони вчинили в VІ столітті, за царювання імператора Юстина Старшого. І у вічність відійшли, залишившись у пам’яті людській подячно.

…Тоді завойовницька Римська імперія розрослася далеко на Схід. У Палестині, в одному з монастирів, перебував старець, знаний на ім’я Зосима. Прийшов він туди юнаком і аж 50 років подвизався у постах і молитвах, за що й одержав від Господа дар прозорливості й чудотворення.

Зосима прагнув досконалості. Здавалося б, дістав він від Неба багато – як рідко хто: живи собі тихо, сумирно й допомагай людям. Але його серце бажало ще більшого взірця для себе, перебуваючи у роздумах і пошуках. А хто шукає, звісно, тому й дається.

Одного разу з’явився йому Янгол і сказав: “Знайдеш новий шлях спасіння у монастирі на річці Йордан”. Тому Зосима полишив свій монастир і попрямував до Йордану. І справді надибав на обитель, де у ченців було надзвичайно суворе життя. Вони не дбали про достаток і зручності, а тільки про умертвління плоті. Постилися і співали псалми. Його і прийняли до себе брати по вірі.

У них був давній непорушний звичай: в останню неділю перед початком Великого посту, прийнявши Святі Тайни, по спільній трапезі, всі збиралися у храмі. Помолившись, просили один в одного прощення. Затим розчинялася брама, і ченці виходили з обителі зі співом: “Господь, Просвітитель мій і Спаситель мій, - кого убоюся!”

Переправившись через Йордан, братія розпорошувалась по одному в пустелі. Протягом Великого посту вони не бачились один з одним, майже нічого не їли, лише живилися якимись скудними рослинками, на які зрідка і випадково натрапляли. Молитва і псалмоспіви підтримували їхній дух. Це було серйозне випробування для ченців. Тільки на Вербну неділю поверталися до монастиря.

Звичайно, і Зосима пішов у пустелю, де щиро й без утоми молився. В один із своїх усамітнених днів, у полудень по молитві, він здалеку побачив якогось дивного чоловіка: худющого, лише кістки і шкіра, тіло угеть спечене південним сонцем і зовсім оголене, а волосся на голові - наче сніг. Чернець зрозумів, що то - святий, і з радістю побіг до нього, щоб перейняти його досвід. Але незнайомець почав тікати, перестрибнувши пересохле гирло ріки.

Коли ж Зосима наблизився до того місця, чоловік з іншого берега гукнув: “Блаженний Зосимо, не підходь, я - жінка. А хочеш говорити зо мною - кинь свого плаща!” Чернець виконав її прохання. Прикривши наготу, вона підійшла і попросила благословення. Зосима відповів, що не гідний благословляти святу. Та жінка наполягала, сказавши, що він - пресвітер і має те зробити.

Отже, пустельниця, яку він бачив уперше, назвала і його ім’я, і свячений сан. Це підтвердило Зосимове прозорливе видіння, що перед ним - свята. Благословивши, чернець попросив її помолитися за увесь світ.

Вона довго і щиросердно молилася. Та раптом її постать піднялася над землею – більш, ніж на лікоть. Вражений, бо таке відбувається із надзвичайними святими, Зосима упав на коліна і вигукнув: “Ісусе Христе, помилуй мене грішного!”. А тоді попросив пустельницю розповісти про себе.

Від неї дізнався, що вона, Марія, родом із Єгипту. У 12 років втекла від батьків аж в Александрію, де розпочала бурхливе розпусне життя. І не з потреби грошей, а з похоті – ненаситно міняла коханців. Цілих 17 шалених років до нестями віддавалася жахливому розтлінню душі й тіла.

Одного дня, коли Марії виповнилося вже 29 років, гуляючи на набережній, вона побачила, як багато людей із Єгипту та Лівії сідають на корабель. Розпитала і дізналася, що вони відпливають до Палестини, щоб відзначити там свято Воздвиження Хреста Господнього. Заради цікавості з натовпом пройшла на корабель і вона. Ні квитка, ні грошей, ні харчів у неї не було. Але упевнена була: принадливість дасть їй усе. Вона безсоромно грішила і в дорозі, і в Єрусалимі, коли туди прибула.

Розпочалося свято у великому найкрасивішому храмі. До нього разом з іншими попрямувала й Марія. Проте зненацька невидима сила відштовхнула її від входу. Це дуже здивувало. Та вона не звикла відступати, якщо чогось бажала. Не звикла до заборон. Спробувала увійти до церкви вдруге. І знову невидима рука відкинула її на площу. Чотири рази вона піднімалася й робила спроби увійти. Але щоразу хтось невидимо відволікував її од дверей.

Служба Божа йшла у храмі. Усі люди були всередині його. А вона, нікому не потрібна, сиділа на паперті зовсім одна. В її душі кипіла буря: образа і злість, приниження й розпач були такими, як ніколи. Від безсилля уперше занило серце, й Марія залилася гіркими сльозами. А коли вщухла, зрозуміла причину відторгнення її від Господнього дому: мерзенність власного життя!

Довго била себе в груди й каялась, з молінням звернулася до Божої Матері - просила змилостивитися над нею, грішною. І тоді ніби хтось підняв її і вивів до храмових дверей. Вона сором’язливо, уперше в житті, увійшла всередину церкви і вклонилася Животворящому Хресту. Отож Маріїна молитва не залишилася без уваги. А коли служба скінчилася і вона виходила, то почула голос: “Перейди Йордан і там знайдеш спокій”.

Не вагаючись, не сумніваючись, вона й пішла за цим покликом, опинившись у пустелі, де вже перебуває 47 років!

Досягти спокою було найбільшою метою. Та йому передувала довга, нестерпно виснажлива боротьба протягом років, де кожний день здавався століттям. Її боротьба тривала по всіх фронтах: за фізичне виживання, із великими стражданнями від невимовних голоду, спраги і спеки або ж нічного холоду. Хто не був у пустелі, той до кінця не може уявити мук жінки.

А як збагнути боротьбу пустельниці із маревом смачних страв, вишуканих вин, із спокусливими спогадами про ситні столи! А битву із злими духами, що змушували її молоде тіло згадувати пестощі коханців, блудні зваби і пісні!

Одяг її перетворювався у лахміття, розповзався, розсипався, оголюючи тіло. Доводилося відганяти й видіння свого колись ошатного вбрання, дорогих прикрас, розкоші оселі…

Вона плакала, стогнала, качалася безсило по піску, стискала голову руками. А тисячі демонічних спокус поверталися й поверталися до неї ще сильнішими, страшнішими. Тільки сила духу й волі тримали її напівживою. І щогодинно молилася до Пресвятої Богородиці, Ісусові Христові – не залишати її без допомоги.

Пресвяті спасли Марію, без Них вона не витримала б тих нелюдських випробувань, не вижила б у пустелі.

…Наостанок сказала ченцеві: “Я живлюся їжею нетлінною - надією…” Вона просила Зосиму нічого не розповідати про неї, поки вона жива. Наступного року попросила старця не виходити з обителі разом з усіма на початку Великого посту. “Та й не зможеш ти вийти”, - зауважила. А у Великий Четвер, додала, щоб прийшов на берег Йордану із сосудом з Тілом і Кров’ю Христа - вона хотіла причаститися святих Тайн.

Через рік, як завжди, ченці вирушили у дорогу, а Зосима лежав хворий, згадуючи пророчу сповідь пустельниці. Проте у Великий Четвер видужав і вчинив, як просила жінка. Увечері, чекаючи на визначеному місці, побачив її на протилежному березі ріки. Вона перстом навхрест осінила воду і пішла по ній - як по суходолу. Причастившись із рук ченця, прочитала молитву “Нині відпускавши”. І знову попросила через рік прийти. Та й пішла по воді, зникаючи.

І третього року Зосима прийшов на зустріч із Марією. Та побачив мертве тіло праведниці. А на піску прочитав накреслене нею послання до нього: “Зосимо! Поховай тут тіло бідної Марії… і молись за ту, яка відходить до Господа”.

Чернець розхвилювався і знітився: адже абсолютно не було чим викопати могилу в пустелі. Дуже засмутився. Та раптом із глибини пустелі прибіг лев і, не звертаючи уваги на чоловіка, почав швидко рити лапами яму. Коли вже та була досить глибока, лев побіг назад у далечінь, а старець передав тіло преподобної землі, засипав його і пом’янув Марію. А сталося це 522 року по Різдву Христовому.

Коли повернувся до монастиря, то розповів усе братії й описав цю дивовижну подію у своєму рукописному труді.

А як склалася доля відтоді в Зосими? Відомо тільки, що він прожив іще довгих 38 років після того, як поховав Марію, і в столітньому віці відійшов на той світ - у 560 році.

Чернець на шляху духовного очищення не уникав труднощів, а шукав їх, як уже згадувалося в цій розповіді. Та коли він потрапив до обителі із надто суворим статутом, його душа заспокоїлась, задовольнилася відчуттям того, що це і є ті подвиги, яких він прагнув. Забувши, що на стежині вдосконалення меж немає і зупинки не повинно бути…

Зустріч із Марією, її муки, страждання засоромили й показали, що його терпіння - ніщо у порівнянні з Маріїним. Вона перевернула його тихий спокій, запалила новим вогнем дух його сходження до Небесних вершин. Далі - у постах, молитвах, помочі людям старець безупинно намагався перевершити самого себе. Тільки ця дорога вірна, істинна!

Преподобна Марія Єгипетська стала прикладом і для Зосими, і всіх нас, християн. Вона показала, що каяття - лише початок. До нового життя веде велика боротьба з гріхами, аж до перемоги їх. З Божою поміччю преподобна досягла високого рівня святості.