Перш за все, висловлюю велику вдячність Гетьману Українського Реєстрового Козацтва Анатолію Шевченку і його соратникам Ігорю Козловському та Тетяні Єрошенко, газеті «Україна козацька» за розпочату дискусію щодо проблем Православної Церкви в Україні - нову хвилю обговорення такої актуальної для українського суспільства теми (газета «Україна козацька», березень 2007 року).
Тож хочу поділитися з автором матеріалу та читачами видання деякими думками, що визріли за час тривалої роботи у державних органах влади з релігійними центрами й організаціями, течіями і напрямками.
Світовий досвід показує, що суспільство, яке не сформоване у незалежну правову державу, не може розраховувати на отримання від світового православ’я визнання Помісної Національної Церкви. Історія засвідчує: кожна Церква отримувала незалежність величезним терпінням, послідовністю, наполегливістю, використовуючи будь-які сприятливі для цього політичні, соціальні, економічні умови.
Запровадженню автокефалії у всіх країнах, де вона отримувала канонічне підтвердження, передувала велика робота владних державних структур, бо всяка влада від Бога і тому має опиратися на Божу церкву. На жаль, в Україні такої послідовної роботи ніхто не проводить. Кілька років тому один знаний в Україні науковець і політик підняв тему утвердження Помісної Української Церкви, але, зустрівши перші труднощі, зупинився, бо справа ця дуже складна і копітка.
Кожного разу, коли ми говоримо про єдину Помісну церкву та церковні проблеми, в усіх негараздах звинувачуємо Москву та УПЦ Московського патріархату. А про що думали українські можновладці і чиновники, коли реєстрували Українську Православну Церкву у лоні Російського Православ’я? Невже думали, що діють на користь українського народу і творять Українську Автокефалію? Та ж ні, скоріше донський козак повстане за незалежність Дону від Москви, ніж структури Московського патріархату погодяться задовольняти потреби українського незалежного соборного суспільства.
Той, хто у наших бідах звинувачує Росію, Московський Патріархат, той неспроможний логічно мислити, того засліпила ненависть і позбавила християнського розуміння світу і Бога.
У всіх наших бідах, труднощах і проблемах ми винні самі, зокрема наші посадовці, котрі мають більше прав, ніж обов’язків, котрі спершу думають про власні інтереси, а потім про народні. Ніхто нам не допоможе у розв’язанні проблем, аж поки ми самі на чолі з державними зверхниками не здолаємо життєвих перепон, не знайдемо і не пройдемо доріг до правди, миру і злагоди у своїй власній хаті, у нашій державі.
Ієрархи всіх Церков, в Україні сущих, одностайно визнають, що XX століття, українська незалежність пере творили Україну в поліконфесійну державу. Нині Україна вже не є чисто православною країною. Тому православні ієрархи зобов’язані налагоджувати життєдайні повсякчасні зв’язки з католиками, греко-католиками, мусульманами, іудеями, протестантами, представниками інших релігійних організацій, щоб спільно долати диявола і вести народ України до Бога.
Коли ми говоримо про проблеми Православної Церкви, то повинні пам’ятати, що це, насамперед, проблеми України, її соціуму. Штучний поділ на Схід і Захід, політичні маніпуляції навколо двомовності, НАТО, ЄС і тому подібне розчленовують єдність, породжують міжусобиці, створюють напругу, що перешкоджає здійсненню Божих замислів, принижує Україну у світовому співтоваристві.
А чого варті поділ ветеранів Червоної Армії і Української Повстанської Армії на своїх і чужих, на героїв і ворогів? Ті й інші хотіли бачити Україну незалежною правовою державою, але йшли до цієї мети різними шляхами. З позиції цивілізованого суспільства, усі, хто поліг на полях війни за рідну землю, є герої.
У нашому суспільстві ще є бажаючі не помічати цього, бажаючі розпалити ненависть до Греко-Католицької Церкви лише за те, що вона підтримала національно-визвольні змагання за незалежність від комуно-сталінського режиму. Учасники тих змагань прагли свободи, незалежності рідної Української держави, без будь-якого панування з заходу і сходу, півдня і півночі. Відстоюючи свій вибір, УГКЦ стала мученицею і тепер воскресла.
Немає сумніву, бо для цього є усі канонічні підстави, воскресне і Помісна Українська Православна Церква, а всі інші, нині існуючі, у тому числі і Московського Патріархату, будуть діяти в Україні, якщо на це буде Божа воля й усвідомлений народний вибір, так само, як Українська церква в Росії та інших країнах світу.
|
|
| Епископ Донецкий и Харьковский УГКЦ Степан Меньок и о.митрат Василий Пантелюк с участниками конференции |
XXI Міжнародна науково-практична конференція „Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості” відбулася у Донецьку. У форумі, який традиційно проходить за підтримки УРК, взяли участь представники багатьох церков і конфесій з різних регіонів України і США. На конференції обговорено питання єднання людей різних політичних поглядів, уподобань, світоглядів.