Споконвіку українські козаки вирізнялися невідступністю від національної ідеї та відчайдушністю у боротьбі з ворогами свого народу.
|
|
На початку ХVI ст. українські землі були поділені між п’ятьма державами: Литвою, Польщею, Московським князівством, Угорщиною і Молдавією. З півдня їм постійно загрожували бусурмани. Такого геополітичного тиску не витримала би жодна держава світу. Але завдяки козацтву українці вижили. Навіть у часи занепаду козаччиною рухали жага помсти за покривджену Україну і бажання здобути свободу.
У часи Визвольної війни українського народу (1648-1657рр.) були дві козацькі сили - вільні козаки низового війська Запорізького та реєстрові козаки, які перебували на державній службі у польського короля. Перед битвою під Жовтими Водами у 1648 році 6 тисяч реєстрових козаків перейшли на бік Богдана Хмельницького. Об’єднана козацька сила за підтримки татар вщент розгромила потужне військо Стефана Потоцького, виграла битву під Корсунем, а потім - під Пилявцями, під Збаражем. Влітку того року майже вся Україна стала вільною. Повстання перекинулося на Галичину. Як писав польський вчений Старовольський, козацьке військо «воєнною доблестю та обізнаністю у військових справах не поступається жодній нації в світі».
Нині на Україні відроджується козацтво, яке мало би піднести патріотичний дух нації. Та, на жаль, загальні зусилля розпорошені у численних козацьких громадських об’єднаннях, яких щонайменше 25. Відрізняються між собою хіба що назвою. З’явилися сотні козацьких генералів, багато гетьманів, а відстояти українську ідею, національний дух немає кому, бо відсутня єдність. Чи не тому кажуть: «... на одного Івана два гетьмана»? Тому назріло нагальне питання прийняття Закону України «Про козацтво», підготовкою якого повинні зайнятись представники усіх козацьких формувань.
Козацтво сміливо можна назвати генофондом нації, йому завше були притаманні високі моральні якості. Хоча б узяти засновника першої Запорізької Січі на острові Хортиця Дмитра Вишневецького (Байду), вихідця з села Вишнівці, нині Збаразького району на Тернопільщині. Його моральний дух оспіваний у козацьких піснях і думах.
Свого часу вороги нашого народу знищили Січ, аби не залишилось і духу від вільної держави. А тепер взялися за руйнацію патріотизму. Під вплив російської експансії потрапив Схід і Південь нашої Держави.
У Криму нагнітається спротив українській нації. Дивно, що Київ не спроможний оголосити шовініста Лужкова небажаною персоною в Україні, оскільки його виступи у Криму - пряме зазіхання на повалення конституційного ладу. Ведеться цілеспрямована агітація за впровадження іноземної - російської - мови на рівні другої державної. Але ж мова - це код нації. Володимир Даль у своєму словнику тлумачить, що народ - це мешканці країни, які розмовляють однією мовою. Це ж саме стосується і поняття нації. Не треба нам за приклад подавати багатомовні Швейцарію і Канаду. То країни іммігрантів. У нашій державі титульну націю складають українці, чисельність яких перевищує загальну чисельність нацменшин.
Якого роду-племені секретар Донецької міськради Микола Левченко, приналежний до Партії регіонів, який договорився до того, що українська мова придатна лише для «фольклору і анекдотів»? Одного «кефірного атентату» для нього замало. У часи Гетьманщини такий недолугий державний службовець дістав би щонайменше 50 палиць. Ми, звичайно, проти таких майданних побоїв, але як відреагували на цю ахінею реєстрові, запорізькі та інші козаки Донбасу? Мабуть, ніяк. Ніби у словах прихвосня чужоземної ідеології йшлося не про зведення нанівець коду української нації, а про якісь побутові негаразди. Та й чого можна очікувати від козаків, коли з них лише одиниці спілкуються українською? Нашим прадідам-гетьманам навіть у страшному сні не приснилось би, що їхні нащадки, відновивши козацьку атрибутику і одягнувши мундири вищих військових чинів, зневажатимуть і цуратимуться мови свого народу!
Кубанські козаки - прямі нащадки запорозьких козаків, яких переселив цар Микола І у Приазов’я в 1832 році, після падіння Задунайської Січі, - до цих пір розмовляють українською, але до Державної думи Росії про введення української у ранг другої державної мови не звертаються. Тому що мають честь і розуміють, що ніхто не вдовольнить такі забаганки. А наші «рускоязичні» керівники не збагнуть, за яку незалежність віками боролося козацтво, як і не розуміють, що козацтво боролося за об’єднання споконвічних українських земель, а не за розбазарювання їх.
Нинішні можновладці, завдяки волевиявленню українського народу, розібрали парламентські місця та міністерські портфелі. Але забули, який народ їх обрав. Виразники наших інтересів у парламенті нині смикаються, до кого пристати: до Євросоюзу чи до російсько-азіатського альянсу? При цьому мають язик, але не мають мови. Віце-прем’єр М.Азаров, третя особа у державі, перед своїм призначенням заявляв з трибуни, що вивчить українську. Дресирувальники цирку за півроку вчать ведмедя їздити на мотоциклі. Посол Японії в Україні, поважаючи нашу націю, вивчив українську і продемонстрував уміння володіти нею перед телеглядачами. Великий античний філософ і математик Піфагор сказав: «Для пізнання звичаїв будь-якого народу перш за все постарайся вивчити його мову».
Українофоб В.Цушко, колишній директор радгоспу з Одещини, а нині Міністр внутрішніх справ України, очевидно, забув, силову структуру якої держави він очолює. Таке враження, що він в Україні радянських часів, коли українська мова переслідувалась. Він не може спілкуватися мовою того народу, за безпеку якого взявся піклуватися. Нонсенс! Важко уявити, аби міністр чи заступник прем’єр-міністра будь-якої європейської держави зверталися до своїх співгромадян іноземною мовою. Їх би освистали за те, що порушують конституційну норму.
Таким не місце на державній службі. Удома собі розмовляйте хоч на мові племені мумбо-юмбо, а на державній службі - зась! Цієї практики нам слід повчитись у прибалтів, там вміють шанувати своє, рідне.
У противагу наведу інший приклад: отаман Південнобережної дивізії УРК (Крим) Вадим Зайцев - росіянин за національністю, але як він володіє українською мовою, та й душею він вже давно Українець - щиросердечний, доброзичливий козак-меценат, з таким можна й у розвідку піти.
Дуже хочеться процитувати слова Святійшого Патріарха Київського і всієї України-Русі Філарета: «Час уже, український народе, і свою рідну мову принести в дар Богові та цим найкраще і її, і себе самих освятити.
Минула сумна пора поневолення українського народу, коли заборонялось йому молитися рідною мовою. Настав час, коли ми можемо повернутись до свого старовинного вільного життя і молитися й славити Бога рідною мовою.
Нехай же у вінок славлення Бога від усіх народів вплететься ще одна квітка, квітка з-під блакитного неба вільної України, з-під золотого її проміння від побожного народу українського».
Більш як за 500 років багато втрачено, багато знищено. Але пам’ять предків - у наших генах. Ми тілом уже не ті, що були колись, але Душа у нас вічна! Та ще й козацька!
Ось чому так піклувалися козаки минулого про віру батьків наших. Вони знали, що, відвернувшись від Бога, можна втратити все. Ось і втратили...
Богу нічого не потрібно. У нього все є, бо він сам Творець. А якщо людина не шукає Бога, то що вона матиме? Схаменіться, козаки! Задля чого ми живемо? Горілки попити? Тіло своє ублажити? А як же душа? Пам’ятай і гордися, що ти українець, що ти козак. Тому, що ти маєш чим гордитися! Чиї батьки і діди врятували у свій час Європу? Наші врятували її від бусурманів. Хто дав світові першу демократичну Конституцію, якою понад 200 років майже без змін керуються Франція і Америка? Наш провідний козак Пилип Орлик!
У козацтва зараз урвати нічого. Йому самому треба віддати. Віддати те, що розграбували, на жаль, деякі наші попередники. Біль Душі Козацтва, української нації за загубленими цінностями оспівана й оплакана Великим Кобзарем - Тарасом Григоровичем Шевченком. Його вірші - то молитви. «Кобзар» - то друга Біблія для козака. А чи є вона у сучасного козака, та Біблія? А якщо є, то чи читає він її? А якщо читає, чи думає про те, про що там говориться?
Розправ, козаче, плечі та й глянь довкола. Час настав!