|
|
| И. Дряпаченко. Навстречу вечеру. 1912 г. Донецкий художественный музей |
У давнину наша мова мала назви з коренем рус: руська, русинська, малоруська.
«Русь» - це, як відомо, самоназва корінного народу середньовічної Київської держави, а також назва самої цієї держави. Це слово і його похідні: руський, русин, русинський, русак, русич та ін. - на західних окраїнах розселення українського етносу збереглися до наших днів.
Згодом (у писемних пам’ятках від 1187 року стосовно наддніпрянської частини Русі і від 1189 року стосовно Галичини) з’являється слово «Україна». Протягом століть слова Русь і Україна вживалися як синоніми. Так, і гетьман Б.Хмельницький, і письменники його епохи використовували паралельно слова «Україна-Русь-Росія»; «український-руський-російський».
Звідкіля ж на Русі взялися слова «Росія», «російський»?
Слово «Росія» - це слово Русь у середньо-грецькому (візантійському) мовному оформленні. Кожен народ пристосовує чужі назви до своєї мови: поляки кажуть «Польска», а ми - «Польща», хорвати - «Хрватска», а ми - «Хорватія». Отож і середньовічні греки називали країну наших предків не «Русь», а «Росія».
«Малою Руссю» в ХІV столітті називали в протиставленні Великій Русі, тобто Київській Русі, Галицько-Волинське князівство, яке займало нинішню Західну Україну з прилеглими територіями. До самого кінця ХІV століття Київ - «мати городів руських» - включався в територію Великої Русі.
Пізніше константинопольський патріарх почав називати Великою Росією Московщину, в зіставленні з тією ж таки Малою Росією - Галицько-Волинською державою. Потім назва «Мала Росія» була поширена на всю територію України - колишньої метрополії Київської Русі. Спрацював принцип аналогії: Малою Грецією називали колись власне Грецію (метрополію), а Великою Грецією - колонізовані греками землі. Та ж аналогія простежується в історичних назвах Малої і Великої Вірменії, Британії, Польщі.
У ХVІІ столітті слово «Росія» припало до вподоби дякам (чиновникам) Олексія Михайловича, а тоді вже всій державно-церковній верстві на чолі із самодержцем. Проте ця назва загальноприйнятою і офіційною стала не зразу. Ще у 1713 році посол Московії в Копенгагені отримав розпорядження: «У всіх курантах друкують державу нашу Московською, а цього ради звольте застерегти, щоб друкували Російською, про що й іншим по всіх дворах писано». Бо й справді ніхто в Європі не плутав Русь (Україну) з Московією.
Чи не тому бідкались «малороси» у ХVІІІ столітті: «Відомо ж бо, що раніше були ми те, що тепер Московці: уряд, першість і сама назва Русі від нас до них перейшла» («Історія Русовь или Малой Росіи», 1846). До «московців» од нас перейшла і назва мови.
Цар Петро І заборонив називати Україну Руссю. В Росії було заборонено також слово «Україна».
У чому ж причина такого неприйняття слова «Україна»? М. Грушевський відповідає на це так: «Ім’я «Україна» зростається з сими змаганнями і надіями, з сим бурливим вибухом українського життя, що для пізніших поколінь стає провідним вогнем, невичерпним джерелом національного і суспільно-політичного усвідомлення, надій на можливість відродження і розвою».
Значеннєвими складниками слова «Україна» і для українців, і для їх зажерливих сусідів завжди були три ідеї: «незалежність», «відродження», «соборність» українського народу. Тому й намагались вони знищити назву, щоб зробити загладу самій Україні.
Поєднання у слові «руський» значень слів «руський» і «російський» давало і дає багатьом прихильникам ідеї «триединого русского народа» і «общерусского языка» робити висновки подібно до О. Солженіцина: «Это все - придуманная невдавне фальшь, что чуть не с IХ века существовал особый украинский народ с особым нерусским языком». Справді, ні народ, ні його мова тоді не називались українськими. Але це зовсім не означає, що вони були російськими, як не були росіянами члени створеної у Львові в 1848 році «Головної Руської Ради», на що натякає О. Солженіцин.
У минулі, але не такі вже й далекі, часи українофоби в Польщі називали українську мову зіпсованим наріччям польської, а в Росії - зіпсованим наріччям російської. Насправді ж, як показує історія української мови, - це одна з найдавніших і найбагатших самостійних європейських мов.