|
|
|
Нещодавно група донеччан у складі представників Українського Реєстрового Козацтва Олега Костюкевича, Марини Мартиневської і Віктора Сіробаби побувала в гостях в учнів загальноосвітньої школи селища Гродівка Червоноармійського району. Знаменно, що учні цієї школи активно беруть участь у дослідженнях історії рідного краю й українського козацтва.
Вчитель історії Раїса Володимирівна Мазоха кілька років віддала журналістській професії, однак, як і слід було очікувати, повернулася в рідні пенати. Ми не почули від неї ремствувань, але один раз промайнув гіркий жаль:
- Шкода, такий музей погубили...
Вона мала на увазі шкільний музей, що відновлювала по крихтах. І, розповідаючи про своє рідне селище, у якому народилася і де жили її предки, жінка показала нам керамічну знахідку часів бронзового століття – усе, що в неї залишилося від музейних реліквій.
Коли козаки, що прибули з нашою групою, поцікавилися віком селища, називаючи ХV – ХVІ століття, Раїса Володимирівна відкинула ці припущення. Виявляється, тут у давнину жили народи індо-іранських племен.
-А от там, - Раїса Володимирівна вказала на вікно, - неподалік від школи, проходила Муравська сакма, по якій татаро-монголи гнали бранців, пізніше тут проліг Чумацький шлях.
Більшовики ж використовували цю дорогу для перевезення сільгосппродукції.
Не можна було переслухати цієї захопленої людини, для якої, як ми зрозуміли, у селищі – усе життя. Як видно, твердий дух, віра і наполегливість у неї від прабатьків. Недарма ж її прабаба чумакувала. Залишившись одна з 9 дітьми, вона відправилася разом з чумаками, щоб прогодувати малечу. Жодної жінки не було в обозі. Але її прийняли у своє товариство. Так і чумакувала жінка, ще й своїх дітей ростила.
Не можна було не пишатися Гродівкою, що колись була процвітаючим селом зі своєю церквою (до речі, у церкві були посріблені бані, а дзвін було чути на багато кілометрів), зі своїм виробництвом. Робили тут черепицю, цеглу, тесали із сірого піщанику будівельні матеріали, славилося село своїми різьбленими виробами, і в ньому наприкінці ХІХ століття мешкало близько восьми тисяч жителів. І в радянські часи це - густонаселений регіон, що славився своїми майстрами і різноманітними виробами.
Зараз утроє зменшилася кількість населення, зникли стародавні промисли, але шанують гродівці свою історію і предків, які жили на цих землях.