|
|
Володимир Іванович Вернадський - учений-природодослідник, організатор і перший президент Української академії наук, творець теорії про біосферу, зокрема ноосферу, теорії про провідну роль живих істот у геохімічних процесах та еволюційної теорії про походження мінералів, засновник геохімії, біогеохімії, радіогеології - походив зі старовинного козацько-старшинського роду. Його ім’я, доля і діяльність тісно пов’язані з Україною. І хоч працював у Петербурзі, а згодом у Москві, де очолював Радієвий інститут та Інститут геохімії й аналітичної хімії (1922-1939рр.), він завжди вважав і називав себе українцем.
Особистість В.І. Вернадського не перестає привертати нашу увагу, бентежить уяву. В чому ж полягає феномен цього «планетарного генія»? Він належить до тих класичних учених, в руках яких стає наукою все, до чого торкається думка. Вражає різнобічність його наукових інтересів та уподобань. Вернадський у точному сенсі слова не геолог, біолог, історик, хоча був і тим і іншим. Він був не просто натуралістом, а був натуралістом-мислителем, вченим-натуралістом. Як зазначав сам Вернадський, «людська особистість, як все в навколишньому світі, не є випадковістю, а створена тривалим ходом минулих поколінь».
Символічним є збіг двох обставин у житті В.І. Вернадського і в соціально-культурному житті російської імперії.
Перша обставина. 12 березня 1863 року у Петербурзі, в родині потомственого козака, професора Івана Васильовича Вернадського і його дружини Анни Петрівни Константинович, народився син Володимир. І … 20 червня 1863 року вийшов сумнозвісний указ Валуєва, ухвалений Височайше …, де чорним по білому було написано, що “ …никакого малороссийского языка не было, нет и быть не может, и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием Польши”. Українську інтелігенцію було відірвано від народу і заборонено промовляти до нього рідною мовою.
Вернадський ніколи не поривав з батьківщиною своїх батьків, з Україною.
Коріння свого роду завжди цікавило великого вченого. Він прослідкував за документами життя своїх предків. Виявилось, що один з них, литовський шляхтич на прізвище Верна, під час війни Богдана Хмельницького з Польщею перейшов на бік козаків і воював разом з ними проти шляхти. Що спонукало його на такий вчинок - невідомо, але він був страчений поляками. Вернадський з’ясував, що діти цього Верна служили в козацтві старшинами. Коли ж Запорізька Січ була знищена Катериною II, прадід його, Іван Миколайович Верна, тікає до Чернігівської губернії, де стає священиком. Але згодом лишає церковний сан. Щоб уникнути закріпачення, він, посилаючись на свідків із дванадцяти дворян, подає прохання про внесення його з дітьми до списків дворян, бо дід і батьки були вільними козаками. Йому відмовили.
Дворянство вислужив дід Володимира Івановича, Василь Іванович Верна, який з того часу став писатися Вернадський. Він був штаб-лікарем в армії Олександра Суворова, брав участь у переході через Альпи. Потрапивши у полон до одного з маршалів Наполеона разом із шпиталем, дід одержав у Парижі з рук Бонапарта орден Почесного Легіону за гуманне ставлення до поранених незалежно від їх національності.
Василя Івановича дуже шанували в сім’ї. З роду в рід переходив літографічний портрет Джорджа Вашингтона, борця за незалежність, на якого був схожий дід.
Може, саме тому Вернадський завжди приділяв велику увагу значенню і ролі сім’ї у вихованні людської особистості, необхідності існування сімейних традицій. Володимир Іванович говорив, що сім’я повинна мати відомі переконливі докази і легенди, вона повинна формувати вправних робітників на користь людства, вона повинна поєднувати покоління. “Не буде без добрих легенд, відомих спільних цілей, на які покладена робота предків, поколінь».
Батько і мати Вернадського були киянами. В обох сім’ях шанували живі національні українські традиції, добре володіли українською мовою.
Дитячі роки вченого пройшли в Україні. Саме тут він відчув чарівність української природи, життєву мудрість простих українців.
Змалечку вдихав він пахощі українських степів. Ярмарковий натовп Полтави, різнобарв’я українського одягу, худоба для продажу – все це зливалось у незвичайно приголомшливе свято для маленького Володі. Це були найщасливіші й найрадісніші дні у його житті.
Життя в Україні, зокрема в Харкові, уявлялось хлопчику неймовірним і фантастичним. Радість йому приносили спілкування із селянськими дітьми, відверті, цікаві розмови з батьком і двоюрідним дядьком, відомим російським письменником Євграфом Максимовичем Короленком. Назавжди залишилися в чистій пам’яті маленького Володі зимові зоряні вечори, коли перед сном він ходив з дядьком гуляти тихими вулицями Харкова. Обидва любили зорі, особливо – сузір’я Чумацький шлях. Можливо, саме тоді Володимир вперше замислився над вічними проблемами буття, над безмежжям Космосу, і зародилися в ньому паростки неосяжного поняття … “ноосфера”.
У 1873 р. Володимир Вернадський вступає до Харківської гімназії. Перед цим він проводить літо у знаменитій Основі, садибі уславленого українського письменника Григорія Федоровича Квітки-Основ’яненка, який першим розпочав писати прозові твори українською мовою. Саме тут Вернадський познайомився з його українськими повістями. Особливо юнакові сподобалась повість “Маруся”, перлина нової української літератури. У творах письменника було те, що хлопець бачив навкруг себе.
Крім повістей Квітки-Основ’яненка, Вернадський захоплюється і поезією Тараса Шевченка. Його зачаровує її величний, бунтарський світ.
Обставина друга. 1876 р. …Виходить сумнозвісний Емський указ, відомий ще як “закон Юзефовичів”:
“Государь-император 18 минувшего мая Всемилостивейше повелеть соизволил:
1. Не допускать ввоза в пределы Империи без особого разрешения главного управления по делам печати каких бы то ни было книг и брошюр, издаваемых на малорусском наречии.
2. Печатание и издание в Империи оригинальных произведений и переводов на том же наречии воспретить…”
Улітку 1876 року батько Іван Васильович поїхав до Італії і взяв сина із собою. У Мілані батько приніс до готелю газету “Вперед”, яку видавав відомий російський емігрант Петро Лавров, давній його знайомий. Володя схопив газету і прочитав у ній повідомлення про жахливий циркуляр, що забороняв друкувати в Росії українською мовою. Іван Васильович декілька разів перечитав страшне повідомлення, і руки його безпомічно опустилися, а газета впала на підлогу.
- Що це означає? - спитав син.
І тоді батько розповів йому історію України, історію боротьби українців за незалежність, розповів і про таємне українське товариство – Кирило-Мефодіївське братство, одним із учасників якого був рідний дядько матері Анни Петрівни. Додому Володимир Вернадський повернувся “справжнім українцем” і залишався ним усе своє життя.
У Петербурзі, куди переїжджає його сім’я, Вернадський ґрунтовно знайомиться з українською літературою. У бібліотеці батька він читає твори Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова. Аби більше дізнатися про історію України, він самотужки вивчив польську мову, бо саме польською було багато книжок, в яких ішлося про рідну землю.
Сам Вернадський володів багатьма мовами: польською, латинською, грецькою, німецькою, англійською, італійською та кількома іншими. Наприклад, лише для того, щоб прочитати в Гаазі декілька книг з історії науки, він вивчив голландську мову.
Вернадський тяжко сприймав дискримінацію української мови, культури і всього українського. Йому важко було зрозуміти, чому в Києві, якщо в якій-небудь домівці урядовці знайдуть портрет Шевченка, то хазяїна відразу ж арештовують, чому вечорниці “малоросійські” заборонялись, а багатьох їх учасників кидали до тюрем.
В університетські роки юнак пише багато статей про українське питання. Зміцненню інтересу до України сприяла дружба з Михайлом Драгомановим, який познайомив його з І.Франком і М.Павликом.
Логічним продовженням діяльності Вернадського на користь України стало створення Української академії наук, Української академічної бібліотеки, яка сьогодні носить його ім’я.
Будучи президентом Української АН, Володимир Іванович приділяв особливу увагу історико-філологічному відділу. Він говорив, що УАН дорога для нього і, на його думку, вона буде мати велике значення у розвитку української науки і культури. Великий шанувальник книжок, він хотів бачити головну бібліотеку України найповнішим універсальним зібранням книг, базою наукової роботи, осередком культури для широких мас.
Вчений за покликанням, Вернадський був митцем, художником душею. Мистецтво, за його словами, разом з наукою є шляхом пізнання природи і космосу. Він обґрунтував концепцію про те, що твори мистецтва значною мірою служать невичерпним джерелом для науки, але ідеї, які вона вносить, залишаються в науці лише після їхньої перевірки науковими методами. Вернадський завжди підкреслював, що його захопленість художньою літературою, образотворчим мистецтвом, музикою сприяла збереженню високої працездатності. Це допомагало йому вносити у свою наукову творчість емоціональне натхнення.
Наприклад, вивчаючи ґрунти в Кременчузі, він захоплюється археологічними знахідками, складає археологічну карту з помітками козацьких курганів, кам’яних баб, розсипаних степом, щоб потім подарувати її Полтавському крайовому музею.
Здатність Вернадського переходити від спостережень та експериментів до несподіваних узагальнень дивувала уяву тих, хто його оточував. Він умів дохідливо викладати складні теоретичні питання.
Так, у будинку літераторів він погодився виступити перед письменниками з лекцією про початок і вічність життя у світлі сучасного знання. Успіх був шалений.
Впевнена хода, прямий стан, легкість рухів Вернадського зачаровували всіх, хто з ним зустрічався. Його обличчя було осяяне красою думки. Скромний, завжди вимогливий до себе й до інших, він говорив: “У мене не можна бути, у мене треба працювати”. Вчений суворо дотримувався детального розпорядку дня: навіть напередодні Нового року він о десятій годині гасив світло у своєму робочому кабінеті і лягав спати.
Чим далі Вернадський просувався у своїх наукових пошуках, тим більше він наголошував на відповідальності вченого за результати своєї діяльності. Він писав, що вчені не повинні закривати очі на можливі наслідки їхньої роботи, наукового прогресу.
Вернадський завжди з великою шаною і теплотою згадував своїх перших учителів - Менделєєва, Бутлерова, Бекетова, Докучаєва та інших.
Вірніше, він вважав їх не стільки вчителями, скільки більш досвідченими товаришами по науковій роботі. Так, відповідаючи одному із своїх учнів, Вернадський зауважив:
- Не треба шукати в науковій роботі собі вчителів. Учителями повинні бути лише закони природи. Вони непорушні й незмінні. Хто їх не знає, той помиляється, і тому намагайтесь їх відкривати в науковій роботі і лише ними керуватися. Лише досвід, тобто те, що ніколи не залежить від тлумачень, часто помилкових, може бути критерієм істини. А коли ми знаємо всі умови, які потрібні для досягнення бажаної мети, тоді ми знаходимося на правильному шляху. Отже, ви приходите не до вчителя, а до більш досвідченого товариша по роботі.
Вернадський випередив час, його фантастичні узагальнення й передбачення стають сьогодні реальністю.
У ті роки, коли вперше були висловлені ідеї Вернадського, багато що в них було важко зрозумілим через їх новизну і непідготовленість до їх сприйняття.
Сьогодні ми по-новому сприймаємо постать Вернадського не лише як геніального планетарного вченого, але і як полум’яного патріота України, великого сина української землі.
Справджується істинність висловлювання великого вченого: “Життєвість і важливість ідей пізнається лише тривалим досвідом. Значення творчої праці вченого визначається часом”.
В особі Вернадського світова наука має класичного ученого, який представляє український творчий геній.