Щоб памятали нащадки
|
|
| Владимир Кошлатый представляет свою новую книгу |
Одну з перших презентацій своєї книжки автор провів на острові Хортиця. Саме тут, на території кінно-спортивного театру „Запорізькі козаки”, в день генеральної репетиції та премєрної вистави „Тарас Бульба” невеличкий стіл з розкладеними на ньому книжками кілька годин був у полі неприхованої уваги багатьох присутніх. Люди підходили, віталися, гортали свіженьке видання, купували, вели неголосну бесіду з автором, який разом з усіма дочекався вистави і розчинився в атмосфері гоголівської героїчної козацької саги...
То про що ж нова книга відомого сучасному українському козацтву автора?
Яким малює він свого героя – Івана Сірка? Якими матеріалами користувався Володимир Кошлатий і які принципи та ідеї заклав у цю свою роботу?
Вже в передмові автор зауважує, що історія України переорана вздовж та впоперек, головним чином, так, щоб нащадки не могли в ній розібратися. По суті, залишився русифікований варіант історії, яка нас повчає: Московська держава – спадкоємиця Київської Русі, з якої зросла могутня Російська імперія; Новгородський князь Ярослав Мудрий – руський князь, який заснував на річці Волга місто свого імені Ярославль; гетьман Іван Мазепа – зрадник Росії, як і козацькі гетьмани Петро Сагайдачний, Петро Дорошенко та багато інших політичних діячів України, які не бажали бачити Україну в лабетах Московщини.
Російська історіографія та історія повчають нас, що Петро І - благодійник України, а його послідовниця, німкеня Катерина ІІ, - просто „рідна матінка” „всея Русі” для малоросів (українців)... В Україні добре знають майже всіх російських полководців, і особливо „визволителів” кримських народів від турків-османів - М. Кутузова і О. Суворова.
Що ж стосується історії запорізького козацтва, то тут суцільні білі плями. „От запитайте людей на вулицях будь-якого міста України, хто такий Іван Сірко? - пропонує Володимир Кошлатий. - Впевнений, що із десяти опитаних два-три дадуть правильну відповідь. Інші скажуть, що нічого не знають про людину з таким чудернацьким прізвищем”.
Тому і взявся письменник за створення книжки про одного із славетних полководців України XVII століття, восьмиразового кошового Чортомлицької Січі – Івана Сірка.
Сміливого куля боїться
У 1645 році Іван Сірко на чолі козацької сотні у складі 2,5-тисячного загону під проводом Б.Хмельницького брав участь у війні в Іспанії на запрошення уряду Франції. Він залишився у памяті французького народу одним з кращих отаманів козацької вольності із Запоріжжя, а здобуття ним хитрістю неприступної фортеці Дюнкерк вразило самолюбство визнаних полководців Європи.
Іван Сірко воював за визволення українського народу від панської Польщі в 1648-1654 роках. Джерела повідомляють, що він брав участь у битві під Жванцем у 1653 році, але не підтримав договір Б. Хмельницького з Росією і відмовився присягати на вірність Росії. Сірко не підписав Переяславської Угоди в 1654 році.
Іван Сірко був прихильником союзу з будь-якою державою лише за умови, що Україна буде провадити свою незалежну внутрішню і зовнішню політику.
Він підтримав гетьмана України Юрія Хмельницького як прямого наступника Богдана Хмельницького, незважаючи на позитивну діяльність далекоглядного Івана Виговського, але швидко зрозумів, що синові далеко до свого батька Богдана, і 1660 року відійшов від нього. Іван Сірко вишукував сили, які б стояли на позиціях обєднання Лівобережної і Правобережної України в єдину неподільну державу. Такою обєднуючою силою він вважав Низове запорізьке козацтво і присвятив йому усе своє свідоме життя. З 1663 року упродовж сімнадцяти років перебування в Запорізькій Січі козаки вісім разів обирали його кошовим. Завдяки природному таланту та здібностям очолювати козацьке військо, він наводив жах морськими набігами на узбережжя Туреччини і походами на Кримське ханство - васала Турецької імперії. В Туреччині султан видав спеціальний фірман (указ), аби в усіх мечетях молилися за погибель Івана Сірка, а татари-кримчаки називали його урус-шайтан (руський диявол).
В останні роки життя доля зробила його учасником кривавих подій громадянської війни в Україні, коли гетьмани змінювали один одного. В 1674 році Сірко так написав про це: „Тепер у нас чотири гетьмани – Самойлович, Суховій, Ханенко, Дорошенко, а ні від кого нічого доброго нема; сидять вдома і тільки між собою християнську кров проливають за гетьманство, за маєтності, за млини”.
У ці роки Сірка було визнано талановитим полководцем, але, на, жаль, не став він таким же великим політиком.
Сірку судилося жити в часи, коли Україну роздирали політичні протиріччя, які призводили до трагічних подій. Майже все життя він провів у безперервних походах та битвах, але ніколи не дбав про своє збагачення. Був час, коли він збирався стати гетьманом України, але з 1672 року Москва диктувала свої правила гри не тільки Україні, але й Польщі. Такий гетьман, як Іван Сірко, не влаштовував Москву, і це було головною причиною заслання його до Сибіру.
Під тиском запорізького козацтва і польського короля Москва була змушена повернути з сибірського заслання козацького ватажка. І знову на його долю випали тяжкі часи протистояння Росії, Польщі і Туреччини. Ще під час його заслання розгромлена Польща віддала Туреччині майже половину Правобережної України, а Дорошенко (гетьман Правобережжя) нічого не міг вдіяти проти багатотисячної ворожої армії.
Польський король Ян Собеський пропонував Івану Сірку взяти булаву Правобережного гетьмана України в свої руки, але той сподівався, що гетьманом обєднаної України за підтримки Запорізького козацтва краще стати Петру Дорошенку.
Не міг зрозуміти Сірко, що чаша терезів давно схилилася на бік Москви і гетьман України Дорошенко її не влаштовував. Незважаючи на свій характер, Іван Сірко примирився з тим, що на Чорній Раді гетьманом обєднаної України за підтримки Москви було обрано Івана Самойловича.
Влітку 1678 року 200-тисячна турецько-татарська армія під орудою Кара-Мустафи знову оточила стратегічну фортецю Правобережної України - Чигирин. Росія не збиралася встрявати в затяжну війну з турками, і в тому ж році російський воєвода Г. Ромодановський з гетьманом І. Самойловичем здають туркам Чигирин і відводять війська до Києва.
Він переміг смерть
Такий перебіг подій морально зламав Сірка, ще й чисельні рани, отримані у боях, далися взнаки на схилі віку. Останні два роки свого життя він майже не переймався військовими справами, але залишався кошовим отаманом Чортомлицької Січі. Жив на своїй пасіці в урочищі Грушівка, неподалік Січі, лікуючи свої давні рани. Там і помер 1 серпня 1680 року.
Після смерті Івана Сірка народ склав і зберіг багато легенд, які передаються з покоління в покоління в різних варіантах. В одній з них оповідається, що Іван Сірко за два дні перед своєю смертю провів останню битву з турками-яничарами, які поверталися з-під Чигирина.
Володимир Кошлатий почув цю легенду в 1992 році від Івана Соломахи, директора музею на громадських засадах с. Капулівка Дніпропетровської області. Легенду цю йому свого часу повідав батько, який, у свою чергу, почув її від свого батька.
Тоді й загорілося автору віднайти історичні матеріали, які б підтвердили чи спростували цю легенду. Довелося чимало погортати архівних та різних друкованих матеріалів, де відображені події першого та другого Чигиринських походів 1677-1681 років, але прямих доказів останньої битви Івана Сірка в останні дні його життя знайти не вдалося. Але ж їх могло й не бути. Адже Сірко, за підрахунками Дмитра Яворницького, провів 55 великих битв, і жодна з них не знайшла детального відображення в архівних матеріалах. А якщо й відбулася така битва, то її невигідно було, як кажуть зараз, рекламувати ворогам кошового - тому ж Івану Стягайлу чи й гетьману Івану Самойловичу. Та окрім цих двох, недругів у Сірка вистачало.
І все ж таки, наполягає автор книжки, аналізуючи різні архівні та історичні матеріали, він упевнився, що така битва справді була. Остаточно переконала його у цьому одна записана легенда. Ось її зміст:
”Іван Сірко був дуже хворий, коли в Грушівку до нього приїхала ціла депутація з Січі. Доповіли, що з-під Чигирина повертається турецько-татарська армія до 15-ти тисяч чоловік, яку очолює Кара-Мухамед, і веде він великий полон. До того ж Кара-Мухамед обіцяє зруйнувати Січ і знає, що кошовий тяжко хворий. Сірко збирає всі свої сили, приїздить до Січі, збирає залишки козаків-січовиків і веде їх у бій (основна маса козацтва із Січі була відправлена кошовим під Київ, на допомогу воєводі Г. Ромодановському). Кошовий вираховує місце переправи Кара-Мухамеда через Дніпро, і козаки на місці майбутньої битви спорудили на яворі пункт спостереження для отамана. Іван Сірко, користуючись французькою підзорною трубою, з високого явора керує битвою і розбиває турків...”
Ось із такої легенди й виникла історико-художня повість „Остання битва Івана Сірка”.
У повісті разом з Іваном Сірком діють історичні особи, які були ідеологічними однодумцями кошового або ж його супротивниками: полковники Трохим Волжанин та Григорій Байрак, кошовий писар Петро Гук, колишній курінний отаман Данило Груша, наказний кошовий Іван Стягайло, Василь Сушняк та гетьман України Іван Самойлович.
Решта героїв – образи, створені уявою автора повісті, яка має захоплюючий сюжет і читається надзвичайно легко.