|
|
| Портрет гайдамаки. Невідомий художник. XVIII ст. |
Відомий український історик Михайло Грушевський в „Ілюстрованій історії України”, у розділі „Українське розселення. Анти”, прослідковує родовід української народності з перших століть нашої ери. І в подальших своїх працях учений доводив, що українці є нащадками антів, що російський і український народи вели осібний спосіб життя.
У росіян і українців були різні світогляди, життя, різнились їхня мова, побут, релігія. Ця теза М. Грушевського була підтримана багатьма російськими і українськими вченими: К. Кавєліним, А. Кримським, О. Пресняковим, М. Покровським.
Так хто ж такі анти? Що це за народ? Готський історик Йордан (VI ст. н.е.) у своїй праці „Гетика” писав: „Починаючи від місця народження Вісли, на безмежних просторах розташувалося багатолюдне плем’я венедів. Останні хоч і достойні презирства через слабкість зброї, одначе могутні завдяки своїй чисельності... Ці венеди походять від одного кореня і сьогодні відомі під трьома іменами: венедів, антів і склавинів”. На карті Птоломея, вченого з Олександрії (II ст. н.е.), знаходимо напис „Анти”, розміщений між середньою течією Дніпра і Дністра, що цілком відповідає розміщенню їх Йорданом, який зазначає: „Анти, найбільш могутні з них, там, де Понтійське море робить дугу, простягаються від Данастра до Данапра”.
|
|
| «Розп’яття» із зображенням лубенського полковника Леонтія Свічки. Кінець XVII ст. Полтавщина |
Український історик говорить, що „проби об’яснити се ім’я (анти) з слов’янської мови або найти її сліди в пізніших численних іменах слов’янських племен не удались. Воно, як і венеди, очевидно, чужого початку, дано слов’янам якимсь сусідом. Здогад, що це інша форма тієї ж назви – венедів, дуже привабливий, але проти нього роблять поважні закиди з лінгвістичного погляду, та й інші джерела (Йордан) виразно відріжняють дві назви – венедів і антів... Анти і словени то виступають разом, то воюють між собою. Всі факти вказують на осібність сих двох груп”.
|
|
| Князь Святослав |
Через сто років Р. Терпиловський вказує: „Разом з тим, з письмових джерел відомо, що анти і слов’яни відрізнялись якимись етнографічними особливостями. Візантійці відрізняли анта від слов’янина, навіть найманців”.
Завісу над таємницею антів допомагає привідкрити латинський словник, який тлумачить слово „анти” як назву народу, з яким римляни вступали в контакт під час завоювання Дакії у 101-106 роках н.е. Читаємо: antiae, antiarum (ante) – „пасмо волосся, що звисає на лоб”. У іншому, латинсько-російському словнику І. Дворецького знаходимо близьке за значенням: „ante-pendulus” – „ті, що висять попереду, ті, що падають на обличчя” .
Ця ознака - чуб («оселедець») - була притаманна виключно антам, а не склавінам чи венедам, вона вказувала на характерну особливість воїнів цього народу, тобто це була ознака особливої військової верстви.
Спробуємо визначити пращурів українського та російського етносів ще й за археологічними даними. На території України археологи-славісти виділяють три культури слов’ян V-VII ст. – празьку, пеньківську та колочинську. Факти свідчать, що представники празької та пеньківської культур і є будівничими держави під назвою Київська Русь. Це – венеди і анти, пращури українського народу. Представники ж колочинської культури дали початок формуванню російського етносу.
Ми вже говорили про те, що етнографічною ознакою антів-українців був чуб («оселедець»). Зупинимося коротко на історії цієї зачіски. Етнограф О. Воропай у своїй книзі „Звичаї нашого народу” відзначає: „Колись, ще за часів козаччини, в Україні городове козацтво стриглося „під макітру”. Дехто з старих людей ще й досі, сміючись, розповідає, як то колись сільські цирульники, підстригаючи козака, насаджували йому на голову макітру і ножицями обрізали все волосся, яке визирало з-під цієї посудини. Це звалося „стригти під макітру”... Так стриглися не тільки городове козацтво, а й шляхта та більша частина селян... Запорізькі козаки рідко коли стриглися „під макітру”; вони носили „оселедець”, або чуприну.
„Оселедець” був прикметою справжнього запорозького козака, що вже побував у походах. Молоді козаки, що ще не „нюхали пороху”, не мали права носити „оселедця”. Мода на чуприни не почалася з Запоріжжя, бо ще славетний князь-завойовник Святослав мав на своїй голові „оселедець”.
|
|
| Портрет Дмитра Вишневецького (Байди). Невідомий художник. Перша пол. XVIII ст. |
Повернемось до дослідження О. Воропая, який пише: „Як бачимо, князь Святослав виглядав зовсім так, як геть-геть пізніше запорізькі козаки: з довгими вусами та чуприною на голові. За княжих часів, якщо вірити Льву Диаконові, чуб - ознака „значного роду”, а пізніше – запорізького козака. Князь Святослав – виняток щодо свого зовнішнього вигляду, бо на мініатюрах і фресках старої України-Русі князі наші і тодішній народ зображені з довгим волоссям і бородою”. Ми знаємо, що у „Руській правді” Ярослава Мудрого передбачена кара тому, хто обстриже волосся іншому або бороду: „А ще кому пострижет браду ли главу, 12 гривень, а князя – казнить”. Це означає, що за повернення до старих звичаїв, до законів своїх пращурів з усіх брався штраф, а якщо це зробить князь, його мали стратити.
Тож з прийняттям християнства князем Володимиром Святославовичем держава в особі князя забороняє носити «оселедці», бо це не відповідало канонам нової віри.
Російські історики М. Сюзанов та С. Іванов наголошували, що образ київського властителя Святослава мав викликати страх у візантійців, бо не відповідав їхнім нормам, ромеї стригли волосся тільки у дні трауру та під час суду. Ходити стриженим міг лише фокусник чи блазень. Вуса чоловіки брили, проте відпускали бороди.
Очевидно, що після монголо-татарської навали, з формуванням у другій половині XIV ст. Литовсько-Руської держави, „оселедець” як ознака воїна-українця повертається у вжиток. Образ воїна-анта доносить до нас зображення українського князя – Дмитра (Байди) Вишневецького (існує два його портрети з картин XIV ст. – зокрема, О. Русіна „Україна під татарами і Литвою”), а ще козаки Петра Сагайдачного та Богдана Хмельницького.
У 1654 році, потрапивши у кабалу до Москви, українці знову позбулись чубів, бо царська влада наполегливо намагалася знищити ту ознаку українського воїна.
У наказі російського царя Олексія Михайловича українцям зазначалось: „Разделение с поляками сотворишь как верою, так и чином, хохлы, которые у вас на головах , постригите”.
Проте не так сталося, як хотілося нашим сусідам, – „оселедці” залишилися на козацьких головах. Про це свідчать українські ікони з зображенням козаків, портретні зображення братів Якова та Івана Шиянів (1784 р.), керівників Коліївщини Максима Залізняка та Івана Гонти (1768 р.). Звернемо увагу на характерну ознаку – сережку у вусі М. Залізняка, яка поєднує цей образ із зображенням князя Святослава. Для воїна-українця «оселедець» був важливою ознакою. Тож у зимовий період на шапки нашивався своєрідний полотняний «оселедець». Ця традиція, започаткована у XV ст., проіснувала до початку XX ст., про що свідчать численні зображення воїнів УНР у 1918-1919 роках.
У XVIII-XX ст. поярмлений народ України мрії про краще життя, соціальне та національне визволення пов’язував саме з козацтвом.
Цілу галерею образів-козаків-антів подає фундаментальне дослідження Т. Марченко. Цей образ живе і нині. Його можна зустріти серед художників, скульпторів, артистів, серед наших сучасників.
(Далі буде)