|
|
Відповідь потрібно шукати у життєписі великого сина України. Перегорнемо хоч декілька його сторінок.
Важко охопити поглядом творчий спадок такої непересічної людини. Він вражає своєю універсальністю і новаторством. Іван Огієнко - видатний учений, мовознавець, талановитий педагог, книговидавець, бібліофіл, релігієзнавець, перекладач українською мовою Біблії, прозаїк, поет, публіцист, державний і громадський діяч доби визвольних змагань, засновник, редактор, видавець низки періодичних видань українською мовою, блискучий оратор, проповідник і популяризатор, автор майже двох тисяч наукових, навчальних і просвітницьких публікацій, першоієрарх Української Греко-Православної Церкви у Канаді. Його праці не втратили актуальності й сьогодні.
Особливе місце в біографії Івана Огієнка займає діяльність після Лютневої революції 1917 року, коли він працював професором в університеті Св. Володимира в Києві. Першим серед викладачів цього вкрай зрусифікованого навчального закладу він почав читати лекції українською мовою. Активно працюючи у товаристві «Просвіта», І. Огієнко створив і видав майже два десятки підручників з української мови. І вже як міністр освіти УНР очолив комісію, яка розробила основні правила українського правопису. Він заснував Український народний університет - перший національний вищий навчальний заклад. За його ініціативою були відкриті Українська педагогічна академія (нині столичний Педагогічний університет), Кам’янець-Подільський державний університет, першим ректором якого був І. Огієнко.
Наприкінці 1920 року, після остаточної перемоги більшовицької влади в Україні, І. Огієнко з сім’єю був змушений виїхати за кордон.
Піввіку пройшов він у пошуках прихистку дорогами Польщі, Швейцарії, Німеччини, Америки, Канади… Важлива подія в житті вченого - прийняття ним чернецтва (1940 р.) й обрання спочатку єпископом, а з 1944 року - митрополитом (під ім’ям Іларіон) Греко-Православної Церкви. У цій іпостасі І. Огієнко багато зробив для організації і піднесення релігійно-національного життя українців-емігрантів, для підтримки рідної мови і культури.
Помер І. Огієнко 29 березня 1972 року в Монреалі (Канада).
Головними чинниками національного виховання Іван Огієнко вважав сім’ю, рідну мову, Церкву, культуру.
Концептуальним виразом поглядів ученого на засади національного навчання є праця «Наука про рідномовні обов’язки. Рідномовний Катехизис для вчителів, робітників пера, духовенства, адвокатів, учнів і широкого громадянства». Вона написана 1936 року, призначалася українцям, які жили в умовах етнічної усамітненості й утисків з боку влади метрополії (Польщі). Її концептуальна суть - рідна мова є запорукою єдності й збереження української нації - не втратила актуальності й донині.
Закономірно, що ця праця зараз привертає особливу увагу жителів Донеччини. На тлі мовних баталій, що вже кілька років ведуться в області, недавній вияв зневаги до української мови секретаря Донецької міськради, не останньої людини в Партії регіонів, Миколи Левченка звучить занадто тривожно й провокаційно.
Не встряватимемо в полеміку з самозванцем від «мовознавства»: це не тема цих нотаток. Але, пам’ятаючи про загрозу існуванню української мови на Донеччині, необхідно ще раз перечитати текст брошури, пройнятися думками і тривогами Івана Огієнка.
Праця «Наука про рідномовні обов’язки…» написана у формі повчань і гасел, що мають бути засвоєні читачами і служити їм керівництвом до дії. Для нас, нинішніх просвітян, це, крім усього, всеосяжна програма необхідних заходів і можливих засобів збереження, плекання і розвитку рідної мови. Прислухаймось до мудрих слів автора.
- Рідна мова - то мова наших батьків і мова народу, до якого належимо.
- Народ, що не розуміє сили і значення рідної мови й не працює для збільшення її культури, не скоро стане свідомою нацією і не стоїть на дорозі до державності.
- Держава, що не об’єднує всіх племен свого народу спільною соборною літературною мовою, завжди наражена й на політичне роз’єднання цих племен.
- На кожному кроці й кожної хвилини охороняй честь рідної мови, як свою власну, більше того - як честь своєї нації.
- Кожний свідомий член нації мусить добре розуміти й ширити головне рідномовне гасло: «Для одного народу - одна літературна мова й вимова, один правопис».
- Кожний громадянин мусить добре пам’ятати й дітей своїх того навчати, що наймиліша мова у цілому світі - то рідна мова.
- Хто цурається рідної мови, той у саме серце ранить свій народ.
- Найвища й найміцніша духовна організація єдності народу - то соборна літературна мова.
- Кожна анархія - правописна, термінологічна чи мовна - тягне за собою й анархію духовну, найбільшого ворога недержавного народу.
- Цілий народ мусить пильно дбати, щоб усі його школи були тільки рідномовні, бо тільки вони виховують свідому націю.
- Народ, позбавлений рідних шкіл, позбавляється тим найсильнішого двигуна свого духовного розвитку й засуджується на культурне й національне каліцтво.
- Особа, що не зросла на рідній мові, загублена для нації, бо ціле життя буде безбатченком, і справи рідної нації будуть їй чужі.
- Не забувайте, що дитина вважатиме тільки ту мову рідною, якою говоритиме перші п’ять років свого життя.
- Хто не говорить рідною мовою й не знає своєї соборної літературної мови, той ніколи не буде правдивим патріотом для свого народу.
- Мова - то серце народу: гине мова - гине народ.
Це лише незначна частина афоризмів про рідну мову, повчань для кожного з нас. Адже рідна мова - то сила культури, а культура - сила народу. Без добре виробленої мовної політики немає всенародної свідомості, а без такої свідомості немає нації, а без свідомої нації - немає держави. Ось чому вороги України, її «п’ята колона», з такою люттю щонайперше цілять в її серце - мову.
Праця «Наука про рідномовні обов’язки…» - настільна книга кожного просвiтянина, кожного свідомого громадянина України.
Як же добре, що Іван Іванович Огієнко нарешті повертається в Україну!