|
|
Вона виникла в часи піднесення українсько-руської державності, за князювання Володимира – Ярослава, і вже першими десятиліттями свого існування ствердила правдивість пророцтва святого Андрія Первозванного, що „засяє на сих горах Благодать Божа”. Згаданий уперше в літописі 1051 року Печерський монастир уже в 70-х роках ХІ століття стає провідним інтелектуальним центром України-Русі. Святі преподобні Антоній, Феодосій, Нікон, Аліпій та інші отці монастиря своїми духовними подвигами й праведним життям вказували народові шлях до вершин моралі, правди, віри. 118 канонізованих ченців спочивають у Ближніх і Дальніх печерах лаври – такої кількості святих поховань не має жодна східнослов’янська обитель.
Печерська лавра стала зразком організації чернечого життя на Русі. Її студитський общежительний статут згодом був прийнятий усіма монастирями; Успенська церква Печерського монастиря слугувала архітектурним взірцем для багатьох церковних споруд; шістдесят насельників лаври стали єпископами й архімандритами по всіх східнослов’янських землях.
У келіях Печерського монастиря запалав світильник рідної культури. Ченці лаври започаткували багато видів мистецтва й науки в Україні: Нестор-літописець – перший історик України–Русі, автор „Повісті минулих літ”, що є головним джерелом вивчення нашої стародавньої історії; Агапій – перший відомий лікар, Аліпій – перший живописець...
Але до останніх часів значення лаври в українській культурі згадувалося дедалі менше. Все частіше лунали твердження, що Печерська лавра – це визначний центр російської культури, максимально підкреслювалася „общерусскость” Печерської обителі. Не заперечуючи внеску цього київського духовного центру до скарбниці всіх східнослов’янських культур, ми одночасно мусимо пам’ятати, що лавра – це передусім феномен української культури, її органічна і дорогоцінна частка. Попри всі незгоди лавра стояла на сторожі національної єдності, за припинення князівських усобиць, пропагувала ідею рівності всіх людей перед Богом, зробила найвизначніший внесок у виховання моральних, етичних ідеалів народу. Не випадковим тому бачиться вчинок чернігівського князя Святослава Давидовича, який, прийшовши в монастир, довгий час служив тут воротарем, віддаючи свої гроші на будівництво Троїцької надбрамної церкви та на влаштування при ній шпиталю, який фактично став першою в нашій історії лікарнею та притулком для немічних.
|
|
У наступні століття, в литовсько-руський період української історії, поховання в печерах стало одним з найвищих привілеїв української еліти. В XV - XVI століттях тут було поховано трьох князів з роду Острозьких.
Відбудований у 1470 році удільним Київським князем Семеном Олельковичем Успенський собор ознаменував новий етап у відродженні духовного значення монастиря після монголо-татарської навали. Він стає головним українським пантеоном лаври.
У козацькі часи свій вічний спокій тут знаходять Є. Плетенецький (1624), З. Копистенський (1626), П. Беринда і Т. Земка (1632), П. Могила (1647), Ш. Гізель (1683), В. Ясинський. Останніми українськими діячами, похованими в криптах собору у XVIII столітті, були лаврські архімандрити Роман Копа, Лука Білоусович, Зосима Валькевич, митрополит тобольський Павло.
У наступні століття контингент похованих змінюється під впливом цілеспрямованої русифікаторської політики Росії. Верхня територія, а також кладовища Дальніх та Ближніх печер наприкінці XVIII – на початку ХІХ століття стають місцем поховання царської служилої еліти – відвертих русифікаторів краю: намісника Катерини ІІ П.О. Румянцева-Задунайського, генералів Гудовича, Єлчанінова, Леонтьєва ховають під підлогою головного храму, царських намісників генерал-губернаторів І. Васильчикова й О. Безака – на території Ближніх печер, фельдмаршала Остен-Сакена – в Дальніх печерах, прем’єр-міністра П. Столипіна – під стіною трапезної. Надзвичайно ідеологічно шкідливим для України стало перепоховання біля Успенського собору страчених І. Мазепою В. Кочубея та П. Іскри. Ці історичні постаті правили за зразок для кожного „порядного українця”, бо довели свою відданість Москві, на їх прикладі виховувались десятки поколінь вірнопідданих малоросів. Таким чином, українцям прищеплювався ген покори, другорядності, зневаги до своєї нації. У період занепаду православного життя, наступу католицизму, ополячення, втрати феодальною верхівкою національних і державних пріоритетів, лавра стає тією об’єднуючою силою українського духу, що дозволила Україні вистояти в жорстокій боротьбі XVII століття за своє існування. За часів архімандрита Захарія Копистенського лавра дуже прихильно ставилася до козацтва, часто вдається до його підтримки в боротьбі проти спроб поляків та уніатів захопити її численні маєтності. Лавра знаходилась у відвертій опозиції до польської держави, войовничо демонструючи свою православну непохитність і стійкість.
Ситуація дещо змінюється, коли архімандритом Печерської обителі стає Петро Могила (1628-1632). Син молдавського господаря, він мав зв’язки не тільки з православною українською шляхтою, а й із представниками королівського двору. Петро Могила провадив угодовську політику, що принесла тоді добрі результати, хоча й дещо віддалила монастир від Запоріжжя. Провідною ідеєю його діяльності було утвердження думки про нерозривність зв’язку тогочасної України, що знаходилася в тяжкому занепаді під гнітом чужої культури, з давньоруським періодом матеріального та духовного розквіту дотатарської України–Русі. З цією метою пропагувався культ святого рівноапостольного князя Володимира, його останки було перенесено з руїн Десятинної церкви до Успенського собору.
Нездійсненною залишилася ідея Петра Могили об’єднати уніатську та православну церкви в Україні й створити український патріархат. Ця ідея, що й досі не втратила своєї актуальності, визріла на печерських пагорбах уже в XVII столітті.
Українська визвольна війна XVII сторіччя і подальші державні змагання української еліти кінця XVII - початку XVIIІ ст. справляли помітний вплив на життя монастиря. Лавра брала безпосередню участь у тогочасних подіях. Печерський архімандрит Йосип Тризна (1647-1656) займав відверто автономістські позиції, підтримуючи київського митрополита Сільвестра Косова в його боротьбі зі спробами московського уряду підпорядкувати собі українське релігійне життя. Він так само, як і Сільвестр, дуже негативно поставився до Переяславських угод Богдана Хмельницького з московським царем. Його наступник Іннокентій Гізель (1656 – 1683) довгий час продовжував політику свого попередника, але схилився на бік Москви тоді, коли поразка козацької старшини в боротьбі за незалежність стала очевидною.
У другій половині XVII - першій половині XVIIІ ст. Києво-Печерський монастир переживає своє останнє і найбільше піднесення. Цей час можна порівняти хіба що з XІ – XIІ ст., коли колишні ченці й архімандрити монастиря очолювали 60 єпархій в усій Русі, включно з Володимиро-Суздальським князівством.
Духовна влада монастиря мала підтримку світської влади в особі гетьманів українського козацтва. Послаблення гетьманщини позначилося й на стійкості ченців у захисті своєї незалежності.
Лаврський архімандрит Варлаам Ясинський (1684 – 1690) був одним з найпослідовніших захисників незалежності київської митрополії від московського патріарха. Під час виборів 1685 року у київські митрополити Гедеона Святополка-Четвертинського, який наперед погоджувався визнати владу Москви, В. Ясинський був головним противником такого підпорядкування.
Київські митрополити – формально екзархи константинопольського патріарха - фактично були цілком незалежними, рівними з московськими патріархами. Вони обирались на соборі і лише затверджувалися в Царгороді. Титулувалися київські митрополити „митрополитами Всієї Русі” і також православних всієї Речі Посполитої. Вони мали право видавати книжки і засновувати школи. Цим видавничим правом лавра активно користувалася, її видання поширювалися й у Московії, а за кількістю перевищували відповідну продукцію московської патріархії. І все це втрачалося б із підпорядкуванням Москві.
Існувала також досить суттєва обрядова різниця між російськими та українськими церковними відправами. В обряді хрещення, приміром, за українськими канонами, святою водою змочували лише голівку дитини, а за московськими – дитину треба було занурювати у воду з головою. Коли від київської митрополії відійшла білгородська єпархія і там були введені московські обряди, почали траплятися смертні випадки під час хрещення дітей, бо українські священики були зовсім не призвичаєні до такої російської практики. В російських єпархіях вважалося нормою хабарництво за рукоположення священиків.
Відчувши впертий опір, московський царат, як вже часто бувало, пішов на певні поступки українському духовенству. Московський патріархат погоджувався на деякі особливі переваги київського митрополита. Він залишав соборну виборність останнього, особливу зовнішню атрибутику (жезл, митру з хрестом), в принципі не забороняв друкарство і шкільництво, але водночас не підтвердив існуючих привілеїв київського митрополита управляти своїми єпархіями і монастирями, вимагав його присутності у Москві на офіційних заходах, заборонив користуватися титулом „митрополита Всієї Русі”.
Перешкоди, які виникли через небажання Константинопольської патріархії віддати свою духовну владу над Україною, Московія подолала завдяки політиці хитрощів. У цей період поліпшилися стосунки Росії з Туреччиною, і московський уряд вдався до політичного тиску на константинопольського патріарха Діонісія. Турецький візир залякував патріарха утисками православних у Греції, якщо Діонісій не погодиться на пропозиції Москви. Царат також спробував підкупити константинопольського патріарха, який отримав від московського посла 200 золотих і три сороки соболів. Цього виявилося замало, бо Діонісій застеріг, що треба підкупити всіх найвищих грецьких царських сановників. Москва не поскупилася й на додаткові витрати. Так „канонічно”, за „тридцять срібняків”, українська церква була продана Росії. Зрештою, це окошилося і на Діонісії – за хабарництво його було усунуто з патріаршої посади, але Москва у 1685-1686 рр. отримала-таки згоду Константинополя і прилучила до себе київську митрополію.
(Далі буде)