Всеукраїнська громадська організація
"Українське Реєстрове Козацтво"

Народна іграшка - пам’ять нації

Композиція «Весна. Кохання». Ф. Куркчі

Пісня глини

Хихичка. Ф. Куркчі

Глина - матеріал ламкий і недовговічний. Незважаючи на великі масштаби виробництва глиняних іграшок, їх дійшло до нас мало, адже вони легко ламались, розбивались і зникали з поколіннями людей.

Порівняно з дерев’яною іграшкою, ці колекції не такі великі і майже не вивчені: інтерес до глиняної іграшки виник доволі пізно, а вивченню її перешкоджає особлива традиційність, одноманітність і сталість форм і образів.

Народному мистецтву властиво століттями утримувати й видозмінювати прадавні образи і прийоми. Серед багатьох його видів глиняна іграшка посідає в цьому плані чи не перше місце. Причиною є, мабуть, сама природа цього мистецтва й особливі напрямки його розвитку.

Іграшку робили скрізь, де були поклади глини і займалися гончарством. Вона була побіжною, другорядною справою в гончарному виробництві. І ліпили її, поряд з мисками, глечиками і горщиками, зазвичай не гончарі-чоловіки, а жінки і діти. Ліпили для себе, для забавки, а з часом - на продаж, приурочуючи до ярмарків і веселих народних свят. Лише в кількох місцевостях глиняна іграшка стала самостійним промислом, підвладним впливам моди і міським потребам. Але зазвичай вона народжувалась і розвивалась у селянському середовищі. Саме тому в ній знайшли яскраве виявлення характерні риси селянського народного мистецтва.

Технологія виготовлення іграшок, підготовка глини майже всюди були однаковими, хоча й мали місцеві особливості. Червону, сіру або білу глину змішували з дрібним просіяним піском і розводили з водою, перетворюючи у в’язке тісто. З нього й ліпили іграшки. Спочатку їх висушували, а через кілька днів обпалювали. В залежності від якості і складу місцевих глини й піску, поверхня іграшок набувала певного кольору і фактури, які відігравали велике значення в їх декоративних властивостях. Для прикраси в різних центрах використовували кольорову поливу або розпис.

Українська керамічна іграшка здебільшого (хоч є ряд винятків) ґрунтом не покривається. Натуральний колір глини, полива (прозора, жовта, брунатна), досить делікатні розписи ангобами (один з видів декоративного покриття на кераміці) надають їй певної лагідності. Вона менш яскрава, більш земна і за формою та декором близька до місцевого керамічного посуду. Якщо російська іграшка ряду промислів прагне приховати або завуалювати своє селянське походження, то українська, навпаки - підкреслює останнє.

Особливий інтерес становлять розписи іграшок. Вони утворюють певну традиційну, закріплену та логічно зумовлену, систему понять і позначень, яка характерна як для іграшок масового виробництва, так і для створених відомими майстрами. Складається вона з трьох мотивів: «гілка» на спині тварини; «кривулька з накапуванням» (хвиляста лінія, що в’ється між крапками) з обох боків; сонце (у вигляді солярного знака, оточеного крапочками, або квітки з різною кількістю пелюстків та вигинистих ліній - променів) попереду на грудях тварини. Іграшкова тварина, розписана таким орнаментом, являє собою космогонічний образ, тобто образ, пов’язаний з давніми уявленнями про світоустрій. Гілка з широким, часто зеленим, листям - рослина, що втілює земний світ, або просто землю; кривулька - здавна відомий символ води; сонце - світло, небо, космос. Отже, іграшка містить у своєму образі дуже давню символіку світоустрою з трьох сфер - земної (середньої), небесної (верхньої), та підземної (нижньої). Звичайно, майстри, що розписують у такий спосіб іграшки, не відають про ці сфери, як не відають про них і діти, яким призначені іграшки. Однак художня інтуїція майстрів і дітей, їх смакова чутливість до вмотивованої краси буттєвих основ життя доводять, що все ж не механічним шляхом виникла система цих розписів, що в них закладений глибокий зміст, здобутий досвідом життя та праці багатьох поколінь хліборобів.

Про що «говорять» іграшки?

Композиція «Козак Мамай». О. Сичова

Асортимент іграшок з давніх часів був досить солідний - коники, баранці, кози, цапи, бички, корови, собаки, свинки, зайчики, рибки, півники, чаєчки, зозульки, індики, олені, тури, фантастичні звірі, вершники на конях, «куми», «сусідки», «баришні», «наречені», чорти, леви, ведмеді, звірі-музиканти. Справжня, традиційна іграшка подає образи звірів, птахів і людей статичними, індиферентно-застиглими, що сприяє виявленню образу в його умовно-узагальненій повноті.

Найбільш поширеною народною іграшкою в Україні був і залишається глиняний свищик. Колись на ярмарках, базарах, під час святкових гулянь продавалися тисячі дрібних декоративно розписаних (орнаментованих) свищиків. Ритуальне свистіння під час свята на честь сонячного божества мало на меті пробудження сонця від сну, посилення тепла, яке земля дістає від нього. Протилежна роль свистіння полягає у тому, щоб відігнати від дитини злих духів.

Найчастіше серед свищиків зустрічаються птахи, які мають найпростішу архаїчну форму, позначену узагальнено-лаконічними рисами, відсутністю зайвих деталей. Однак і за умови збереження названих ознак птахи-свищики, зроблені в різних керамічних центрах та різними майстрами, виявляють своєрідність і неповторність.

Іграшка українських гончарів «півень» - один з найдавніших сакральних образів, який прийшов до нас зі сходу, тобто таким, що відповідає релігійному вченню про потойбічне життя людини. Є досить багатий світовий фольклор, пов’язаний із півнем як містико-есхаталогічним образом. В українському фольклорі півень асоціюється із сонцем, а відтак - із весною, теплом, раннім, світанковим пробудженням господаря.

(Закінчення у наступному номері)