Всеукраїнська громадська організація
"Українське Реєстрове Козацтво"

Опис України

(Продовження. Початок у №№ 3-14)

М. Пимоненко. Ревнощі. 1901. Полотно, олія. Сумський художній музей

Бачив я хворих козаків, у лихоманці, які замість уживати якихось ліків брали півзаряду гарматного пороху, змішували його навпіл з горілкою і все це випивали; а далі клалися спати, щоб вранці прокинутися зовсім здоровими. Мав я машталіра (візника), який неодноразово видужував, уживаючи ліків, яких не визнають ні лікарі, ні аптекарі. Інші ж козаки брали попіл і так само змішували його з горілкою, усе це випивали і також одужували. Неодноразово бачив, як козаки, поранені стрілами, перебуваючи далеко від хірургів, замазували свої рани землею, замоченою власною слиною; це виліковувало їхні рани, ніби найкращий бальзам. Отже, у цій країні, як і в багатьох інших, дотепна вигадка породжується самим життям.

Як дівчата залицяються до парубків

Тут, на відміну від звичаїв і традицій інших народів, дівчина першою сватається до парубка, якого собі сподобала. Ось як це виглядає. Закохана дівчина йде до хати парубка, якого любить, у той час, коли сподівається застати вдома його батька, матір і свого судженого. На порозі вітається словами „Помагай біг”. Сівши у хаті, починає вихваляти того, хто припав їй до серця. Звертається до нього, називаючи Іван, Федір, Дмитро, Войтик, Микита, одним із найбільш розповсюджених тут імен, та й каже: „Бачу з твого обличчя, що ти людина добра, будеш дбайливим і любитимеш свою жінку. Сподіваюсь, що з тебе вийде гарний господар. Ці твої гарні якості змушують мене уклінно просити взяти мене за жінку”. Мовивши це, звертається з подібними словами до батька й матері парубка, покірно прохаючи згоди на їхній шлюб. А якщо ж дістане відмову чи одговірку, буцімто парубок ще молодий і не готовий до одруження, то дівчина відповідає, що не залишить їхньої хати, поки він її не пошлюбить і не візьме за жінку. А мовивши це, дівчина вперто стоїть на своєму і не виходить з кімнати, поки не дістане того, що вимагає. Через кілька тижнів батьки змушені не тільки погодитись, а й намовляють сина, щоб той пильніше придивився до дівчини. Батьки бояться накликати на себе гнів божий чи якесь інше лихо, прогнавши дівчину, бо вважають, що, так вчинивши,навіки знеславлять увесь її рід, який неодмінно їм за це помститься. Так само вони не застосовують для цього насильства, бо побоюються суворої церковної кари, яка передбачає у цьому випадку епітимію, великй штраф і ганьбу для їхньої господи.

Як селянин може одружитися із шляхетною панною

В. Тропінін. Дівчина з кужелем. 1810-ті рр. Галерея мистецтв, Львів

Існує звичай у селах цього краю, що в неділю та свята селяни разом із жінками та дітьми збираються по обіді до корчми; там вони проводять решту дня за частуванням. Однак випивають лишень чоловіки та жінки, а парубки і дівчата весело танцюють під звуки дуди. Сюди звичайно приходить місцевий пан із своєю сім’єю, щоб подивитись, як молодь веселиться. Інколи пан запрошує танцювати перед своїм замком: буває, що сам танцює з жінкою та дітьми. Під час цих танців шляхетні пани змішуються з простим людом. І хоча селяни тут є майже кріпаками, однак вони здавна користуються правом і привілеями викрадати під час загального танцю шляхетних дівчат, навіть дочок свого пана. Але парубок мусить зробити це кмітливо та спритно і втекти в сусідній гай, де повинен перечекати двадцять чотири години і сховатися так, щоб їх не знайшли. Лише тоді йому все пробачать. Якщо викрадена дівчина бажає вийти за нього заміж, під страхом смертної кари він змушений погодитись на це, якщо ж дівчина цього не бажає, йому дарують його злочин і ніхто не має права переслідувати його за це чи карати. Та коли ж спіймають викрадача протягом доби, одразу ж стинають голову без жодного суду. За тих сімнадцять років, які я провів у цьому краї, не чув, аби сталося щось подібне.

Як відбуваються весілля

Весільні обряди такі: запрошені парубки й дівчата від імені молодого й молодої просять своїх родичів прийти до них на весілля; при цьому кожен має віночок з квітів, який вішає через плече, і зі списком усіх запрошених відвідують їх у переддень весілля. Молодь іде парами, а один парубок із патерицею виголошує запрошення. Не буду докладно описувати страв і скільки м’ясних виробів подають до столу, скажу лишень, що молода вбрана за їхнім звичаєм у довгу коричневу сукню.

Сукня розпирається прутами з китового вуса, а знизу має облямівку з тканини напівшовкової і напіввовняної. Голова й обличчя молодої відкриті, волосся розсипається по плечах, а на голові вінок квітів у залежності від пори року. Батько, брат чи якийсь близький родич молодої ведуть її до церкви; перед ними ступають музики із скрипкою, дудою або цимбалами. Після вінчання один із родичів бере молоду за руку і відводить додому під ту ж саму мелодію.

Наступного дня відбувається ще кумедніша забава, яка може видатись невірогідною для того, хто подібного ніколи не бачив. Крізь два рукави сорочки, вивернутої навиворіт, пропихають палицю і носять її, наче знамено, вулицями міста, вельми урочисто, як стяг, що підтверджує почесне завершення битви, аби кожен переконався у цнотливості молодої і в мужській силі молодого. А за ними ступає цілий натовп гостей з музикою, вони танцюють і співають.

В. Тропінін. Портрет українця. 1810-1821. Національний художній музей України, Київ

Якщо ж, навпаки, ознак дівоцтва не виявляють, весілля обривається, чоловіки кидають об землю келихами, жінки перестають співати, а родичі молодої збентежені та осоромлені. Одне слово, зчиняється справжній гармидер: гості б’ють горщики, в яких варилися різні наїдки, відбивають вушка у келихах, матері молодої натягують на шию кінський хомут, садять її у кутку, а самі співають сороміцьких пісень.

Висловивши все, що лиш може прийти в голову, гості розходяться по своїх домівках, ображені такою неприємною подією. А родичі молодої, заховашись від людей, деякий час сидять вдома, присоромлені тим, що трапилось.

Що ж до молодого, то це вже на його розсуд – жити з дружиною чи прогнати її.

Скажу ще кілька слів про великодні обряди. У страсну суботу вони йдуть у храм, який називають церквою, аби взяти участь у релігійних торжествах, які полягають у тому, що фігурку Господа нашого Христа кладуть у гріб, а потім з великими урочистостями звідти виймають.

(Далі буде)