(Продовження. Початок у №№ 3-14)
|
М. Пимоненко. Ревнощі. 1901. Полотно, олія. Сумський художній музей |
Як дівчата залицяються до парубків
Тут, на відміну від звичаїв і традицій інших народів, дівчина першою сватається до парубка, якого собі сподобала. Ось як це виглядає. Закохана дівчина йде до хати парубка, якого любить, у той час, коли сподівається застати вдома його батька, матір і свого судженого. На порозі вітається словами „Помагай біг”. Сівши у хаті, починає вихваляти того, хто припав їй до серця. Звертається до нього, називаючи Іван, Федір, Дмитро, Войтик, Микита, одним із найбільш розповсюджених тут імен, та й каже: „Бачу з твого обличчя, що ти людина добра, будеш дбайливим і любитимеш свою жінку. Сподіваюсь, що з тебе вийде гарний господар. Ці твої гарні якості змушують мене уклінно просити взяти мене за жінку”. Мовивши це, звертається з подібними словами до батька й матері парубка, покірно прохаючи згоди на їхній шлюб. А якщо ж дістане відмову чи одговірку, буцімто парубок ще молодий і не готовий до одруження, то дівчина відповідає, що не залишить їхньої хати, поки він її не пошлюбить і не візьме за жінку. А мовивши це, дівчина вперто стоїть на своєму і не виходить з кімнати, поки не дістане того, що вимагає. Через кілька тижнів батьки змушені не тільки погодитись, а й намовляють сина, щоб той пильніше придивився до дівчини. Батьки бояться накликати на себе гнів божий чи якесь інше лихо, прогнавши дівчину, бо вважають, що, так вчинивши,навіки знеславлять увесь її рід, який неодмінно їм за це помститься. Так само вони не застосовують для цього насильства, бо побоюються суворої церковної кари, яка передбачає у цьому випадку епітимію, великй штраф і ганьбу для їхньої господи.
Як селянин може одружитися із шляхетною панною
|
В. Тропінін. Дівчина з кужелем. 1810-ті рр. Галерея мистецтв, Львів |
Як відбуваються весілля
Весільні обряди такі: запрошені парубки й дівчата від імені молодого й молодої просять своїх родичів прийти до них на весілля; при цьому кожен має віночок з квітів, який вішає через плече, і зі списком усіх запрошених відвідують їх у переддень весілля. Молодь іде парами, а один парубок із патерицею виголошує запрошення. Не буду докладно описувати страв і скільки м’ясних виробів подають до столу, скажу лишень, що молода вбрана за їхнім звичаєм у довгу коричневу сукню.
Сукня розпирається прутами з китового вуса, а знизу має облямівку з тканини напівшовкової і напіввовняної. Голова й обличчя молодої відкриті, волосся розсипається по плечах, а на голові вінок квітів у залежності від пори року. Батько, брат чи якийсь близький родич молодої ведуть її до церкви; перед ними ступають музики із скрипкою, дудою або цимбалами. Після вінчання один із родичів бере молоду за руку і відводить додому під ту ж саму мелодію.
Наступного дня відбувається ще кумедніша забава, яка може видатись невірогідною для того, хто подібного ніколи не бачив. Крізь два рукави сорочки, вивернутої навиворіт, пропихають палицю і носять її, наче знамено, вулицями міста, вельми урочисто, як стяг, що підтверджує почесне завершення битви, аби кожен переконався у цнотливості молодої і в мужській силі молодого. А за ними ступає цілий натовп гостей з музикою, вони танцюють і співають.
|
В. Тропінін. Портрет українця. 1810-1821. Національний художній музей України, Київ |
Висловивши все, що лиш може прийти в голову, гості розходяться по своїх домівках, ображені такою неприємною подією. А родичі молодої, заховашись від людей, деякий час сидять вдома, присоромлені тим, що трапилось.
Що ж до молодого, то це вже на його розсуд – жити з дружиною чи прогнати її.
Скажу ще кілька слів про великодні обряди. У страсну суботу вони йдуть у храм, який називають церквою, аби взяти участь у релігійних торжествах, які полягають у тому, що фігурку Господа нашого Христа кладуть у гріб, а потім з великими урочистостями звідти виймають.
(Далі буде)