|
|
Йосип (Осип) Гладкий народився в 1789 році в родині заможного козака Полтавської губернії, Золотоніського повіту, села Мельники (тепер Кіровоградської області).
Після смерті батька Йосип з молодшим братом Максимом взялися хазяйнувати. Вісімнадцяти років Йосип одружився з козачкою села Краснохижини Федоською Мазур. Жив тим, що заробляв у багатих козаків: копав криниці, погреби, майстрував діжки. Та цього випадкового заробітку не вистачало на різні господарські витрати, на утримання родини, яка з кожним роком все збільшувалася: в нього було вже два сини і дві дочки.
Одним із звичайних шляхів добування засобів для існування тоді було чумакування. Під час перебування Йосипа в Криму загинули від якоїсь хвороби всі воли довіреного йому обозу, і невдаха-чумак побоявся повертатися до хазяїна з одним батогом. Тому й опинився він у Одесі. Випадкові заробітки в приморському місті, непосильна виснажлива праця вкрай засмутили козака. Єдине, чого він досяг, спілкуючись із заморськими купцями, - це те, що вивчив кілька іноземних мов: турецьку, болгарську, грецьку та інші, що дуже стало в пригоді в його подальшому житті.
Невдовзі Гладкий подався у Задунайську Січ і був приписаний до Платнірівського куреня.
Слід зауважити, що перебування запорожців на турецьких землях, зростання їхньої сили й авторитету викликали велике занепокоєння не тільки в Туреччині. Тому султан схиляв задунайців переселитися до Єгипту.
За 50 років свого існування Задунайська Січ стала реальною політичною силою, з якою треба було рахуватися і російському урядові. Це змушувало і його ставити питання руба: або знищити на Дунаї цю силу, або перетягти її на свій бік.
Саме в цей час і з’явився Йосип Гладкий серед своїх побратимів Задунайської Січі. Діловий, розсудливий, спостережливий від природи, новоприбулий козак відразу ж припав до душі задунайцям. Вони дуже швидко оцінили талант організатора, стратега і дипломата Йосипа Гладкого. Особливо їм сподобалося те, що він завжди виступав у ролі тлумача, бо добре володів багатьма мовами, і це не раз рятувало задунайців не тільки від неприємностей, а й від небезпеки.
Після походу з турецькими військами для втихомирення греків, де Гладкий відзначився під час облоги грецької фортеці, він був одразу ж обраний курінним отаманом Платнірівського куреня. А через рік, у 1824 році, на загальній козацькій раді Гладкого було обрано кошовим отаманом усієї Січі в Туреччині, й фірманом султана його було затверджено двохбунчужним Пашею. Та не дуже тішили Гладкого ці милості турецького султана, не за славу султана він хотів боротися, а за свій поневолений народ.
Боротьба проти поневолених народів, жорстока соціальна несправедливість, туга за рідним краєм викликали у задунайців усе більше незадоволення своїм становищем. Чашу терпіння переповнила звістка про те, що Туреччина готується до війни проти Росії. Цю звістку кошовий отаман Гладкий розцінив як ще один доказ того, що потрібно негайно повертатися на батьківщину, щоб не проливати кров своїх одновірців-християн.
У травні 1828 року розпочалася війна Росії проти Туреччини.
Турецький султан наказав отаманові Гладкому вислати загін козаків для підкріплення війська, яке перебувало в фортеці Ісакчі. З іншими козаками він повинен був охороняти береги Дунаю, сповіщати про рух російських військ. Одержавши такий наказ, Гладкий дуже засмутився. У козацьких гуртах почалися таємні наради й плани, як уникнути наступного тяжкого обов’язку боротися проти своїх одновірців і родичів. У Гладкого визріла думка з’явитися до російського царя зі своїми козаками й віддати себе на його ласку. Тож козаки зв’язалися з російським генералом Тучковим, комендантом фортеці Ізмаїл.
Здійснити свій задум кошовому отаманові було нелегко, доводилося діяти дуже обережно. Одержавши від кошового розпорядження про висилку всіх реєстрових козаків на збірний пункт, курінні отамани, втаємничені Гладким у його план, зібрали козаків у своїх куренях і оголосили їм волю султана. І ніби мимохідь вони натякали про те, як важко їм іти воювати проти своєї віри.
Курінні уважно стежили за висловлюваннями окремих козаків і, таким чином, розділяли їх на дві категорії, виділяючи особливо тих, які прагнули повернення на „рідну Україну”. Складені в такий спосіб секретні списки вони передали для керівництва Гладкому. Зібраним на збірному пункті в ставці кошового козакам Гладкий оголосив волю султана про відряджання загону козаків в одну з турецьких фортець, після чого наказав кошовому писареві читати список козаків, відібраних ним у цей загін. Зрозуміло, що цей список було складено згідно з таємними донесеннями, отриманими від курінних отаманів.
Рішучий крок
|
|
У цю урочисто-піднесену мить ніхто не звернув уваги на розмову царського генерала зі старим сивочубим задунайським отаманом:
- З якої причини, - спитав генерал, - і через кого саме запорожці залишили Росію і перейшли до Туреччини?
Відповідь:
- Через таких, як ти! – сердито відповів козак.
Цар спитав:
- Що він говорить?
- Нічого, ваша Величність, так собі, дурниці.
Козаки змушені були заприсягтися служити цареві вірою і правдою, хоча дух вольниці ніколи не згасав у душах запорожців.
Допомога російським військам
Царські воєначальники вважали переправу через широкий Дунай дуже ризикованою і майже неможливою. Тоді цар Микола І звернувся до кошового Гладкого, як до людини, знайомої з турецьким берегом Дунаю, з проханням знайти місця, зручні для переправи військ. Гладкий відповів, що знає одне таке місце, де турки переправу вважають неможливою, а тому й залишили її без сторожі.
До запорожців у Туреччину прибувало багато втікачів, які ночами переходили Дунай у брід, користуючись послугами провідників. Тому такі місця були відомі багатьом запорожцям. І от на одне з таких місць і відправився вночі Гладкий з товаришами.
Тієї ж ночі на 27 травня цар наказав почати переправу військ.
Турки, зайняті відбиттям фальшивої атаки на фортецю Ісакчі, раптом побачили в своєму тилу російську дивізію, що йшла в наступ з музикою й барабанним боєм. Уражені жахом, турки в паніці почали розбігатися, залишаючи фортецю. Таким чином, успішній переправі російських військ через Дунай допомогли відважні і кмітливі запорожці, які, крім відшуканої до цього переправи, ще й перевозили російських солдат на 42 човнах.
Можна без перебільшення сказати, що запоржці-задунайці подарували російському цареві неприступну фортецю Ісакчі. Цар Микола І, звичайно, розумів це. Коли турецький Паша - комендант фортеці - підніс цареві ключі, государ відразу ж дістав з валізи полковницькі еполети й Георгіївський хрест і власноручно вручив їх кошовому Гладкому, а дванадцятьом отаманам-веслярам подарував військові відзнаки. Із запорожців, звільнених Гладким від турецької неволі 1828 року, було сформовано так званий піший Дунайський козацький полк у кількості 500 осіб. Його завданням було охороняти понтонний міст біля фортеці Ісакчі, що був головною комунікацією, яка зв’язувала тили з частинами російської армії, що успішно наступала на південь.
Гладкого ж прикомандирували до головного штабу армії для „указания путей”, де й прослужив він до закінчення війни.
Пошуки вільних земель
|
|
Це був саме той час, коли російський царизм розпочав інтенсивно освоювати відвойовані в Туреччини кавказькі землі, проводячи при цьому агресивну політику відносно місцевого населення. По суті, це була жорстока колоніальна війна 1829-1865 років, метою якої було повне підкорення Росією волелюбних народів Північного Кавказу. Йосипу Гладкому стало зрозуміло, що нову землю доведеться відвойовувати під черкеськими кулями. Тож вибрав так зване „Бердянське пустище». В цей час канцелярія Воронцова в Одесі уже мала відомості про наявність вільних казенних земель саме в цьому місці поблизу Маріуполя.
Гладкий і попросив у царя дозволу поселитися козакам саме там і при цьому сформувати із задунайських козаків Азовське козацьке військо.
Зважаючи на заслуги „бравого козака” (як любив називати отамана цар), імператор пішов йому назустріч. Згідно із затвердженим царем 27 травня 1832 року документом задунайцям було відведено 74 тисячі десятин землі (одна десятина рівнялася 1,1 га) у „Бердянському пустищі” в Олександрівському повіті Катеринославської губернії, між річками Бердою, Обіточною і Каратишем на заході, Маріуполем і грецькими поселеннями.
Останнє пристанище
1 жовтня 1831 року п’ятьма похідними колонами козаки вирушили в дорогу. Переселенці нараховували 395 родин і 317 одинаків-козаків. За військом їхали сотні возів. Табуни коней та стада худоби здіймали багатокілометровий стовп куряви. Частина переселенців зупинилася за Бердянськом у Петровому Посаді, інші подалися до річки Солоної та інших зручних місць.
Чималий загін козаків зупинився в долині повноводної степової річки Калець. Місце тут справді було чудове. Безкрайні степові простори обіцяли не тільки багаті врожаї, а й пасовища для худоби, а річка, що губилася в кучерявих вербах та заростях верболозу, – добрий водопій та багато риби.
Так на Приазовській землі з’явилося ще одне поселення – хутір-зимівник Йосипа Гладкого, який згодом перетворився на станицю Нікольську. Задунайці заснували тоді ще станицю Новоспасівську, а на річці Солоній - станицю Покровську (з 1923 р. село Бойове). В церкві цієї станиці довгий час зберігалися привезені з-за Дунаю богослужебні книги, іконостас на полотні та два церковні дзвони. Все це козаки берегли як святиню, передавали з покоління в покоління з 1775 року, коли цариця Катерина знищила Запорозьку Січ.
Вихідці із Задунайської Січі отримали статус особливого козацького війська. В цьому виявився неабиякий дипломатичний хист Йосипа Михайловича Гладкого. Він все робив для того, щоб полегшити життя козаків, які зазнали багато поневірянь на чужині.
Від царя Миколи I Йосип Гладкий домігся, щоб його було призначено наказним отаманом Азовського козацького війська.
13 червня 1832 року було затверджене положення про утворення з Дунайського полку та зарахованих до них селян Азовського козацького війська в складі морського батальйону пішого напівбатальйону та 11 команд для крейсерування на човнах уздовж Азовського й Чорноморського узбережжя Кавказу.
(Закінчення у наступному номері)