Історія пам’ятника славному сину українського народу розпочалася з ентузіазму двох великих патріотів рідної землі – директора Львівської галереї мистецтв Героя України Бориса Возницького і наукового працівника цієї галереї Степана Ревуцького, які кілька років тому створили музей славетного гетьмана у селі Руда Жидачівського району, де колись був маєток Виговських і де, як вважають дослідники, він був похований разом зі своєю дружиною, а ще з листа до редакції газети „Україна козацька”. Років з півтора тому Степан Ревуцький, який очолив музей гетьмана Івана Виговського, написав до редакції листа, в якому розмірковував про те, що у вересні 2007 року необхідно урочисто, а то й на державному рівні, відзначити 350-річчя з дня обрання Виговського гетьманом України. І ділився мрією спорудити пам’ятник гетьману, який майже десять років стояв пліч-о-пліч з Богданом Хмельницьким у буремні роки Визвольної війни 1648-1657 р.
За час перебування на посаді генерального писаря Війська Запорозького Виговський розбудував канцелярію до рівня міністерства закордонних справ і, маючи великий міжнародний авторитет і чималий дипломатичний досвід, робив усе можливе, щоб повернути Україну у лоно вільних, самостійних європейських держав.
|
|
|
Дипломатичні кроки державотворця зміцнили становище України на міжнародній арені і дали більший простір у її стосунках з Московією, з якою Виговський прагнув не дотеперішньої васальної залежності, а союзу рівного з рівним. «Нехай Великоросія буде Великоросією, Україна Україною – ми є військо непереможне”, - говорив Виговський московському послу, коли той виступив з твердженням, ніби Україна - це „гілля, відламане від природного кореня Великоросії”. Гетьман вимагав, щоб Москва не втручалася у внутрішні справи України – у військо, фінанси, суспільний лад, щоб московські воєводи не нахабніли в українських містах і селах.
Своєю освіченістю й прозорливістю Виговський випередив свій час і головною метою своєї діяльності вважав набуття Україною незалежності. Він вирішив розірвати з Московією і своїм маніфестом сповістив про це європейські держави, аргументуючи свій крок тим, що московська політика зрадлива і спрямована на повне придушення українського народу. Потім була Гадяцька угода, за якою Україна на рівних правах створювала федерацію з Польщею і Литвою й отримувала право мати власну скарбницю, карбувати свою монету, мати армію. Передбачалося вільне книгодрукування, православна церква зрівнювалась з католицькою, а польське чи литовське військо могло перебувати на території України тільки зі згоди гетьмана.
Москва, злякавшись виступу Виговського, погоджувалася забрати з українських міст свої залоги, а старшині забезпечити землі і свободи. Водночас вислала в Україну 100-тисячне військо під командуванням князя Трубецького, який пішов на Конотоп. Там 18 липня 1659 року Виговський вщент розгромив московські війська. Та, на жаль, українська шляхта не змогла об’єднатися навколо гетьмана, навколо національних інтересів, проти Виговського виступила опозиція, і невдовзі він зрікся булави.
|
|
|
Справжню оцінку діянь і устремлінь великого державотворця й дипломата, вірного сина українського народу дали лише наші сучасники. Тож пам’ятник, який задумав Степан Ревуцький, мав нагадувати нинішньому й прийдешнім поколінням про те, що немає для кожного з нас вищої мети, ніж правдиво служити Україні. Ідея завідувача музею гетьмана Івана Виговського знайшла підтримку козацького видання, і між Ревуцьким та редакцією зав’язалося листування. Газета познайомила Степана Івановича з керівниками Львівського обласного товариства УРК Володимиром Зденянчиним, командувачем Галицького округу УРК Володимиром Кожаном, начальником штабу округу Василем Павлечком та іншими реєстровцями, які й надали фінансову допомогу для створення пам’ятника українському гетьману.
Автор монумента - відомий львівський скульптор Роман Романишин - не просто втілив у бронзі постать Виговського, а передав його розум і мужність.
До Рудої на відкриття пам’ятника гетьману з’їхалися люди з багатьох міст України: з Києва і Донецька, Запоріжжя, Одеси, Івано-Франківська, Тернополя. Розпочалися урочистості у Храмі Покрови Пресвятої Богородиці, у Кохавинському монастирі. Після поминального Богослужіння за Іваном Виговським, яке провів протоієрей, капелан Львівського обласного товариства УРК Йосиф Лучит, людська ріка з реєстрових козаків і козаків Поліської Січі, воїнів УПА і селян, молоді, учнів потекла шляхом з присілку Кохавин до самої Рудої. Над велелюддям – розмаїття національних та козацьких прапорів, пісенне багатоголосся.
Біля музею гетьмана Івана Виговського палять гармати. Тут розпочинається урочистий мітинг, який відкриває голова Жидачівської райдержадміністрації Ігор Кос. Він зазначає, що традиції Івана Виговського і сьогодні живуть на Жидачівщині, де свято бережуть пам’ять про славного гетьмана, де молодь керується його настановами й дороговказами. Нащадками Івана Виговського вважають себе і першокласники місцевої школи, які, вдягнувши вишиванки та взявши до рук маленькі подарункові булави, пройшли посвяту у козачата. Їхні старші товариші - юнаки з Рудої, інтелігенція та бізнесмени з Жидачева і Львова - посвячувалися у реєстровці у храмі Покрови Пресвятої Богородиці, у Кохавинському монастирі.
Від музею до пам’ятника гетьману кілька сотень метрів. Монумент звели у самому центрі села, перед будинком культури і майже навпроти колишнього маєтку Виговських, на території якого зберігся хіба що віковий дуб, котрий, мабуть, пам’ятає господаря у часи гетьманування і тоді, коли той, передавши булаву, все ж не відходив від справ і намагався повернутися до активного політичного життя, реально претендував ще раз на гетьманство. Це не подобалось ані промосковській, ані пропольській козацькій старшині. Тож у березні 1664 року Івана Виговського схопили і того ж місяця без суду і слідства стратили у Корсуні. Є свідчення того, що тіло гетьмана перевезли до Рудої і поховали у церкві Воздвиження Чесного Хреста, на околиці села, як він і заповідав.
|
|
|
||||||
| На знімках: гетьман Іван Виговський; дуб Виговського у селі Руда; храм Покрови Пресвятої Богородиці у Кохавині | ||||||||
Тож ця земля, по якій ходив і з якою назавжди залишився славний син українського народу, давно стала святою. Тисячі людей приїздять у музей Виговського, широкий шлях вже проліг і до його монумента, право відкрити який отримали директор Львівської галереї мистецтв Борис Возницький, отаман Львівського обласного товариства УРК Володимир Зденянчин і командувач Галицького округу УРК Володимир Кожан. У кожному виступі на мітингу звучали слова вдячності реєстровцям за відродження національної пам’яті та вшанування Івана Виговського, державника і героя.
Урочистості дійству додало й закладення капсули з іменами жертводавців та реєстром Львівського козацтва у фундамент монумента. Генерал-полковник УРК Василь Павлечко зачитав послання козаків Львівської обласної організації Українського Реєстрового Козацтва до нащадків: «Гаслом Українського Реєстрового Козацтва є духовність і патріотизм – це два крила, котрі опираються на засади Божої науки, в якій навчає нас Спаситель: «Немає любові, кажу Вам, над ту, коли життя своє хто віддасть за друзів своїх…», вчить нас шанувати батька, матір, свято берегти мову, культуру, звичаї, традиції свого народу, творити добро, правду і справедливість».
У час становлення реєстрового козацтва на Львівщині ми хочемо повторити за нашим Кобзарем Тарасом Шевченком: «Свою Україну любіть, любіть її… Во время люте, в остатню тяжкую минуту за неї Господа моліть!»
Тож і наші нащадки будуть знати імена тих, хто зробив свій внесок у створення пам’ятника Івану Виговському. Ще раз назвемо їх: командувач Галицького округу УРК Володимир Кожан передав на загальну справу 15 тисяч гривень, депутат Львівської обласної ради, генерал-майор УРК Богдан Турчин – 5 тисяч гривень, президент Кредитбанку Степан Кубів – 3 тисячі гривень, генеральний скарбничий УРК Петро Малех - 3 тисячі гривень. Не залишилися осторонь Почесний консул Росії у Львові, генерал-майор УРК Євген Гузєєв (2500 гривень), отаман Львівської обласної організації УРК Володимир Зденянчин (1000 гривень), реєстровці Зеновій Жовнір (600 гривень), Світлана Зденянчин (100 гривень) та інші, кого хвилює наша історія і наше майбутнє.
|
|
|