Всеукраїнська громадська організація
"Українське Реєстрове Козацтво"

Народження династії

Козак Грицай пост здав, козак Грицай пост прийняв.

Іван Грицай

Він сидів навпроти мене на м’якому, новенькому, тільки придбаному дивані і розповідав про своє життя. На одній стіні - ікона, на другій – картина „Ісус і дванадцять апостолів”, подарована господарю Гетьманом Українського Реєстрового Козацтва Анатолієм Шевченком. Раз по раз він виходив до будівельників, давав їм якісь поради і повертався знову. А я тим часом міркував: наскільки Іван Миколайович Грицай, а це був саме він, вже відомий власник хутора Порохня і завзятий козацький фермер, буде відповідати новому статусу. На жаль, він ще остаточно сам не визначився, але сидіти без діла, я це знав, не буде.

Так чому ж він, розгорнувши свою справу і пустивши коріння глибоко в землю, несподівано зайнявся іншим бізнесом? Чому? І що він буде робити? – не давало мені спокою питання. Але розуміння прийшло відразу ж, тільки-но поріг кімнати переступив молодий, гарний і здоровий парубок.

- Знайомтесь, це мій син і новий господар Порохні – Микола Грицай, - промовив Іван Миколайович, як і завжди, весело і по-козацьки впевнено...

- Капітан Грицай, - додав юнак в тон своєму батькові, і, ставши в позу грізного і повновладного господаря, театрально промовив: - Тремтіть, гусениці, сарана і всілякі гризуни, ваш час настав!

На Порохню!

Щасливе подружжя - Іван і Тетяна Грицаї

Ось такий він був, як зараз його син, молодий і завзятий, після закінчення інституту фізкультури. А потім доля закинула його до військових лав. І де тільки не бував, і чого тільки не пізнав майстер спорту з боротьби, офіцер Іван Грицай. Ламав міцного суперника на спортивному килимі, треба відзначити, ламала і його життєва доля, та так, що іноді здавалося, не витримає напруги, але, як і в спорті, в житті відкривалося друге дихання. Був і на півночі, був і на півдні. Леденів на суворих вітрах і тріскучих морозах, задихався під пекучим сонцем. Всі ці випробування гартували його, мов сталь. І склав цей нелегкий іспит Іван Грицай на найвищу життєву оцінку.

І коли розсипалася радянська система, прийшов Грицай до рідної матінки-землі і низько вклонився їй, просячи поради. Нічого не почув у відповідь, але у серці щось защемило. Мабуть, воно до чогось прислухалось. І відтоді вирішив Іван:

- Чує моє серце, земля на моєму боці. Скільки ж треба гнутись за ламаний гріш.

І, треба сказати, він одержав своє благословення .

Невдовзі з п’ятигектарної площі землі мав сто тонн редису. А потім знайшов своє „золоте дно” на гарбузовій плантації. Придбав якусь стареньку автотехніку, переробне підприємство, додав до них безліч фізичних і моральних сил і крок за кроком ішов до своєї мети. І прийшов-таки.

Одержавши за гарбузове насіння, яке в ті часи охоче приймали іноземці, кругленьку суму, опинився на порозі Порохні.

- А чому б, - думав недавній офіцер у відставці, - не оселитися тут?

І оселився.

Крилате господарство

Не випадково козак Грицай оселився саме в Порохні. На хуторі колись жила козацька родина отамана, ім’я якого й досі носить селище. А козаки мешкали в сусідньому селі. Тому й спала на думку майбутньому землевласнику ідея оновити ці козацькі краї. Викупляв у місцевих мешканців, яких одиниці залишились на тепер вже його землі, будинки і поселяв у них своїх робітників. А розрахунок був один: окрім землеробства, почав займатися м’ясним птахівництвом. Загелготіли, засокотіли в Порохні гуси, кури, качки. Ферми повнилися молодняком. І, треба сказати, новий власник повів дуже вдалу політику, закуповуючи кращі породи птахів. Що й дало йому в майбутньому неабиякий прибуток.

Але на наступний рік вільний козак і хлібороб Грицай, зі своїми міцними руками і козацькими широченними долонями, не зміг протистояти одному з кращих помічників і одночасно найлютішому ворогу хлібороба – погоді.

- Ледь в трубу не вилетів, - і досі обурюється він.

І знову потяглося сповнене напруженої праці буття. Знову зібрав козак в єдиний кулак свої сили, щоб подолати й цю навалу. Прийшлося несолодко. Забував про сон, про відпочинок, про дружину, яка закінчила консерваторію і з чудовим голосом співачки подалася в дикі, як їй казали, та глухі місця за чоловіком. Тетяна не тільки співала в тяжкі часи, підтримуючи його дух, але й була найнеобхіднішим головним бухгалтером його птахівницької імперії. Та й син Микола - надія фермера - закінчував навчання в академії управління. Невдовзі прийде йому на допомогу. Все це разом і підтримувало дух нового землевласника і додавало сили для боротьби, яка й закінчилася врешті-решт його перемогою.

Та життя не стоїть на місці і постійно підкидає ще складніші завдання, які з кожним роком все важче вирішувати.

- Цього літа спека, мов запеклий кочегар, все потягнула до свого горна, все спалила вщент. До того ж корми сягнули піднебесних цін, а закупівля пташенят залишилася на місці. Як подолати таку цінову висоту? Навіть кращий стрибун не дотягнеться до неї. – Іван Миколайович провів своєю широченною долонею по чолі, всміхнувся краєм губ і додав: - Хай тепер молоді й моторні стрибають. Мої ж літа потребують іншої, більш спокійної роботи, - і кинув ласкавий погляд на сина Миколу.

Було видно, що він не лише любить, а й цілком довіряє йому не тільки як сину, а як перевіреному фахівцю, справжньому козаку.

Полк Івана Грицая входить до Окремого Південного Приазовського округу УРК, який багато років очолює відомий підприємець, генерал-полковник УРК Володимир Муравйов.

Нью-Порохня?..

Микола Грицай

Микола Грицай – новий господар Порохні – з повагою прислухався до батькової розмови, щось думав про своє і не втручався. Але було неважко здогадатись, що він все уважно слухає. А коли торкнулися літніх польових робіт, жваво втрутився, що дало підставу стверджувати про його обізнаність у господарстві.

- Так, - помірковано почав він, - цього літа сад і городина дуже потягнули нас донизу, але з прибутком ми вийшли на озимині, птахівництво теж не підвело. Баштанні, хоч і було їх у нас лише три гектари, дали теж прибуток. Є надія і на соняшник, - ось такими короткими, скупими словами він намалював всю картину у підвладному фермерському колективі.

Коли ж зайшла мова про майбутнє Порохні, він жваво відповів, що менше - городині, більшість плантацій – картоплі, виноградарству, садам.

А що ж, забули про щасливе прийдешнє? Як буде розвиватися сільський побут?

- Пишномовно говорити не звик і таких же обіцянок не даю, але... – він або не знайшов що відповісти, чи інша якась причина примусила його промовчати.

Однак, я знав це, він, як і батько, не хотів загадувати наперед.

І все ж мені довелося-таки заглянути одним оком за таємну завісу...

Готельний бізнес

Сергій Колесников, надійний помічник Івана Грицая, начальник козацького штабу, завідувач інкубатору селянсько-фермерського господарства "Азовчанка"

Весь час, коли я бачив Івана Миколайовича на фермі і в полі, на спекотних, пахучих ланах, на примірці козацького однострою, в транспорті, не давала мені спокою одна й та ж думка: „Невже така здорова, розумна і життєздатна людина, як Іван Грицай, може покинути своє поле діяльності і впасти, мов ведмідь, у сплячку? І як це буде виглядати? Він звик боротися, бути попереду”...

А він тим часом ні хвилини не міг втриматися на місці. Його чекали робітники, телефонували, і кожен вимагав від нього якоїсь поради.

Коли я до нього приїхав, він був за сотню кілометрів від мене. Але, вказавши час, все ж приїхав, як і обіцяв.

- Що ж вдієш, треба виконувати обіцянки, - як і раніше, посміхнувся своєю довірливою, щирою посмішкою. - Дружина дуже не любить людей необов’язкових.

- До речі, а де ж вона зараз? Щось не бачу вашої помічниці поряд.

- Знаєте, задумали ми тут одну справу. Купили стару будівлю у Слов’янську, на території курорту. Відремонтуємо, та й буде для людей якась користь, - загадково промовив він і замовк.

- Отже, ви будете налагоджувати готельний бізнес?

- Якщо п’ятнадцять кімнат по два місця – готель, то хай буде так.

І він почав так зацікавлено розповідати, як будуть обставлені кімнати, щоб людям було не тільки приємно, а й зручно жити в таких кімнатах, серед лісового повітря і солоних озер, що й самому захотілося побувати там.