Феномен Українського Реєстрового Козацтва та його роль в історії України ще є певною науковою проблемою. І, по-перше, це стосується генези реєстрового козацтва. Ця проблема є надзвичайно складною, заплутаною і чекає на розумних, об’єктивних та неупереджених дослідників. На наш погляд, процеси виникнення реєстрових козаків є центральною складовою загальної генези козацтва, тому що ключем до розуміння виникнення козацького стану є той факт, що козацтво сформувалося як стан привілейований.
З історії України відомо, що формування козацтва як стану відбувалося у другій половині XVI століття. Радянська історіографія категорично відстоювала тезу про виключно селянський характер походження козацтва. Джерелом такої однозначної думки став розгляд «класичного» уже з початку XVII сторіччя козацтва і перенесення, в значній мірі, селянського характеру його поповнення у цей час на XVI сторіччя.
Практично до кінця XVI ст. пристойні умови життя не змушували селянина шукати нового соціального статусу. Тобто майже до початку XVIІ ст. ми не маємо серйозних підстав говорити про вплив селянства на формування українського козацтва.
Взагалі саме козацтво та його бурхливе піднесення призвели до уповільнення внутрішнього розвитку не тільки селянського, але й міщанського стану та військово-служилої шляхти, яка залишилася на кордоні з Великим Степом ще з прадавніх Київських часів.
Поступово все, що прагнуло зміни свого становища в Україні, намагалося зробити це не через покращення свого стану в суспільстві, а шляхом переходу в козацтво, яке єдине могло реально постояти за свої інтереси. Козацтво для такого переходу було дуже зручним і універсальним пристанищем через те, що не мало вузько обмеженої сфери життєдіяльності. І в цьому плані варто звернути увагу на взаємовідносини козацтва і нижнього прошарку старого феодально-рицарського стану, або, інакше кажучи, найбільш близького до народних мас і найбільш соціально активного прошарку еліти, що формувалися в пам’яті про славне минуле країни часів Київської Русі та її привілеї. Саме ця соціальна група негербованої дрібної шляхти і боярства – слуг відіграла провідну роль в оформленні козацтва як військового стану з характерним набором привілеїв. Особливе значення для дрібного українського боярства мала Люблінська унія 1569 року, оскільки в польській правовій системі, у сферу впливу якої потрапили українські землі, взагалі не було місця для боярського стану. Тому зрозуміло, що головний вектор правових реформ, як пише авторитетний дослідник Сергій Леп’явко у монографії про козацькі війни кінця XVI сторіччя, спрямований на консолідацію пануючого класу, прийшовся на чисельний прошарок ненобілітованих дрібних рицарів – боярство і прислугу. Тільки незначна частина з них була визнана «боярством - шляхтой», а згодом – просто шляхтою, а решта повинна була перетворитись у державних або феодально залежних селян. Тому значна частина українського боярства змушена була шукати свого місця в козацтві, як це пізніше зробили всі «гнані і голодні» в Україні. Покозачившись, придністровське боярство внесло в козацтво новий суспільний зміст і вже під новим іменем стало вимагати визнання своїх рицарських прав. Замість споконвічної, досить аморфної прикордонної спільноти під впливом боярства утворився спільний, соціально визначений прошарок.
Саме це й призвело до того, що польський уряд, не допустивши козацтво в ряди шляхти, але сприймаючи його як залишок старого рицарського стану (негербованої, безпомісної шляхти), як прошарок дрібних воїнів, все ж пішов на збереження або підтвердження за ним певних соціальних привілеїв, близьких до шляхетських. Так починається історія українських реєстрових козаків. Невелика кількість на той час набраних реєстрових козаків (а всі вони були саме із старовинних рицарських родин) у реформі Сигізмунда ІІ Августа (1572 р.) і за Стефана Баторія свідчить, з одного боку, про непорозуміння загального стану речей і нестачу коштів, але з іншого – про прийняття факту запису в нову суспільно-правову групу з давнім (давньоруським) корінням - українське реєстрове козацтво як своєрідне «уведення в права», рицарське «посвячення», що не могло здійснюватися масово, а було справою індивідуальною.
Реєстрових козаків було звільнено від юрисдикції місцевих урядів і піддано владі «козацького старшого». За Стефана Баторія реєстр збільшено до 600 козаків і козацьким старшим призначено черкаського старосту Михайла Вишневецького.
Реєстрові козаки одержали додаткові привілеї: звільнення від податків, право землеволодіння, самоуправління з назначеною старшиною, вони мали свій прапор, літаври тощо. Реєстрові козаки одержували платню грішми й одягом, їм було передано у власність містечко Трахтемирів - із Зарубським монастирем для розміщення арсеналу і військового шпиталю. З того часу реєстрові козаки отримали свою офіційну назву Запорізького Війська Низового.
Зробивши перший крок, юридично визнавши становище незначної частини боярства-козацтва, уряд мав би включити до цього нового для польського трону стану всіх інших бояр і все населення, що служило в козацькому війську. Не зробивши цього, уряд порушив природний принцип станової організації суспільства, що спричинило великі наслідки.
Безперечно, формування козацтва як стану, військово-політичної організації і етнотворчої сили - процес складний і довготривалий. На думку В.А. Смолія і В.С. Степанкова, лише на рубежі ХVI – XVII ст. українське козацтво переросло в окрему станову групу зі своїми особливими інтересами, економічними і суспільними прерогативами. І справді, між козаком, який був переважно степовим воїном наприкінці XV – на початку XVІ ст. і займався уходництвом, та козаком, який став оборонцем етнічних та соціальних інтересів всього народу з кінця XVІ ст., лежить величезна прірва.
Таким чином, козацтво як етносоціальний елемент сформувалось якісно новим явищем у період феодалізму, ставши для нього певною аномалією. Козацтво базується на досить великій етносоціальній основі, яка впродовж двох століть формування цього явища оновлювалась і змінювалась, включаючи у себе то селянство, то боярство, то шляхту, то міщанство, і все це було пов’язано у першу чергу з соціально-економічним розвитком і соціально-політичними рухами, які тривали в XVІ ст. – середині XVІІ ст. в Україні.
Козацтво, виборюючи свої права і привілеї, постійно претендувало на лідерство в українському суспільстві (тим більше, що шляхта майже повністю перейшла на позицію підтримки Речі Посполитої і польського суспільства). Тому єдиною елітою, що відчувала свою відповідальність за Батьківщину і пам’ятала про свої споконвічні коріння, були українські реєстровики, а через них – і все козацтво. Православні владики у відомому зверненні до уряду від 1621 року, обґрунтували таку поведінку козацтва, вказували на те, що в козацтві збереглися залишки стародавніх дружин Київської Русі.
З XVІІ ст., коли нові соціальні процеси все більше захоплювали майже всі соціальні групи: селянство, міщанство, українську шляхту і православне духовенство, - козацтво опинилось у ролі виразника інтересів усього народу, а отже, отримало невичерпне джерело для поповнення власних сил. Так, вузькостановий конфлікт, який було спровоковано саме проблемою козацького реєстру, поступово набирав масштабів національно-визвольної боротьби. Апофеозом її стала Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького.
Саме постать гетьмана Богдана Хмельницького є досить яскравим прикладом життя реєстрового козака, який піднявся від особистих інтересів до ідеї відродження української державності. Приспана цілими віками лихоліття ідея державної самостійності пробудилася серед релігійної боротьби і козацьких повстань першої половини XVІІ ст. А початок Української козацької держави поклав саме Богдан-Зіновій Хмельницький разом із своїм оточенням, елітою козацтва, – реєстровими козаками, які провели глибоку межу між епохами в історії України.
Походив гетьман Богдан з незаможного роду дрібної по-дніпровської української шляхти, тобто саме з того прошарку дрібного рицарства, яке охоче поповнило козацтво і там розпочало боротьбу за права і привілеї у вигляді козацького реєстру. І можливо, тому Богдан-Зіновій розпочинає свою козацьку біографію як реєстровий козак Чигиринського полку. У 1637 році він був уже військовим писарем цього полку (а це досить значна старшинська посада). Наступного року він їздив як член делегації до короля, а на підставі ординації 1638 року втратив посаду писаря і став сотником Чигиринського полку.
Особисті нещастя, сваволя магнатів переродили Богдана Хмельницького: зі статечного, спокійного чигиринського сотника-реєстровця, він, позбавлений родини, маєтку, прав і привілеїв, став бунтівником, месником за власні образи.
Саме на Запоріжжі, поєднавши власні інтереси із загальнодержавними, Богдан Хмельницький здобув загальну пошану і визнання. Його обрали українським гетьманом, у підпорядкування якого перейшла залога реєстрових козаків, що постійно стояли на Запоріжжі, а татарський хан вислав йому на допомогу своє військо. Так починала свою історію нова Українська держава.
Козацьке військо, що до того часу славилося лише буйністю і своєю волею, він зумів перетворити в дисципліновану національну армію під керівництвом реєстрових козаків (кількість яких Богдан Хмельницький постійно збільшував).
Під час Визвольної війни внаслідок масового покозачення селян і міщан та переходу їх на сторону повсталого народу число реєстрових козаків у збройних силах селянсько-козацького війська досягло понад 100 тисяч чоловік.
Хмельницький думав використати для творення держави саме реєстрове козацтво, а також залишки української шляхти, підняти із занепаду міщанство, а перед селянством відкрив надії нового життя, вказавши на ідеал власної держави.
Переяславська угода 1654 року - це мілітарний союз, що засвідчив перед усім світом незалежність України від Речі Посполитої. Сам Б. Хмельницький трактував цей союз з Московією не як односторонній політичний акт царської милості козацькому війську, а як двосторонній, у якому кожна сторона брала певні зобов’язання, порушення яких неминуче вело б до втрати його юридичної сили. А по-друге, Переяславський акт було прийнято вищим органом Української козацької республіки – Козацькою радою, у якій взяли участь, за підрахунками М.С. Грушевського, близько 200 представників реєстрової козацької старшини (тобто вона не була «всеукраїнською», або всенародною). Ні міщан, ні селян, ні духовенства на раду ніхто не запрошував. Тому однією з головних цілей гетьмана Б. Хмельницького у справі з’ясування юридичного статусу молодої Української держави у федеративному союзі з Московією була турбота про чисельність козацького реєстру в 60 тисяч чоловік та його права і привілеї.
Таким чином, саме українське реєстрове козацтво практично на всіх етапах визвольної боротьби, враховуючи не тільки свої власні інтереси й усвідомлюючи своє місце в суспільстві як фактор державотворчий і націєтворчий, постійно брало на себе відповідальність за історичні наслідки своїх рішень. Реєстровці сформували самостійну Українську козацьку державу, створили її уряд, законодавчу систему і дипломатичну службу і, очоливши військо покозачених селян, провели адміністративну реформу в гетьманській Україні – створили полкову реєстрову систему, яка існувала протягом століття до знищення автономії Гетьманщини наприкінці XVІІІ ст. урядом Катерини ІІ.
Після Визвольної війни замість реєстрів почали складати компути (списки), на підставі яких визначали приналежність до козацького стану, а сама назва «реєстрові козаки» існує паралельно з термінами «городові козаки», а з 1735 р. – «виборні козаки». Незмінною залишається лише назва «Військо Запорозьке Низове».
Гетьманщина мала всі ознаки державності, у розвитку якої значну роль відіграли саме реєстрові козаки, які завжди пам’ятали про свою історичну відповідальність перед українським народом.
Сучасне Українське Реєстрове Козацтво, яке очолює член-кореспондент НАН України, ректор ДонДІШІ, професор А.І. Шевченко, зберігає на новому етапі української історії всі позитивні риси давньої національної еліти, а саме: рицарську честь і гідність, патріотизм, служіння державі та народу, історичну пам’ять, мужність, розум і освіченість, а головне, почуття відповідальності за долю свого народу й уміння брати на себе всю її повноту у складний для нього час. А ця відповідальність полягає також в тому, щоб стати важливою складовою зрілого і відкритого громадянського суспільства європейської держави та будувати свої стосунки з різними верствами населення, етнокультурними групами та конфесіями на позиціях конструктивного діалогу з розумінням завдань ІІІ тисячоліття, що стоять перед сучасною, а не середньовічною Україною.