Чудотворну ікону Почаївської Божої Матері вшановують 5 серпня, Почаївську Лавру – 28 серпня, в День Успіння Пресвятої Богородиці, намісника Почаївського монастиря, українського патріота, преподобного Йови Заліза, котрий довгі роки свого страдницького життя віддав обителі, - 10 вересня.
Зорю вечоровую особливо ясно видно із високої Почаївської гори, що на Тернопіллі. Так було у давнину, так є в наш час і завжди буде.
Ще в перші століття по Різдву Христовому ченці шукали тут, у печерах, усамітнення. Для молитов і подвигів з приборкання плоті людської та зміцнення духу в служінні Господу, на горі почуваючись ближчими до Бога. Але спочатку перебували в цій місцевості розпорошено. А сам монастир, за переказами, вже заснували києво-печерські ченці, які втекли від нападників-татар у 1240 році. Першу письмову згадку про обитель зустрічаємо 1527-го.
Справжні дива відбувалися і відбуваються в Почаївському монастирі. Близько 1340 року києво-печерський інок, який поселився коло містечка Почаєва, піднявся на гору для молитви і раптом побачив, що на великому камені у вогняному стовпі з’явилася Пресвятая Богородиця. Її бачили й пастухи, котрі випасали стадо біля підніжжя гори. Коли видіння закінчилося, то помітили на камені, що те місце розтопилось, наче віск, і відбився слід від правої ноги Богоматері. А впадинка заповнилася чистою, прозорою водою.
Роки по тому тут побував грецький митрополит Неофіт. Його з почестями приймала тамтешня благочестива поміщиця Ганна Гойська. Дякуючи, митрополит поблагословив господиню і подарував їй ікону Пречистої, яку він привіз із Греції.
І ось звершилося чудо. Брат поміщиці Пилип Козинський, сліпий від народження, помолившись перед іконою, прозрів. Тоді Ганна з урочистим Хресним ходом духівництва та віруючих передала образ Богоматері монастирю, а також подарувала йому значну частину своїх земельних угідь.
Люди часто бачили ікону дивно осяйною. І постійно аж подосі йдуть та йдуть до неї із проханням про заступництво. І багато хто одержав зцілення. Там звели й прекрасну церкву Успіння Пресвятої Богородиці, на внутрішнє облаштування її Г.Гойська виділила чимало коштів.
На початку XVII століття братію обителі очолив великий українець-поборник православної віри Йов (Залізо). У найважчий історичний період він робив усе можливе й неможливе для монастиря: піднімав господарство, проводив розбудову, писав духовні книги, молився і боронив святиню від ворогів. При ньому його дітище розквітло, збагатіло, розширилось.
Похований Йова у печері, де він усамітнювався, там прибудована й церква, освячена в його ім’я, котре стало героїчно-пам’ятним в історії усієї України.
1675-го Почаївський монастир узяли в облогу турки. Іноки й миряни молилися перед чудотворною іконою Пресвятої Діви. І вона з’явилася над церквою з багатьма ангелами-воїнами, що мали мечі в руках. Лик Її сяяв, і Своїм омофором Вона покрила обитель. Це бачили й турки та з острахом втекли.
1831-го обитель знову стала православною, одержала почесний статус Лаври. З’явилися архієрейський дім, висока дзвіниця, надбрамний корпус. На початку XX століття побудовано Троїцький собор. У наші дні – просторий готель для паломників на 500 місць. Почаїв перетворився у величний неповторний ансамбль, що має і духовно-культурне, й архітектурно-мистецьке та історичне значення – як для України, так і світу загалом. Його включили до переліку визначних пам’яток, створивши Кременецько-Почаївський історико-архітектурний заповідник.
Кожна свідома людина має бачити це диво з див, що виникло на Українській землі. Тому й ми з друзями, давно мріючи тут побувати, нарешті уперше ступили ногою в цей заповідний край. Прочан і просто цікавих туристів у ньому ніколи не бракує. Особливо велелюдно у святкові дні – 5 і 28 сепрня, 10 вересня. Тому ми поїхали в будень, щоб усе оглянути, сфотографувати.
Краса й величність Почаївського ансамблю вражає з першого ж погляду. А ще те, що навкруги ідеальна чистота, є необхідні зручності для прибулих. Не завадило б праведним отцям з різних місць і діячам, котрі опікуються духовністю й культурою, повчитися у почаївців!
Побували ми скрізь, уклонилися святим образам у храмах, придбали ікони Пречистої, Ісуса Христа та копії ікони Почаївської Богоматері, умилися з Її живильного джерела, дізналися чимало докладностей з історії й сучасності обителі. З уст мешканців і прочан-ветеранів, відповідної духовної літератури, підшивок тернопільських газет.
І захоплення наше ошатністю Почаївського шедевра почало змінюватися на тривогу, занепокоєння, біль за майбутнє, викликало неспокійні гіркі роздуми.
Що ж виходить?
Почаївська Лавра, як і Києво-Печерська, інші Українські святині на Українській землі, опинилися в руках сусідів?!
Московський патріархат, як пишуть газети, послідовно, агресивно, із великоросійською зверхністю робить усе, щоб “приватизувати” Почаївський заповідник. Як вірний послідовник ще російської царської політики, викорінює український дух із Почаєва: ченці й семінаристи, наші ж вихідці з Волині, Львова, Рівного (!), змушені (за своєю чи керівного духівництва волею?) користуватися лише російською мовою: у крамниці література антиукраїнського змісту; Лавра перетворюється на бізнес-центр; відсутня повага до інших конфесій (на вході до храму намальовано дерево-символ зі зламаною гілкою, що висловлює зневажливе, неприйнятне ставлення до Греко-католицької церкви); знищено стародавні розписи підвального храму, і з’явилися малюнки царя Ніколая І та всіх святих Російської церкви, а не Української…
Відчуваючи абсолютну безкарність у нашій державі, Московський патріархат вже втручається і в українську державну політику: під час минулих виборів перетворив монастир в агітпункт, де усіма засобами підтримував кандидатуру одного кандидата і паплюжив іншого, називаючи його “від диявола”.
Нещодавно вийшла постанова, згідно з якою Почаївську Лавру виключили з переліку тамтешнього заповідника.
Тернопільська облдержадміністрація, облрада, громада Почаєва, депутатська комісія з питань культури, духовності, свободи слова забили тривогу, опублікували відкритий лист-протест у пресі, неодноразово проводили бесіди з намісником монастиря. Люди вимагають від керівництва нашої держави захистити Почаївську Лавру від зазіхань чужинців і надати їй статус Української Національної Святині.
Але Російська православна церква не хоче відпускати зі своїх рук Українського скарбу. Бо це означає позбутися її впливу на віруючих в Україні та й понести значні матеріальні збитки. Щоб не втратити форпосту Росії в Західній Україні, на який МЦ перетворила Почаївську Лавру, відтак на території її з’явилися озброєні молодики, що наводять жах на прочан. І знову реакція відсутня з боку Української держави.
Якщо будь-який народ закабалити-поневолити тільки духовно, то цей народ перетвориться в раба! Навіть не потрібні фізична сила та зброя!
Це добре знає наш сусід. Та чомусь не розуміє і не вживає заходів українське держкерівництво. Де ж його патріотизм, національна гордість, самоповага і відповідальність за майбуття України? Чому сплять і сучасні українські козаки різних об’єднань? Дбаючи лише про гарну форму, високі регалії, блискучі нагороди. А їх же, козаків, нині тисячі й тисячі по всій Україні. Де ж ті оборонці Українського добра?!
Небо й «зоря вечоровая» і тепер зверху бачать усе. Бачать і чекають, що український народ на своїй, Богом даній землі та народні проводирі отямляться… Поки не пізно.
На знімках: Свято-Успенська Почаївська лавра. Місто Почаїв Кременецького району Тернопільської області.