Всеукраїнська громадська організація
"Українське Реєстрове Козацтво"

Народна іграшка - пам’ять нації

(Закінчення. Початок у № 15-16)

Фрагмент композиції «Осінь. Весілля». Ф. Куркчі

Недарма більшість іграшкових півнів мають на грудях знак сонця або квітку, яка символізує сонце.

Чайка у пісенно-поетичному фольклорі, зокрема у чумацьких піснях, відома як нерадива мати, яка мостить гніздо біля дороги і тим самим губить своїх дітей. Мабуть, тому образ чайки, на відміну від веселих півнів, має певне сумно-ліричне забарвлення. Особливо це помітно, якщо автором іграшки є жінка. Водночас і голос у окремих чайок-свищиків більш тонкий і жалібний.

Як іграшка індик не досить поширений. Водночас окремі гончарі люблять зображати індиків. Ці іграшки радують око складною пластикою, вибагливим декоративним ліпленням, ритуванням, соковитими кольорами поливи.

Олень і кінь - найбільш поширені народні іграшки. Їх образи входять у систему космологічних уявлень стародавніх мисливців і землеробів про світобудову та світоустрій. Але найулюбленішим сюжетом народних майстрів-гончарів усіх регіонів і більшості осередків України є кінь. Якщо олень є втіленням неба, нічних небесних світил, то кінь здебільшого пов’язаний із сонцем, його теплом, світлом і енергією. Якщо птахи - качки, гуси, лебеді - згідно з повір’ям супроводжують сонце на його підземному нічному шляху, то коні вивозять сонце на небо і везуть або ведуть його по небу. Коні утримувалися при храмах стародавніх слов’ян як священна належність сонячного бога Святовита, або Сварожича, Даждь-Бога.

У багатьох місцевостях дрібна іграшкова пластика з глини мала узагальнену назву - «баранці», «баранчики». Вже одне це свідчить про популярність образу барана-вівці в українській іграшковій сюжетиці. За багатьма легендами і повір’ями, вівця вважалася божою твариною, адже отари овець випасав сам Ісус Христос.

У багатьох легендах антиподом слухняної вівці виступає норовиста й уперта коза. Окремі християнські джерела подають негативний образ кози - тварини, що належить дияволу. У казках та переказах кози фігурують то як негативні, то як позитивні персонажі. Майстри-керамісти, гончарі в образ кози, цапа, чорта вкладають чимало м’якого, поблажливого гумору. Водночас нерідко образ кози набуває монументальної величі, коза-іграшка постає у вигляді язичницької ритуальної тварини, стародавнього божества врожаю.

Корова й бик також входять до розряду досить поширених іграшок з глини. У світовій міфології образ корови пов’язаний із початковими уявленнями про творення світу. Образ корови у фольклорі здебільшого пов’язаний із теплом і сонячним світлом. Майстри-гончарі це добре відчувають.

Культ бика (вола) був здавна поширений серед усіх землеробсько-скотарських народів. Відгомін цього культу збережений в українському фольклорі, зокрема у колядках і казках, де бики (як іноді і корови) - втілення жертовних дарів, наділені властивостями предків-заступників і магічних помічників.

Композиція «Музики». Д. Крамар

В Україні роль свині в домашньому господарстві досить значна, тому й не дивно, що її образ знайшов відображення в народній іграшці. Найчастіше веселих і гладких свинок роблять майстри-керамісти з Опішні Полтавської області. Але доводиться зустрічати свинок, зроблених в інших осередках та областях. Свиня - давня тварина-тотем - у деяких країнах та у певні історичні періоди вважалася заступницею дітей.

Ведмідь - один з найдавніших сюжетів української народної іграшки. Ведмеді, яких зрідка можна побачити серед іграшок, що створюють гончарі, здається, вже втратили виразність і міць доброго «господаря лісу». Їх частіше зображують з блюдом або тацею в «руках», тож вигляд у них досить олюднений. У слов’янських народів ведмідь вважався заступником родючості землі.

Серед дрібних глиняних свищиків - півників, чаєчок, зозульок, індиків, баранців - нерідко можна побачити рибу. Особливо полюбляють зображати риб в Опішні; однак рибок-свищиків колись ліпили гончарі на Черкащині, Київщині, Поділлі.

Риба - мешканець нижнього світу, світу предків-заступників, - водночас вважалася і символом родючості.

Від батька до сина

Фрагмент композиції «Веснянка». Д. Крамар

В умовах промислів нові покоління майстрів кожного разу стикаються з новими вимогами дійсності, змінами у характері попиту тощо. Тому загальноприйнята формула передачі традицій «від батька до сина» у буквальному її розумінні може призвести до помилкових уявлень про спадкоємність у народному мистецтві. Син від батька одержує навички, прийоми, технологію, певні сюжетні та мотивні уподобання, зрештою - родинну школу поводження з матеріалом, вибору засобів вираження. Проте основне - світоглядно-філософські принципи осмислення традицій, фольклорну інформацію та творчу енергію - йому, як і його батькові, дає середовище. Отже, син, пройшовши етапи учнівства та наслідувань, має створити свою систему традиційних форм, яка, досягнувши завершення, вже чимось відрізняється від батьківської або значно відрізняється, не втрачаючи при цьому основ традиційності.

Мистецтво глиняної іграшки - одне з найдавніших. Його стародавні основи народ зберіг і проніс крізь століття, здавалося б, в майже незмінних і в той же час завжди нових формах. Хтось із сучасних майстрів є прибічниками давніх традицій селянського мистецтва; інші збагатили це мистецтво сюжетно, новими художніми прийомами, розвиваючи загальний напрямок еволюції глиняної іграшки - від свищика - до самостійної малої декоративної скульптури, від поливної глазурі - до вільного ручного розпису, до декоративного і орнаментального мистецтва в широкому його розумінні.

Сьогодні інтерес до народної глиняної іграшки викликаний не лише її цінністю як музейного експоната. Вона близька своїм художнім змістом - поетичністю, влучністю виражених характерів, дотепним жартом, почуттям радості і повноти життя.

І в музеях, і в сучасному інтер’єрі - незмінно веселі фігурки всюди є втіленням живого зв’язку часу і життєвих сил народного мистецтва.

Фрагмент композиції «Зима. Різдво». Ф. Куркчі

Композиція «Пташина зграйка». Д. Крамар