(Закінчення. Початок у № 15-16)
|
|
| Азовський козак. Фото поч. XX ст. |
Користуючись прихильністю царя, наказний отаман просив у нього все більше й більше вигод для своїх козаків. І домагався таки. На його клопотання в розпорядження Новоросійського генерал-губернатора було надано 50 тисяч рублів на облаштування козаків.
Відповідно до положення про військовий козачий устрій, 1832 року всіх азовців звільнили від податей і повинностей на десять років, але з обов’язковим відбуванням військової служби. Зброю, амуніцію та коней козаки теж одержували за рахунок казни протягом десяти років.
Штаб Азовського козацького війська розташовувався на березі Азовського моря, в посаді Петровському (нині селище Новоспасівка, за сім кілометрів на схід від Бердянська). Канцелярські чиновники мали цивільні титули й певну господарську, виконавчу й військово-судову владу.
Керував усім цим наказний отаман Азовського козацького війська Йосип Гладкий, котрий до виходу у відставку в 1851 році мав тут свою особисту канцелярію.
На клопотання Гладкого при штабі Азовського війська було засноване училище, яке утримувалося на кошти військової казни. У ньому навчалися більше 30 козацьких дітей. Після закінчення навчання юнаки поступали на дійсну службу.
Основними заняттями азовських козаків залишилися ті ж, що були й у часи Задунайської Січі: хліборобство та рибальство.
Інтенсивна організаційна робота військової канцелярії створила унікальні можливості для відродження традиційного українського дрібнофермерського укладу на землі Азовської автономії. Гладкий по-батьківському турбувався про своїх козаків.
При ньому кожний станичник брав землі стільки, скільки міг обробити. Козаки мали багато худоби, вирощували пшеницю, жито, овес, ячмінь, гречку. Але в основному сіялася пшениця, що відправлялася через морські порти на експорт. На Бердянській і Маріупольській біржах пшениця азовських козаків мала в ціні перевагу перед іншою, і, справді, вона відрізнялася чистотою, білизною й крупністю зерен і на Лондонській всесвітній виставці була відзначена медаллю другого ступеня. Користуючись статистичними даними, можна зробити висновок, що Азовське козацьке військо набагато перевершило в господарській активності й продуктивності інші козацькі війська, такі як Уральське, Оренбурзьке й ін. Фактичний показник прибутковості Азовського козацького війська становив 3,47 руб. сріблом на одну душу і був недосяжним ні для кого в Росії.
Однак старі досвідчені козаки, душа яких не тяжіла до хліборобства, дуже томилися мирним життям, бажали брати участь у військових походах.
У зв’язку з цим Гладкий у 1835 році звернувся із клопотанням до Новоросійського губернатора дозволити сформувати з козаків один полк і відправити його в діючу армію на Кавказ. Через рік дозвіл був отриманий.
Військова форма в азовців спочатку була схожа на гусарську – мундири і куртки червоного кольору, шаровари і ківери були синього кольору. Але згодом була введена звичайна солдатська форма. Історик Соколовський писав, що, незважаючи на переміну назви, одягу і навіть місця проживання, дух славного Запоріжжя, козацького завзяття, дух Сулими, Наливайка, Сірка та інших козацьких героїв не згасав в їхніх серцях. Волелюбний козацький дух запорожців почав серйозно турбувати царський уряд. Тому не раз поставало питання про переселення частини Азовського війська на землі Північного Кавказу, де точилася війна з горцями. І тут знову Йосип Гладкий виявив свій неабиякий дипломатичний талант, козацьку мудрість і далекоглядність. Йому таки вдалося переконати царя, що Азовське козацьке військо потрібне саме тут, на узбережжі Північного Приазов’я. Зусилля і передбачення Гладкого незабаром виправдалися. Азовське козацьке військо стало у великій пригоді під час Кримської війни 1853 – 1856 років. У 1855 році англо-французька флотилія з 80 кораблів зайшла в Азовське море з метою висадити десант, який прийшов би на допомогу військам, що мали невдачу в Криму. Корабельні гармати обстрілювали приморські міста і побережжя. Азовці мужньо відбивали всі атаки переважаючих сил досвідченого ворога. Але жодному ворожому солдатові не вдалося ступити на Приазовську землю. І якби не героїчна оборона Приазов’я запорожцями-задунайцями, то невідомо, як склалася б тоді доля Криму.
У 1851 році Й.М. Гладкий подав у відставку через те, що, як заявляв він не раз, до нього «стала чіплятися Московщина». В 1853 році 63-літньому наказному отаманові було присвоєно чин генерал-майора й призначена пенсія в розмірі 838 рублів 50 копійок.
Кілька років відставний генерал продовжує жити у своєму маєтку в станиці Петровській (Новоспасівка). На його землях вирощувалися гарні врожаї, на луках паслися численні череди худоби. Йосип Михайлович був щедрим, гостинним хазяїном, порядною людиною. Особливо прихильно ставився він до своїх земляків-полтавчан, які іноді по дорозі до моря зупинялися на землях його маєтку погодувати коней.
Усамітнившись у своєму маєтку, народний улюбленець - наказний отаман Йосип Гладкий - прожив благополучно чотирнадцять років. Помер на 77-му році життя. А наступного дня померла і його вірна дружина Федосія Андріївна. Поховано останнього кошового Задунайської Січі в Запоріжжі.
Післямова
Молодша дочка Гладкого Марія була влаштована в Полтавський інститут. Старший син, Василь Йосипович, вийшов у відставку в чині підполковника. Замість пенсії виклопотав собі й сестрам 1600 десятин землі в Катеринославській губернії й зажив великим поміщиком. Добре склалася й доля дочок Йосипа Гладкого - Олени, Наталії і Марії. Всі вони вийшли заміж за військових, прожили довге й щасливе життя, добрим словом згадуючи свою маму Федоську, яка заради них перенесла багато лиха й поневірянь і не дала їм померти в дитинстві.
З особистих речей Йосипа Михайловича Гладкого збереглася тільки шабля з дорогою інкрустацією. І хоча цю шаблю подарував турецький султан, коли Гладкий був кошовим Січі за Дунаєм, але це не перешкодило йому повернути її проти турків після переходу на сторону російського війська. Нині шабля зберігається в Дніпропетровському державному історичному музеї.
За твердженням академіка Д.І. Яворницкого, Й.М. Гладкий не любив розповідати про своє минуле, замовчував свої військові подвиги, був людиною скромною, а тому дуже мало залишив у живих спогадів про своє військове життя.
Велич героїчного подвигу Йосипа Михайловича Гладкого оспівана в народних піснях і думах ще за його життя. Мандрівні кобзарі та лірники ще довго ходили по хуторах та селах Приазов’я, прославляючи „Йосипа славного - сокола ясного” за те, що вирвав козаків із „тяжкої неволі, з віри бусурманської”, привів їх „на ясні зорі, на тихі води, у край веселий, у мир хрещений”.
Подвиг останнього кошового Запорозької Січі Йосипа Гладкого послужив українському композиторові С. Гулаку-Артемовському темою для створення чудової лірико-комічної опери „Запорожець за Дунаєм”.
Унікальним явищем була автономія Азовського козацького війська, керованого мудрим і відважним отаманом Йосипом Гладким. Щоб бути гідними спадкоємцями козацької слави, нам належить уважно вивчати історію козаччини. І не тільки вивчати, а й зробити її часткою власного минулого. Ми повинні свято берегти й шанувати пам’ять про тих славних лицарів, мужніх і відважних поборників правди і свободи, які жили на нашій землі, хоробро захищали її, пролили за неї багато поту і крові. І своїми ділами примножувати козацьку славу.