Віддайте мені клейноди! Я – гетьман, я – лицар волі!
Бути чи не бути козаком - кожному, мабуть, написано на роду. Селянський син Анатолій Франчук родом з Вінниччини, з Іллінецького району, з тої землі, де у кожного села і кожного містечка своя козацька правда, де во славу України жили й боролись Дмитро Чечель, героїчний комендант Батурина, предок Миколи Гоголя Остап Гоголь, народні герої Іван Богун і Данило Нечай. Тож кожен, хто тут народився, без сумніву, має козацьку генетику, кожен козацького роду. Тепер, з висоти власного життєвого досвіду (а за плечима не один народний університет, високі керівні посади, спільна робота з багатьма лідерами колишнього СРСР: Устиновим, Брежнєвим, Щербицьким, Вороновим, Кунаєвим, Рижковим, Машеровим), він розуміє, що і батько його, Роман Михайлович, був справжнім козаком, щирим, працелюбним, хоробрим. З Другої світової, а воював у фінську і Велику Вітчизняну, під Ленінградом і Сталінградом, брав Берлін, він повернувся контуженим, зраненим, посіченим осколками, з трьома бойовими орденами Слави на грудях.
|
|
| Гетьман Українського Реєстрового Козацтва Анатолій Шевченко і головний отаман Кримської республіканської організації УРК Анатолій Франчук |
І хоч як не було важко у післявоєнні роки, у голодний 47-й та й потім, разом з дружиною Єлизаветою Арсентіївною виростив-викохав чотирьох дітей – трьох синів і доньку. У простій селянській родині з Володимирівки добре знали ціну праці й знань, тож, мудро вважаючи, що найголовніше для людини - здоров’я й освіта, усіх дітей вчили. Ходили Франчуки до школи у сусіднє село, за п’ять кілометрів. Після закінчення сьомого класу, шістнадцятилітнім, нинішній наказний гетьман, головний отаман кримських реєстровців пішов працювати на ферму, підвозив корм худобі, потім закінчив курси трактористів і став механізатором, заробляв гроші, щоб допомогти сестрі Марії закінчити десятирічку.
Тоді, ставши сіячем, по-справжньому полюбив землю, навчився відчувати її серцем, плекати, берегти. Цю синівську любов до землі, яка народила й зростила, Анатолій Романович проніс через усе життя, вона додавала наснаги й натхнення, коли служив на флоті, коли працював у далекому Сибіру на будівництві Красноярської ГЕС. Ім’я А.Р. Франчука й сьогодні значиться на меморіальній дошці, встановленій на адміністративній будівлі станції, серед імен тих, хто наполегливо, часто на межі людських зусиль зводив ГЕС.
Український хлопець з подільського села завзято працює і не полишає навчання. Він з відзнакою закінчує математичну школу і йде працювати на військовий завод, як тоді говорили, «поштову скриньку». Спочатку учнем слюсаря, слюсарем, електриком, згодом стає начальником технічного бюро, заступником начальника цеху, начальником цеху. Розумний, освічений (заочно навчається в політехнічному інституті на факультеті технології і конструювання радіоапаратури), наполегливий юнак, який відкриває у собі талант винахідника, трохи не кожні півроку піднімається східцями кар’єри. У 28 років він заступник головного конструктора оборонного підприємства, розробник нових станцій зв’язку. Технічний талант Анатолія Франчука тоді буде оцінено орденом Леніна, найвищою урядовою нагородою колишнього Союзу. У 32 роки за розробку нової техніки для військових Анатолію Романовичу присуджують Державну премію СРСР.
На виробництві він проявляє себе не лише як грамотний фахівець, але й як ефективний управлінець. Тож невдовзі Анатолія Франчука переводять на оборонне підприємство у Казахстані, в Алма-Ату, головним інженером. Згодом призначають генеральним конструктором заводу. Робота була відповідальна й складна, інколи з кабінету не виходив по кілька діб, та на труднощі не скаржився і труднощів не боявся. На заводі, згадує він, де працювало дванадцять тисяч людей, була добра половина українців, знайшлися й земляки, тож почувався як у великій родині. А як допомагала, як зігрівала душу рідна українська пісня! Українських пісень співав тоді трохи не весь багатонаціональний колектив підприємства: росіяни й казахи, калмики й узбеки. Співали у заводському клубі, у гуртожитку, у свята і будні. Така вже наша пісня – щира, добра, красива, здається, іншої такої сердечної у світі немає!
Згадуючи ті часи, Анатолій Романович говорить: «Все життя мені везло на хороших, доброзичливих людей». Одні ділилися власним досвідом і знаннями, тим самим уберігаючи від помилок, інші підтримували у тяжкі хвилини випробувань, треті власним прикладом навчали життєвої мудрості, яка перекликається з заповіддю Божою «Возлюби ближнього, як самого себе». Саме мудрість і доброзичливість, які він почерпнув з народної криниці, й допомогли Анатолію Франчуку у подальшій діяльності. Він успішно закінчує Московську академію народного господарства, справжню кузню кадрів, і працює директором Мінського заводу «Супутник», потім генеральним директором кримського заводу «Фотон», який має три філіали у Донецьку й Луганську, заступником та першим заступником міністра промисловості і зв’язку СРСР і курирує підприємства, де трудилися понад сім мільйонів працівників. Ще в Академії народного господарства Анатолій Романович захищає кандидатську дисертацію, виступає з першим десятком наукових праць. А вже в Криму, куди він повернувся на посаду міністра промисловості та енергетики АРК і де згодом працює першим віце-прем’єром і прем’єр-міністром Автономної Республіки Крим, захищає дві докторські, стає професором, академіком двох академій - Української академії економіки, інформатики та кібернетики і Міжнародної академії інформатизації. Має понад 60 наукових праць.
Своїми знаннями Анатолій Франчук щедро ділиться з молоддю, нині читає лекції у Сімферопольському інституті бізнесу.
Козак оживе; оживуть гетьмани в золотім жупані; прокинеться доля...
Для Анатолія Франчука сучасне козацтво – одна із форм національного відродження. Основне своє завдання в УРК бачить у вихованні молоді:
- Молодь - майбутнє України. Свої знання, свій досвід, своє серце маємо віддати дітям, навчити їх відрізняти біле від чорного, добро від добре маскованого зла, навчити гуманізму, людяності, тоді й проросте молоде покоління патріотизмом, вмінням працювати на благо країни та людей. Завдання складне, робота не одного дня. Але я хочу й буду працювати у козацтві, задля наших дітей і внуків.
|
|
| Переяслав-Хмельницький. Міцніють лави реєстровців |
Протягом останнього року, до призначення головним отаманом Кримської республіканської організації Українського Реєстрового Козацтва, Анатолій Романович очолював дивізію з дещо незвичною назвою - «духовно-патріотичного виховання». Тож добре знає стан справ у молодіжних осередках УРК, у загальноосвітніх школах і вищих навчальних закладах. Козацький очільник твердо переконаний, що сьогодні, коли у далеке минуле відійшли піонерія і комсомол, тільки козацтво може дати вірний дороговказ для шкільної молоді, об’єднати її, виховати. У Криму, як і в інших регіонах України, є достатній досвід створення та діяльності козацьких республік, січей, кошів, а ось скаутський рух, наприклад, на півострові не прижився, як говорить Анатолій Франчук. Це свідчить про те, що наша, за великим рахунком, національна ідея - це ідея козацька.
- Нещодавно козацькою школою стала школа у селищі Мирний, - продовжує Анатолій Романович. - Бачили б ви, з яким інтересом діти вивчають історію козацтва, як пишаються тим, що звуться козачатами, який у них національний дух! А ось, наприклад, учні Севастопольської ЗОШ №15 проводять різноманітні цікаві козацькі заходи: пісенні та спортивні фестивалі, конкурси, вікторини на теми козацтва. Для цієї школи реєстровці власним коштом закупили меблі, книги, там діє козацький клас. Така ж робота з дітьми проводиться у Севастопольській школі-інтернаті. Був вражений, коли побачив, що малята й старші учні знають усіх українських гетьманів, історію найважливіших козацьких битв. Було б добре, аби до програми кожної школи була включена історія козацтва.
- Тож, - підсумовує Анатолій Франчук, - необхідно до роботи у козацтві найактивніше залучати молодь. Якщо цією ідею перейметься молодь, у ідеї, у козацького руху буде велике майбутнє.
Дуже важливо, на думку отамана Кримської республіканської організації УРК, агітувати й приймати в реєстрове козацтво освітян, науковців, ректорів вищих навчальних закладів, директорів технікумів, професійних училищ. І взагалі інтелігентних людей, колишніх силовиків, правників, людей, які мають управлінський досвід і можуть повести за собою інших.
- Впевнений, що за прикладом ректора чи директора навчального закладу в козацтво обов’язково підуть його заступники, студенти, учні, - говорить Анатолій Романович. - А ще, - продовжує він, - Українському Реєстровому Козацтву необхідно щоденними справами, благодійництвом заробляти й зміцнювати авторитет. Авторитет організації та її лідерів – найвагоміший аргумент агітації за ідею. Прийде час, і в козацтво піде влада, бо козацтво буде її опорою, її джерелом.
Найкраще живуть горді нації
Українське Реєстрове Козацтво – чисельна, добре структурована, багатонаціональна організація. Серед 60 тисяч її членів – українці і росіяни, греки, американці, татари, білоруси, німці, угорці. Усі вони патріоти України, усі злагоджено працюють заради відродження козацтва, нашого національного духу, правдивої нашої історії.
- Нам є чим пишатися! - говорить Анатолій Франчук. - Україною та її мешканцями захоплювалися й арабський мандрівник Павло Алепський, і французький картограф Гійом де Боплан, і відомий письменник Проспер Меріме. Пам’ятаєте, як у 1820 році маркіз Габріель де Кастельно писав про українців: «… чисельна ця нація простягається, починаючи від кордонів Орловщини до меж Угорщини, і займає, майже без жодної мішанини, Херсонщину, Харківщину, частину Курщини і Воронежчини, всю Полтавщину, Чернігівщину, Київщину, Поділля, Волинь, частину Пінщини, більшу частину Галичини – і все це населення без жодної різниці в звичаях і норовах». Ми нація не лише чисельна, але й працьовита, толерантна, надзвичайно талановита, з багатою, славною історією. Життя, так складалась історія, розкидало українців по багатьох країнах світу, наші чисельні діаспори в Канаді, США, Аргентині, в європейських країнах, у колишніх республіках СРСР, та де б не жили українці, де б не працювали, їх поважають, їм довіряють, ними захоплюються. Тож маємо зрозуміти, що Україна - це не околиця, не «окраїна», а географічний центр Європи, маємо пам’ятати, що Україна зупинила татаро-монгольську навалу на шляху до Європи і що козаки врятували її від османського іга, маємо, нарешті, самоусвідомити себе, самоорганізуватися і працювати для рідної держави. Упевнений, що прийде час, коли Україна стане духовним центром Європи, а не лише географічним, буде заможною країною.
Приєднайся до нашої правди
Портрет Анатолія Франчука не буде повним, якщо ми не скажемо про його, можливо, головну характерність – мудрість. З вершин мудрості він дивиться на світ і його перетворює, удосконалює, з позицій мудрості спілкується, працює, живе, творить добро. У Криму Анатолія Франчука і його дружину Людмилу Леонтіївну знають як безкорисливих людей, благодійників. Кожен день у своєму офісі він приймає десять, буває і двадцять чоловік, які звертаються за допомогою. Ідуть до нього як до депутата Верховної Ради України трьох попередніх скликань, як до реєстрового козака, до людини, котра напевно знає, що краплина добра здатна переважити чашу ваг, на яких співчуття і байдужість, на яких щедрість і жадібність, на яких абсолютне добро і зло.
Збувається Тарасове пророцтво
З-поміж безлічі справ, на які доля благословила Анатолія Франчука, встановлення пам’ятника Тарасу Шевченку у Сімферополі. І хоч тоді перебував він на посаді прем’єр-міністра, довелося пройти через густі терни узгоджень, паперової тяганини, щоб одного дня на центральній вулиці Сімферополя – Севастопольській, при вході у парк культури і відпочинку імені Тараса Шевченка, у всій своїй величі постав у бронзі великий Кобзар, пророк і духовний батько українського народу.
Звертаючись і до своїх сучасників, і до нас, Тарас писав: „Подивись тепер на матір, на свою Вкраїну, що колишучи співала про свою недолю, що співаючи ридала, виглядала волю”. Збувається його пророцтво, Україна здобула волю. Здобула волю, здобуде і долю - переконаний Анатолій Франчук.
Коли матеріал готувався до друку, прийшло повідомлення про те, що за сприяння отамана Кримської республіканської організації УРК буде встановлено пам’ятник Тарасу Шевченку в Ялті.
Мої батьки... Святі мої батьки... І рідна хата край села.
У роду Франчуків усі довгожителі. Діди-прадіди жили, раділи світу по сто й більше років. А ось батько, Роман Михайлович, помер рано від ран, отриманих на війні, рано трагічно загинула і мама, Єлизавета Арсентіївна. З рідних у Володимирівці залишилися двоюрідні та троюрідні. До них та рідної батьківської хати Анатолій Романович навідується двічі чи й тричі на рік. Батьківську хату відремонтував, побілив, продавати не став, хоч покупці набивалися, дуже вже гарний біля хати сад та город. У батьківській хаті все як було колись, за тата й мами: старенька шафа, скриня, вицвілі чорно-білі фотографії на стінах, на них вишивані рушники.
- Люблю Вінниччину, люблю рідне село, - говорить Анатолій Романович. І в цих словах, у цій синівській любові до рідної землі, до свого краю він увесь – мудрий, щирий, вірний обов’язку перед Україною.
Виходжу в сад... Він радісно дзвенить
|
|
| Пам’ятник Тарасу Шевченку у Сімферополі |
Коли б Анатолій Франчук не став ученим і управлінцем, громадським діячем, благодійником, він був би садівником-селекціонером. Ще в дитинстві бабуся відводила внуку частину городу, щоб садив там те, що хотів. Хлопець ростив городину і сад, навчився прищеплювати дерева, пробував виводити нові сорти. У Франчуків було, як у Олександра Довженка у «Зачарованій Десні»: «Ото як вийти з сіней та подивитись навколо –геть чисто все зелене та буйне. А сад було як зацвіте весною! А що робилось на початку літа – огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте. Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а маку, буряків, лободи, укропу, моркви!». З того саду дитинства і сьогодні у Володимирівці збереглися яблуні, родючі, такі, що вдвох не обхопиш.
Неймовірної краси сад у Франчуків і сьогодні, біля кримського будиночка. Чого тут тільки немає: майже сотня сортів фруктових і декоративних дерев, які Анатолій Романович привозить з різних куточків світу, які прищеплює та виводить сам. У нього одна яблуня кількома сортами яблук плодоносить. У нього і гранати, і мандарини, хурма, апельсини, свій город, свої кавуни й дині, кріп, петруша, усіляке зілля – все квітне, все щедро родить.А коли зацвітають квіти, висаджені дружиною Людмилою Леонтіївною, сад перетворюється на справжній рай.
Кілька років тому Анатолій Романович і Людмила Леонтіївна посадили біля будинка березовий гай. Хтось із друзів не вірив, що у кримському кліматі білокорі красуні приживуться - загинуть. Але, посаджені лагідною рукою, берези виросли і тепер радують не лише прохолодою весняного соку, а й красою кожної пори року.
Про красу Франчуківського саду можна довго розповідати, та чи можна розповісти про ту радість, яку дарує сад родині Франчуків, Анатолію Романовичу й Людмилі Леонтіївні, їхнім дітям і шістьом онукам, які вчаться у природи гармонії і мудрості.
Мудрості козацького роду, мудрості народу, своїх дідів-прадідів.