|
|
Природне, водночас історичне, урочище Бузький Гард, яке входить до складу парку, є пам’яткою історичного ландшафту вільностей Запорозької Січі, першої козацької (зазначте, говорив К. Маркс!) республіки. По сьогодні - це останні автентичні краєвиди володінь славного Війська Низового Запорозького, своєрідний оберіг козацької старовини та бувальщини, національна святиня!
З причини антропогенного пресу проблема збереження корінного природного стану ландшафтів оголилась настільки «непристойно», що набула аморального характеру і стала загальносуспільним «зубним болем»... Паралельно з цим стоїть питання збереження історичних ландшафтів - проблема етнонаціональної ваги.
До одних з найбільш трансформованих людиною територій України належить Надчорномор’я, включаючи степове Побужжя, - привабливий у господарському відношенні (“пшенична гарячка” другої половини ХІХ ст.) та водночас історично та природно значимий регіон. Тут до степових плакорних (міжрічкових, вододільних) місцевостей долучається різноманіття прирічкових, долинно-балкових, заплавних, скельних (майже гірських) ландшафтів (не кажучи вже про приморські, дельтові тощо), створюючи неповторну і різнобарвну природну палітру. З часів Аратти, Оріяни, Ольвії, Артанії... - незрівнянно багата історія цього краю.
За словами відомого публіциста, прогресивного критика, основоположника вітчизняної топоніміки М. Надєждіна, “Північне Причорномор’я сміливо витримає суперництво з найбільш класичними країнами земної кулі і в деяких відношеннях утримає за собою першість. Північна околиця Чорноморського басейну, цей величезний пустельний простір … напоєний пам’яттю всіх віків, витоптаний слідами всіх народів”.
Законом України “Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000 – 2015 роки” заплановано створення в Азово-Чорноморському регіоні ряду національних природних парків: Нижньодністровський, Нижньодніпровський, Севастопольський, Чатир-Даг, Джарилгач, Кінбурнська коса, Саки, Кримський, Приазовський, Меотида, Гранітно-степове Побужжя. Щодо останнього маємо чи не найбільше клопоту...
Уже чимало років (з власного досвіду, приміром, знаю) чогось дуже часто виникає одне й те ж питання?! Будьмо відверті. Якщо якесь будівництво - велике, масштабне (навіть починаючи з часів Дніпрогесу, 1932 р., Каховської ГЕС, 1956 р.), то часто-густо воно чомусь приурочується до особливо цінних природно-історичних областей. Якщо більше - навіть національних святинь...
Але згідно із Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 р. (стаття 5) – це “об’єкти особливої державної охорони”. До них відносяться і території та об’єкти природно-заповідного фонду, який відповідно до іншого Закону України - “Про природно-заповідний фонд України” - охороняється як національне надбання і щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення і використання.
Що не кажіть - а заповідні території таки створюють купу проблем... Потрібно відновити глибоководний судноплавний канал на Дунаї – на заваді Дунайський біосферний заповідник. Необхідно побудувати мостовий перехід через Хортицю в Запоріжжі – майже те саме: національний заповідник “Хортиця” і заказник загальнодержавного значення “Дніпровські пороги”. Треба добудувати Ташлицьку ГАЕС і наповнити таким чином Олександрівське водосховище – заважає історичне урочище Бузький Гард у регіональному ландшафтному парку “Гранітно-степове Побужжя”.
Тому ближче до суті. З метою збереження унікальних природних та історико-культурних комплексів вищезазначеним Законом України “Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки” передбачалося ще у 2003-2005 роках на базі цього регіонального ландшафтного парку (РЛП “Гранітно-степове Побужжя”) створити, як уже говорилося, однойменний національний. Одне лиш тільки, що тут налічується 150 видів рослин і тварин, занесених до Червоної книги України, говорить про незвичайну цінність місцевого ландшафту.
Гранітно-степове Побужжя має унікальний рекреаційно-оздоровчий потенціал. Тут зосереджені значні запаси лікувальних радонових вод. Уже багато років Бузькі пороги є Меккою водних туристів. В урочищі Протіч розташована одна з найкращих у Європі природних трас водного слалому. Прямовисні скелі каньйону – улюблене місце змагань скелелазів. Гранітна перлина українського степу кличе до своєї сакральної природи людей, які зберегли у своїй душі любов до прекрасного!
А що вже, забігаючи наперед, казати про його гуманістичну цінність (?!), яка включає археологічну значущість, історичну, етнокультурну, меморіальну тощо. До речі, для декого – довідково. Вперше розділив категорії ціна і цінність видатний український вчений-економіст М.І. Туган-Барановський (займав посаду генерального секретаря чи міністра фінансів в уряді Української Народної Республіки). Загалом, якщо коротко, то тут принагідний відомий парадокс цінності класика-економіста шотландця А. Сміта: алмаз має більшу ціну, ніж вода, але цінність води більша від цінності алмазу.
Так от – щодо РЛП “Гранітно-степове Побужжя”. Територія парку (6267 га) знаходиться на межі Подільської і Придніпровської височин (власне, р. Буг і є цією межею). Парк охоплює річкову долину Бугу від с. Мигія до смт. Олександрівка, а також каньйоноподібні допливи: Великої Корабельної, Бакшали, Мертвоводу – у межах Миколаївської області.
Гранітно-степове Побужжя – залишок відрогу могутніх колись (3,5 млрд. років тому) гір (приміром, сучасних Гімалаїв), які більше як на 1000 км з північного заходу на південний схід перетинали територію нинішньої України (від Словечансько-Овруцького кряжа до Приазовської височини). Від них внаслідок безжальної і тривалої денудації (руйнування) залишилось лиш одне коріння, представлене твердими кристалічними (магматичними і метаморфічними) породами, що складають у вигляді Українського щита (геоструктури Руської платформи) фундамент сучасної поверхні землі (Придніпровської височини). Протягом 60 мільйонів років тут не було моря, існували континентальні умови (що сприяло інтенсивному біологічному видоутворенню).
|
|
Воістину, місцевість Гранітно-степового Побужжя унікальна, еталонна, божественна!
Прорізаючи південний відріг прадавніх гір (Українського щита), Південний Буг протягом майже 40 км протікає долиною з крутими скельними берегами, що іноді сягають 40-60 м заввишки. На дні такого глибокого і вузького (300–400 м завширшки) каньйону (каньйон у перекладі з іспанської – труба) шумить велика річка. Виблискуючи водограями, ревуть 12 (тільки значних) порогів, які в історичному минулому звались тут брояками.
Своїми бурхливими протоками річка обгинає більш як 70 крупних та дрібних островів. Порожистими рукавами омиваються острови Малий і Великий, скелястий залісений острів Гардовий, або Клепаний, над яким з лівого боку височіє гранітна скеля Пугач, а неподалік, вище по течії, – скелі Брама і Сова.
Особливо величава і грандіозна долина Бугу на відтинку 5,5 км від поромної переправи між с. Богданівка Доманівського району і смт. Костянтинівка Арбузинського району до його допливу - р. Сухий Ташлик. Тут річка робить крутий поворот, звужуючись від 220 м біля порому, 140 м навпроти м. Південноукраїнська, до 90 м нижче по течії (побіля Гардового острова). Від того річище, звужуючись, стає більш бурхливим, потік піниться, шаленіє, танцює вихилясом, хвацько вибиваючи по брояках золотими закаблуками запорозький гопак ...
У преславні козацькі часи на цій території чатували одна на одну запорозька фортеця Орлик, турецька – Голта та польська – Богополь. Тобто сходилися кордони Запорожжя, Туреччини та Польщі. Сюди щороку, в літній час, із Січі та зимівників вирушав полковник з особливою командою (до 600 чоловік) для охорони кордону та підтримки порядку. Тут була козацька митниця. А нині розкинулось (у місці впадіння у Буг одної з найчистіших в Україні річок - Синюхи) “сучасне” місто Первомайськ.
Втім, за відомостями “батька історії” Геродота, з Синюхою (Гірка Вода) пов’язується місцевість Ексампей, чи Ексампай (по-грецькому – Священні Шляхи). Десь тут (а загалом – у межиріччі Бугу і Дніпра) давні скіфи закопали свій величезний (місткістю 600 амфор і стінок завтовшки - шість пальців) мідний казан. Він був вилитий за вказівкою їхнього царя Аріанта з наконечників стріл - по одній з кожного скіфа, щоб визначити чисельність мешканців Великої Скіфії.
Донедавна славний Буг звався Богом, у скіфські часи – Гіпанісом (Гіпаній). Також вважається, що теперішня назва річки походить від слова “бгати”, тобто згинати, і звідси – “кривий”, “покручений”.
У стародавні часи на берегах Бугу жили племена бужан, до них – дуліби (дудлеби). Назва етноніма “дуліби” (дудлеби на германській вимові - dudl gebl) пішла від готів, які проходили тут коридором (що, власне, розділив східних і західних слов’ян) в епоху переселення народів. Готи запримітили особливі музичні обдарування місцевого люду, що грав на своєму інструменті – дуді (шкіряний мішок з отворами, в які вставлені дудки). Знаємо ж бо народну пісню “Заграй мені, дударику, на дуду”. Отож, готи й дали назву дулібам.
А природа Гранітно-степового Побужжя унікальна й неповторна посеред мало не суцільно розораного (антропогенного) ландшафту. Південний Буг – чи не єдина річка в Європі, що зберегла ще порожистий характер. Її корінні схили порізані мальовничими глибокими балками. На лівому березі – Золотарка, Миколина, Подорожинська, Клепана. По праву сторону – балки Богданівська, Нестеренкова, Лідина (Зінцева), Сокурова (Осокорова, чи Гардова).
У цих місцях українського петрофітного (від грецьк. “петрос” – камінь) степу, посеред крутих гранітних скель каньйону, у глибоких балках, ще зростають байрачні ліси, хвилями перекочується ковила, рясно квітує сон-трава...
Наскальні діброви (чи не єдині на планеті байраки) загалом займають нижній ярус каньйону, тальвеги та схили балок. Дуб звичайний (черешковий), що зростає в них, утворює дивні, пречудні карликові та повзучі форми. Окрім нього, тут зростає ще понад 20 видів дерев і чагарників, зокрема, берест або в’яз листуватий (в Україні 7 видів в’яза), липа серцелиста, клени татарський і польовий, яблуня рання, груша звичайна, глід оманливий, бруслини бородавчаста та європейська тощо. Слід зазначити, що це найбільш південні форпости лісових масивів, які заходять у степову зону вздовж Південного Бугу.
Низом, під цим низькобонітетним деревно-чагарниковим рідколіссям, стелиться трав’яний килим, зітканий з різнокольорових барв, колорит яких міняється протягом теплої пори року.
Навесні, поки не розпустилось листя дерев і багато сонця – рясно цвітуть блакитні проліски дволисті, сині фіалки, жовті зірочки та анемони, білий і бузковий ряст. Згодом - золотим мереживом палахкотять проти сонця первоцвіти, дібровні тюльпани, а посеред них виділяються білі конвалії та брунатно-червоний рябчик руський. Рано-вранці (чи під час дрібного дощу) по всьому урочищу розноситься ніжний аромат диких троянд, змішаний з медовим запахом півників понтичних, клену татарського. У червні буяє лимонним цвітом липа, зеленаво-жовтим суцвіттям куйовдиться скумпія (бузкові, рожеві перуки цього райського дерева милуватимуть око ціле літо).
Кам’янисті степи займають верхні схили долини Бугу, горизонтальні площадки його скелястих (ерозійно-денудаційних) терас. Першими (ще у березні) прикрашає цей степ своїми лілово-білими барвами шафран сітчастий. За ним спалахує, палахкотить золотавим вогнем горицвіт весняний, або адоніс (Adonis vernalis). До слова, останню назву рослина дістала від імені бога сонця Адона. Ніби підтверджуючи легенду, квітки горицвіту завжди повернуті до сонця. У похмуру погоду вони закриті.
Дещо пізніше з’являється бузкове пір’я сон-трави, надаючи степу синюватих відтінків. Квітневу акварельну палітру півників маленьких мережать жовті зірки тюльпанів бузьких. У травні серед різнотрав’я здіймаються білі “кучугури” терену звичайного, таволги зарубчастої, глоду обманливого. Цвіте шавлія поникла, льон австрійський...
У кінці спекотного липня, в спеку, коли більшість степових рослин вже посохли, металічним блиском остюків зацвітає (“аспектує” в ландшафті) тирса (ковила волосиста). Це єдина в Україні ковила, остюк якої не пірчастий, а волосовидний. Викидаючи суцвіття, оздоблена довгими волосяними остюками, тирса (до 1 м заввишки) надає степу блідо-зеленого кольору. Сам остюк ковили волосистої – до 23 см завдовжки! Справжнісінький тобі запорозький оселедець! За допомогою цих остюків достигле насіння тирси розноситься по степу і “загвинчується” у грунт.
У Гранітно-степовому Побужжі (при переході на плакори та на відлогих схилах річкової долини, у місцях з потужним шаром грунту) на значній площі збереглись ще угруповання (формації) інших видів ковили - пірчастої, Лессінга, української та ін., які репрезентують залишки різнотравно злакових і чагарникових степів.
Скажу більше – у межах регіонального ландшафтного парку збереглись майже всі види ковили (латинська назва - Stipa) рівнинної України! Таке відоме багатство локальної флори виявлено тільки у “Провальському степу” (філіалі Луганського природного заповідника).
Наприкінці літа степ на Побужжі тьмяніє і набуває солом’яно-буруватого відтінку. З’являються у його вигляді нотки якоїсь ностальгії, наближення осені. З часом він стає ще серйознішим, сумнішим, буріє ще більше.
|
|
Сюди у свій час приїжджали славні козацькі ватажки. Бував тут непереможний Іван Сірко, непокірний Максим Залізняк, бузькі кручі і пороги бачили кошових Костя Гордієнка і Петра Калнишевського, генерального писаря уряду Мазепи, автора першої в Європі української конституції - Пилипа Орлика...
В Україні збереглося не так багато місць, які стали останніми притулками для представників природної флори і фауни. До таких місць належить і природно-заповідна територія на Миколаївщині - РЛП «Гранітно-степове Побужжя». Питання про необхідність заповідання каньйону Південного Бугу ще наприкінці 20-х років ХХ сторіччя поставив відомий географ, геоботанік Г.І. Танфільєв. Багато попрацював у тутешніх місцях і патріарх степового лісорозведення поміщик В.П. Скаржинський. Саме він заборонив тут традиційну господарську діяльність.
Місцева флора налічує понад 800 видів судинних рослин, з яких до 100 занесено до Червоної книги України та Європейського Червоного списку. Крім типового різнотрав’я (лучного, наскального тощо), тут незвичайна кількість ендеміків та реліктів з далекого геологічного минулого. Бо ж цей регіон (як уже зазначалося) є одним з центрів флористичного різноманіття і, загалом, формування біоти cтепового краю. Сумно, але факт - подібні місця земної біосфери дають притулок нашим живим родичам (більше у відомому космосі їх ніде нема!) – найбільш вразливим рослинам і тваринам.
Тільки на кам’янистих обривах та в ущелинах скель Гранітно-степового Побужжя знайшла собі останнє пристановище мерінгія бузька. Це легендарна, майже невідома фахівцям (не те що загалу), рослинка. Її тендітні темно-зелені подушечки-дернинки з зірочками білих квіточок туляться (мов дитинка до матусиних грудей), прикипають до прямовисних скель каньйону, і тільки хіба що скелелазам можна їх і вгледіти. Вважається, що серйозним чинником поступового зникнення виду є зменшення вологості повітря і, зрозуміло, господарське втручання людини, зокрема, гідротехнічне будівництво.
Окрім мерінгії, у флористичному списку бузьких ендеміків – смілка бузька. Її квіти малинового кольору - дивної, вишуканої краси. Основне ядро популяцій цього локального ендеміка зосереджене в околицях м. Південноукраїнська. Ніде більше на планеті не зустрічаються гвоздика бузька, тюльпан бузький, вишня Клокова...
Багатий світ тварин: до 50-ти “червонокнижників” - хоча це “похоронний” показник, не одна з кращих фауністичних характеристик.
Особливо цікава ентомофауна (не менше 9000 видів комах). У Гранітно-степовому Побужжі, як в Едемському саду, літають ще бабки красуня-діва і коромисло-дозорець, метелики махаон і подалірій, мнемозіна... А поліксена, велика красива бджола-тесляр зустрічаються тут як звичайні види.
З нічних метеликів, які занесені до Червоної книги України, Європейського Червоного списку, на території регіонального ландшафтного парку виявлені бражник прозерпіна, бражник мертва голова, сатурнії (мала, середня, грушева), стрічкарки (блакитна, орденська малинова) тощо.
Бузькі пороги рятують надзвичайно рідкісну червоно-книжну рибу – марену дніпровську, бо у Дніпрі, зрозуміло - зрегульованому, її вже немає.
Місцева популяція полоза лісового - єдина у степовій зоні Європи. Це неотруйна красива змія, що відкладає яйця у дуплах дерев, розщілинах скель. Живляться лісові полози переважно мишами. Недарма з часів античних Греції та Риму їх тримали вдома, як зараз кішок.
Із цими зміями пов’язано багато легенд. Вони були присвячені давньому напівбогу – цілителю Ескулапу, звідки й пішла інша назва виду – ескулапова змія. За міфами, саме у неї перекидався великий цілитель, коли мав дослідити властивості нових ліків. Вже тривалий час зображення лісового полоза прикрашає відому емблему європейських аптек.
У Гранітно-степовому Побужжі не складає особливих труднощів запримітити зникаючих хижих птахів – орла-карлика та орла-могильника. Загалом, місцева орнітофауна складає 186 видів!
Природне (водночас історичне) урочище Бузький Гард, яке входить до складу парку, є пам’яткою історичного ландшафту вільностей Запорозької Січі, першої козацької [зазначте, говорив К. Маркс (!)] республіки. По сьогодні - це останні автентичні краєвиди володінь славного Війська Низового Запорозького, своєрідний оберіг козацької старовини та бувальщини, національна святиня!
Поза сумнівом, урочище Бузький Гард збереглося незмінним, таким, яким його бачили запорожці. І не потрібно відновлювати (допустимо, як у Трахтемирові, біля Канева) історичне середовище! Тут здійснюється перевтілення у віртуальний світ свідків середньовіччя. Поруч Дух землі! Наскільки правий Арнольд Д. Тойнбі („Дослідження історії”, 1995), що історію треба не просто читати, розуміти (цього замало!), а, що найважливіше - пережити ще раз: психологічно (як говориться - всіма фібрами душі).
Воістину, місцевість Гранітно-степового Побужжя унікальна, еталонна, божественна! Тут відчуваєш подих минулих епох і поколінь, що відійшли в небуття, у вічність - з однієї сторони, і зв’язок з космосом, з прийдешнім світом - з другої. У Бузькому Гарді відбулось нашарування “часових зрізів” історії та слідів багатовікової людської діяльності.
До таких сакральних місць на землі людина прагне для зцілення душі і тіла, інтелектуального збагачення. Там б’ють життєдайні джерела...
Якщо лукава Історія дозволила затопити водосховищами Дніпровські пороги і Великий Луг, то Мудрість (розум плюс мораль) і Совість (совість – страх перед Богом) не дозволять вчинити подібне з Бузьким Гардом. Славний український історик Дмитро Іванович Яворницький (Еварницький), автор тритомної “Історії запорозьких козаків”, отой останній запорозький характерник, як називали його сучасники, ще бачив і милувався козацькими порогами. І в уяві поставало - як козаки-запорожці, лежачи на Дніпрових кручах горілиць і потягуючи люльки-носогрійки, споглядали за грізною величчю Батька-Славути та набирались сил для геройства в ім’я слави України.
Дніпровських порогів ми з вами вже не побачимо (хіба що доведеться спустити водосховища – так само, як в тридцяті руйнували церкви, а тепер на тих самих фундаментах зводимо нові, але ж кошти і людські сили на будівництво, руйнацію і знову будівництво витрачені – розумно?!). Якщо затопимо Олександрівським водосховищем останні в Україні Бузькі козацькі пороги, то не тільки залишимося без надії їх бачити, а згадки самої та запорозького сліду вже не буде в Буго-Гардівській паланці, залишиться лиш уява і … фотографії.
Йдеться про знищення у материковому рельєфі України пам’яті про добу нашої свободи! Ландшафти південнобузького каньйону у місці затоплення є останніми в Україні автентичними краєвидами козацьких часів.
Буго-Гардівська паланка була найбільшою і найбагатшою з 8 територіальних одиниць земель, вільностей, Запорозької Січі.
Закінчення у наступному номері