(Продовження. Початок у № 15-16)
|
|
Після поразки І. Мазепи становище Києво-Печерського монастиря почало змінюватися. У виданій тут книзі „Про богомоліє” були, як вважали у Москві, допущені розкольницькі думки, а в „Місяцеслові” 1718 року на першому аркуші було зазначено, що він виданий у монастирі, який є ставропігією вселенського константинопольського патріарха. І саме цього року, в ніч з 21 на 22 квітня, о 5 годині ранку, в лаврі сталася страшна пожежа, що вмить знищила монастир. За свідченнями очевидців пожежі, що зберігалися у відомого києвознавця протоієрея Петра Лебединцева, лавру підпалили посланці з Москви, які були одягнені, як ченці. Жахливі наслідки пожежі наводили багатьох дослідників ще в ХІХ на думку про спланованість цієї акції. Згоріли величезний архів і бібліотека, де зберігалися книжки й рукописи ще князівських часів. Жалюгідні рештки лишилися від численних документів ХІ – ХVІІ століть. Загинули грамоти й пожалування, рукописи литовських князів і польських королів, українських феодалів і гетьманів. Пожежею була знищена писемна пам’ять про незалежне українське політичне і духовне життя лаври.
За свою багатовічну історію Києво-Печерська лавра пережила і не один напад, витримала не одну облогу, багато разів руйнувалася, горіла, проте жодне з цих нещасть не завдало такої шкоди унікальним лаврським писемним пам’яткам. Це змушує думати про невипадковість трагедії, її спланованість. У 1717 році згорів й інший український духовний центр – козацький Спасо-Межигірський монастир.
Києво-Печерська лавра була відбудована на царські гроші, і Петро І став одним з найшанованіших „благодійників”. З цього часу починається поступовий перехід лаври на службу імперської ідеології, чому сприяла й заборона 1720 року друкувати в монастирській друкарні книжки мовою, відмінною від московської. Це загальмувало процес зародження на основі давньоукраїнської книжної нової літературної мови.
Від кінця ХVІІІ століття до 1917 року лавру не очолював жодний українець (до 1754 року неукраїнець не міг обіймати найвищі духовні посади). Протягом ХІХ століття Печерський монастир – осередок вищої духовної влади в Україні – виконував функції провідника ідеї єдиної неподільної Росії в широкі українські маси. Занепадає значення лаври в культурному житті України. За 125 років вона не дала практично жодного визначного національного громадського або культурного діяча.
Упродовж перших двох третин ХVІІІ століття монастир ще живило оригінальне, самобутнє українське мистецтво, що поєднувало народні традиції з професіональною живописною майстерністю.
Етапом вищого злету лаврського монументального мистецтва стали кінець першої чверті – середина ХVІІІ століття. Печерський монастир одягся в шати українського бароко. Характерно, що в цей час лавру очолювали архімандрити–українці: Іоаникій Сенютович (при ньому був відновлений після пожежі Успенський собор), Роман Копа (родом з містечка Погар на Стародубщині, при ньому почалося будівництво величної лаврської дзвіниці та була розмальована Троїцька надбрамна церква). При Тимофії Щербацькому, Луці Білоусовичу (з козаків м. Гадяча) та останньому виборному архімандритові Зосимі Валькевичу (з козацької старшини с. Полтусів на Стародубщині) була добудована головна дзвіниця, одягнені в барочні шати будівлі пекарні, книгарні і друкарні, виготовлені іконостаси для Хрестовоздвиженської та Рождественської церков, збудовані дзвіниці над Ближніми та Дальніми печерами. У 60-ті роки ХVІІІ століття лавра набула такого вигляду, яким би ми милувалися б і досі, коли б не втрати радянських часів.
Проте лаврське господарство методично і цілеспрямовано руйнувалося царатом. Почалося ще з 1706 року, коли Петро І під час Північної війни проти Швеції приїхав до Києва і саме район лаври вибрав для зведення нової київської фортеці. З притаманними Петрові безцеремонністю і безжальністю за короткий строк знищується Печерське містечко, де проживало кілька тисяч людей, а його мешканці переселяються в район сучасного Печерська.
Монастир став своєрідним фортечним заручником, його обкладають пороховими льохами, і майже до початку ХХ століття лавра перебувала під постійною загрозою у будь-яку хвилину бути знищеною випадковим вибухом. Але це був лише початок її митарств. Остаточним ударом став наказ Катерини ІІ 1786 року про секуляризацію (перехід) церковних маєтків та земель України в царську казну.
На початку ХІХ століття починається архітектурна деградація Києво-Печерської лаври.
Кінець 70-х – 90-ті роки ХІХ століття – це період масової еклектичної забудови територій так званих прочанських („странно-приимниц”) – місць під Воскресенською парафіяльною церквою і південним відтинком мазепинської стіни. Еклектичні корпуcи з’являються й на території між Ближніми та Дальніми печерами, між Ближніми печерами та горою.
За кількістю чужорідних келійних та послушницьких двоповерхових корпусів, лікарень, домових церков, готелів на початок ХХ століття стало більше, ніж церков і будинків цивільної архітектури, створених в українському архітектурному стилі.
Як відбувалося зросійщення лаврського мистецтва, можна простежити на прикладі знищення українського монументального живопису. Говорячи про знищення, легше назвати, що збереглося з тих часів, ніж перелічувати численні втрати. Через випадковий щасливий збіг обставин зберігся живопис Троїцької надбрамної церкви. Вона слугувала релігійним потребам лише вузького кола лаврських старців і не призначалася для прочан, бо була дуже маленькою. Саме тому збереглися унікальні фрески середини ХVІІІ століття, мальовані видатними українськими монастирськими малярами, якими керував Аліпій Галик.
Живопис Рождественської, Аннозачатіївської, Хрестовоздвиженської церков, церкви Всіх Святих, на жаль, втрачений назавжди. Тільки втручаня петербурзького археологічного комітету врятувало на певний час живопис українського художника Квятковського початку ХІХ століття (на жаль, він остаточно загинув за радянських часів). Решта церков були розмальовані в академічному російському дусі.
Знищення в 90-х роках ХІХ українських фресок Успенського собору викликало запальну дискусію, доцільність цього акту заперечувалася українською громадськістю. Українські вчені-історики І.М. Каманін та М.П. Істомін доводили неприпустимість знищення старого живопису собору, що мав не тільки мистецьку, а й історичну цінність. Але під приводом візантизації, невідповідності старої іконографії православним канонам російські церковники, попри протести науковців і громадськості, ліквідували старі фрески. В результаті Україна втратила, очевидно, найцінніші зразки монументального образотворчого мистецтва пізньобарокових часів.
Серед постатей, зображених на стінах собору, були портрети майже всіх українських гетьманів, які щедро жертвували на розбудову лаври. Там були зображення І. Самойловича, І. Скоропадського і навіть І. Мазепи, якого упродовж 200 років за наказом царя проклинали з амвонів усіх церков. Протягом століть у Києво-Печерській лаврі були зосереджені кращі зразки українського мистецтва, тут працювали найвидатніші його представники.
(Далі буде)