Слово не значок, не символ - це вогонь, а перефразовуючи вже відоме («вогонь в одежі слова»): сорочка духу народу.
Вона досконало-вишукана й коштовно-прекрасна - невтомно шита з покоління в покоління і турботливо передавана з роду в рід для найвищого, повного довершення, що йому не буде кінця..
Вона вся з гомону полів, лісів і морів отчої землі, мережана сходом і заходом сонця, гаптована сяйвом місяця, зірок і переткана калиною, барвінком і вишневим цвітом - кожна її ниточка вимочена в Дунаї, криницях і струмках людської звитяги. Вона з голосу тура, мисливських сурем, скрипу дерев’яного рала, крику погонича, стогону вола в борозні, рокоту комбайна - вся з колосся, осмаленого війнами і торкнутого «мирною» радіацією.
Вона з блиску козацької шаблі і весла невольницького човна, що чалить у бурях на тихі води - вся з шляхетного лицарства, що йому ніщо найстрашніші муки й тортури. Вона, як напнуті паруси волі, зіткані з останнього поклику воїнів і борців повстань, революції, битв за волю, честь і незалежність - вся змочена удовиною сльозою, повита дівочою тугою на ясирних та окупантських торгах і просолена зойками голодного конання.
Вона з полум’я очей, відчайдушної усмішки, рішучого вихору з-під каблука - вся спрямована в стрімкий лет, щоб наша доля нас не цуралась.