Ліна Костенко
ОЦЕ І ВСЕ. ЦЯ ГАЛИЧ НАД МІСТЕЧКОМ.
Народе вільний, аж тепер ти – віл.
Моя поразка зветься Берестечком.
На Київ наступає Радзивілл.
Я вже не я. Мене вже улелекали.
Уже рука не вдержить булави.
Куди умерти?! З пекла та й до пекла?
Гармат нема. Пропали корогви.
Дев’ятосил, знемігся я потрошку.
Ірже мій кінь у дикій лободі.
Немає війська. Всі – у розпорошку.
Один в біді…Один – як на воді.
Оце тобі супряга з бусурманом.
Хіба я гетьман? Всипище глупот.
Так дався оморочити оманам!
Тепер дивись на Україну. От.
Дивись.
Давись сльозами.
Був найдужчий.
Носив при боці шаблю, не стручок.
Тепер сидиш самотній, невладущий
І п’єш, як трахтемирівський дячок.
Твою свободу охрестили грати.
Бур’ян в полях – ледь видно архалук.
То що ж тепер цьому народу – брати
свій кревний хліб у переможця з рук?!
Хмелій, Хмельницький!
Де ж твої клейноди?
Де корогви? Де грім твоїх музик?
Де в битвах завойовані свободи?
Де твій Богун, Пушкар і Джеджалик?
Козак Небаба, ох, таки ж не баба!
Якби під ним не встрелили коня,
хіба б поліг від рук якогось драба
козак Небаба, вихрові рідня?!
Якби не ті заклепані гусари…
якби не зрадив хаповитий хан…
якби ж він був ощадніший на вдари,
мій кривдами рокований талан!
Якби не дощ… якби не ремст і
розбрат…
якби хоч трохи глузду під чуби…
Якби старшини не пішли урозбрід…
якби, якби, якби, якби, якби!!!
Чмели тютюн, ти, Божа лялько з глею!
Ти ж скинув ярма в Різані Яри!
Тепер стирчиш над рідною землею,
як вивороть – корінням догори!
Чого ти ждеш? Якої в Бога ласки?
В твоїх радутах проростає мох.
Оце і все. Одна така поразка
закреслює стонадцять перемог!
Ось ніч, і та зорею в очі цвікне.
Чумацький Шлях заремигає – злазь.
Хто допоможе, дурню макоцвітний, -
московський цар чи трансільванський князь?!
Ногайські орди? Вуса караїма?
Султан Мехмет? Кордони з кияхів?
Лежить твоя зглузована Вкраїна,
схрестивши руки всіх своїх шляхів.
І що тепер? Що вдіять, що почати?
Ні булави, ні війська, ні печати.
Моя вина. Мій гріх перед людьми.
Усе ж було за нас.
Чому ж програли ми?!
…БУВ РАНОК. БУВ ТУМАН. БУЛО СТО ТИСЯЧ ВІЙСЬКА.
І меч свячений був. Усе було тоді.
Шуміли корогви. І жодна птиця свійська
не вивела курчат в орлиному гнізді.
Вози стояли, скуті ланцюгами.
І обрій зблис півмісяцем татар.
І покотились в коней під ногами
кошлаті димом голови петард.
На нас ішла стіна рухомогруда.
Летіло все, закуте у броню.
Гусар крилатий – то така споруда,
що тільки шаблю вищербиш об ню.
Скресались ми. Вони спочатку тисли.
Та ми, легкі між тої ваготи,
крушили їх, знімали з коней списами
і прогинали келепом щити.
А я літав у тій свинцевій хвищі,
пихату шляхту сік на дрібен мак,
аж диба став на тому бойовищі
мій вороний скажений аргамак.
В диму, в огні, в кривавому ошматті,
відкинуті в болото від ріки,
вже ті гусари не були крилаті,
вже відступали наймані полки.
Ми вже їх брали як бика за роги –
Німецьким штибом ставлені війська.
Уже ж було тіль-тіль до перемоги!
Вона була близька уже, близька!
І раптом дощ. І злива. І гроза.
Гармат не чутно від ударів грому.
Впав Амурат. Поліг Муффрах-мурза.
Ми кілька днів тримали оборону.
А дощ хлющить. Ні просвітку.
Мокряччя.
Хитає бій, як чорні терези.
І вороння вже аж хрипить, не кряче.
Ні шанця врий. Ні хліба підвези.
Одсирів порох. Ржаві самопали.
Гармати грузнуть. Валить вітролом.
І треба ж так, щоб зливи саме впали!
Найгірше коням – коні під сідлом.
Татарин змерз, то спробуй його вкоськай.
Знамена зблякли і бунчук обвис.
І людям слизько, і коняці ковзько.
Упав гнідий – в багнюці заковиз.
Та ми тримались. Ми хотіли волі.
Вже третій рік воюємо, - пора!
…А віддалік на пагорбі у полі
ряхтіла срібна порхавка шатра.
І ХАН, ЯК ВИЛІПЛЕНИЙ З ВОСКУ,
в кольчугу вбраний і в шишак,
курив кальян, чи спав потрошку,
чи стежив битву мов коршак.
Якби ж я знав, якби ж я відав –
в шовках і шкурах, хить та хить –
він спить чи думає, цей ідол,
і що він думає, як спить?
Яких ще хоче сіл і градів?
А хан куня, куня, куня…
І раптом крикнув:
- Гетьман зрадив!-
і підвели йому коня.
І мурзи, мурзи, ті замурзи,
гаремний зморщений урюк,
дришпанять слідом з поля бою –
і як спинити цих тварюк?!
Зненацька, раптом, всі до решти –
вони зникали вдалині.
І хан чадів, як головешка,
на біло-сірому коні.
Я буду вік себе картати,
що заметався сам не свій –
не знав, чи хана завертати,
чи тут продовжувати бій?
Мій чорний сон –
у хлющу зливи,
у розлемішені шляхи,
летять татари, в буйні гриви
вчепившись, наче реп’яхи…
А ТУТ ЩЕ ВІТЕР – У ЛИЦЕ – НАВІДЛІГ!
Засліпли очі розпачем душі.
Бодай я світу білого не видів,
як по своїх стріляли гармаші!
То що ж ви, хлопці, що ж ви, що ж ви, хлопці?!
Це ж до такого стиду дожили.
Б’єте своїх, прокляті дурнолобці,
наївні бевзі, телепні, хохли!
Та ж там котрогось просто підкупили,
щоб учинив оцей розгардіяш.
Вони ж ніколи не були скупими
на тридцять срібних для іуд… А я ж
таки і сам чималий шмат вар’ята.
Тут бій, тут смерть, тут стогін на сто гін, -
як смів комусь команду довіряти,
а сам подався хану навздогін?!
(Продовження у наступному номері)