(Закінчення. Початок у №11-18)
|
|
Кобзарі формували громадську думку, плекали надію на близьку свободу, яку можна здобути лише в борні. Тепер зрозуміло, чому вороги українського народу люто ненавиділи кобзарів. Навіть у пізніші часи їм було заборонено з’являтись у містах, а їхні інструменти нерідко знищувались.
З періоду героїчної боротьби українського народу проти польської шляхти збереглися спогади про трьох бандуристів - Прокопа Скрагу, Петра Сокового та Василя Варченка, що їм польські пани відтяли голови за участь у Коліївщині.
А ось історія ще одного запорозького кобзаря - Грицька. Ще молодим козаком разом зі своїми товаришами потрапив він у полон до турків. Згодом ті призначили його пильнувати за іншими полоненими. Але Грицько, замість того, щоб охороняти полонених, дав їм турецький одяг і сприяв утечі. Жорстокою була кара хазяїв: козакові викололи очі. Незважаючи на всі перешкоди, Грицько повернувся в Україну і став відомим кобзарем.
Струнними інструментами захоплювалися не тільки професійні музиканти-кобзарі.
Як розповідають, любив грати на бандурі гетьман Богдан Хмельницький. У 1652 році гетьман підписав універсал про утворення музичного цеху на Лівобережній Україні за аналогією до подібних цехів, що вже існували на той час у Кам’янці, Львові та деяких інших українських містах.
Відомо, що гетьман Іван Мазепа не тільки грав на кобзі, але й складав пісні про різні події сучасного йому політичного життя («Ой горе-горе чайці-небозі…», «Озьмітеся всі за руки…»). Не випадково на парадному портреті гетьмана в його обрамлення художник включив кобзу.
Та ж слава видатного бандуриста старої України збереглася про білоцерківського (фастівського) полковника Семена Палія.
Це ж захоплення стосувалося не тільки знатних, але й простих козаків, уособленням яких є, зокрема, козак Мамай. Ім’я «Мамай» не пов’язане з певною особою. Це узагальнена назва славного козака-запорожця, характерника, який приходить на допомогу людям у важкі хвилини життя. У давні часи вважалося за потрібне мати в кожній господі картину «Козак Мамай». Вона існує в багатьох варіантах, але в кожному з них козак Мамай зображений з бандурою чи кобзою в руках.
На Запорожжі дбали про професійну підготовку кобзарів. Для цього тут навіть існувала школа «вокальної музики й церковного співу», яка знаходилася спочатку в слободі Орловщині (на лівому березі Орелі), а в 1770 році була перенесена на Січ. Керував школою «знаменитий читака й співака Михайло Кафізма». У школі навчали партесного (хорового) співу для церков і парафій. При школі були створені групи виконавців-лицедіїв (артистів), які ставили лялькову драму. І все це супроводжувалося грою на музичних інструментах.
Загалом, було прийнято, що кожен козак, в якого є хист до музики, мусить володіти бандурою так само, як мушкетом чи списом.
Ось цими узагальнюючими роздумами про бандуру, козаків-бандуристів і закінчується наша уявна екскурсія на Запорозьку Січ. Віддаючи данину нашим пращурам, ми наче припали спраглими вустами до життєдайних джерел історії, на скрижалях якої викарбувані слова: «Лицарська слава - міцна козацька держава».
Там, на Хортиці, кожна наша думка, кожне наше почуття і вчинок ідуть з минулого і впливають на майбутнє. І як заклик, що лине до нас із сивої давнини, лунає: «Козацькому роду нема переводу!»