(Початок у №19-20)
|
|
| Про славну і святу козацьку минувшину промовисто говорять історичні топоніми: урочище Протич із Протичанською скелею, Запорозька брояка, скелі Турецький стіл, згадувані Брама, Сова, Пугач, Гайдамацька балка, острів козака Мамая |
При впадінні в Буг допливу Сухий Ташлик (де якраз і монтуються агрегати споруджуваної ГАЕС!), на Гардовому острові, розміщувався центр Буго-Гардової паланки, де перебувала паланкова старшина та прикордонна застава.
Сюди у свій час приїжджали славні козацькі ватажки. Бував тут непереможний Іван Сірко, непокірний Максим Залізняк, бузькі кручі і пороги бачили кошових Костя Гордієнка і Петра Калнишевського, генерального писаря уряду Мазепи, автора першої в Європі української конституції - Пилипа Орлика...
Мабуть, гарним і привабливим був тоді Гард літніми вечорами, під сріблястим місячним сяйвом. Осінніми ж ночами, коли стогнав і завивав вітер, а дерева погрозливо скрипіли своїми величезними кронами, він ставав суворим для гостей непроханих...
Власне, наш відомий історик А. Скальковський, а за ним Д. Яворницький, спираючись на складений 1772 року французьким інженером Даніелем де Боскетом план, дали перший детальний опис запорізького Гарду. Згідно з ним, у Паланковій балці знаходився основний табір козаків та запорізький цвинтар, а на Гардовому острові – церква святої Покрови Богородиці, а також житла самих козаків та гардівничих.
До слова, звідкіль назви: Гардів острів, Гардівська паланка? – Річка Буг здавна славилась тучною рибою (як і Дніпро, та всі річки, зрештою, в недалекому ще минулому), яку запорожці у великій кількості виловлювали з допомогою спеціальних пристроїв – гардів. Останні становили собою дерев’яні споруди, що перегачували ріку. Залишки від їх кріплень і досі збереглись на порогах - брояках.
Після безславного (без збройного супротиву) знищення 4-5 червня 1775 року російськими полками генерала Текелія (етнічний серб) Запорозької Січі частина козацького війська відійшла в район бузьких порогів і ще протягом двох десятиліть мала потуги до самозбереження... Отже, на території Гранітно-степового Побужжя існував осередок української державності кінця ХVІІІ ст. Не дивно, що цей район, особливо с. Мигія, був одним із центрів народного повстання - Гайдамаччини (Коліївщини). Так, 1 червня 1768 року полковник Буго-Гардівської паланки Головко рапортував Запорізькому Кошу, що через його територію безперервно проходять у Польщу гайдамацькі загони “для деяких бунтів”.
Власне, на одному з бузьких островів Мігія завжди стояла гайдамацька залога, знаходився найбільший на Запоріжжі гайдамацький табір - Гайдамацька Січ. Тут ладнали зброю, робили порох і кулі, лікували поранених. Звідси гайдамаки розходились у запорозькі степи, Слобідську Україну, в Гетьманщину, а більше всього маловідомими стежками у темні ночі пробирались вони на Правобережжя. Гайдамацький рух (подібний до партизанського) не вгавав протягом усього існування останньої Запорозької, Нової Січі.
|
|
| Власне, на одному з бузьких островів Мигія завжди стояла гайдамацька залога, знаходився найбільший на Запоріжжі гайдамацький табір - Гайдамацька Січ |
Одягом для гайдамак були сорочки, зашмаровані від паразитів дьогтем, убогі каптани або кунтуші з телячої шкіри, взуттям – постоли. Озброєння кінного гайдамаки: довгий спис, шабля та самопал, а пішого – короткий спис із залізними жалами на обох кінцях і рушниця.
З’являлися гайдамаки несподівано, як грім серед білого дня. На конях тримались вони по-молодецьки; мчали мов степовий вітер. Гайдамацькі загони налічували не більш як двісті-триста чоловік, найчастіше піших. Сучасники переказували, що навіть один гайдамака “міг в одну мить розігнати близько сорока поляків”. У народі ходили чутки про гайдамак-характерників. Казали, що жовніри бачили, як гайдамаки збирали з себе кулі й кидали їх назад, у супротивника.
І ось у цій сакральній для українців природно-історичній місцевості Побужжя завершується будівництво Ташлицької ГАЕС і заповнення (у межах природно-заповідного фонду України - регіонального ландшафтного парку!) Олександрівського водосховища. Суть цього “дійства” така: вода з нижньої водойми за рахунок енергії розташованої поруч Південноукраїнської АЕС подається насосами у верхню водойму, а в “пікові” години скидається назад, обертаючи турбіни і виробляючи, таким чином, додаткову енергію. Тільки яку “додаткову енергію”? - коли на перекачування води з нижньої водойми витрачається енергія Південноукраїнської АЕС.
Втім, як говорив наш український (галицький) поет і філософ Богдан-Ігор Антонич: “у дно, у суть, у корінь речі” - все значно серйозніше і “закопано” глибше. Ще в 70-ті роки минулого століття у місці злиття Південного Бугу та лівого його допливу – Великого Ташлика (з глибокою, до 100 м, каньйоноподібною долиною), поряд з національною святинею, з Бузькими порогами (подібно - із Запорізькими у 30-х роках), будується Південноукраїнська атомна електростанція. Ось тоді й була знищена на острові Гард козацька церква, висаджуються в повітря гранітні скелі. Виникає місто Південноукраїнськ.
А що в роки незалежності?! – Кабінет Міністрів України своїм розпорядженням від 17 червня 2002 р. №342-р “Про затвердження проекту завершення будівництва Ташлицької ГАЕС” зобов’язав Мінпаливенерго забезпечити поетапне введення в дію потужностей цієї гідроакумулюючої електростанції. Загальна розрахункова кошторисна вартість будівництва (у цінах 2001 р.) – 1 867 535 тис. грн.! Термін завершення будівництва – 2008 рік...
Минулого 2006 року, скориставшись весняним водопіллям, енергетики підняли рівень Олександрівського водосховища як нижньої водойми Ташлицької ГАЕС до позначки 14,7 м над рівнем моря (рівень до повені - 8,0 - 10,0 м н.р.м.). Це зумовило повне затоплення нижніх Гардових порогів і часткове підтоплення самого Гардового острова.
Та плювали вони, енергетики, на наказ Міністерства культури і туризму України від 11.04.06 р. №173/0/16-06, згідно з яким територія урочища Бузький Гард як об’єкт культурної спадщини “Історичний ландшафт центру Буго-Гардівської паланки Війська Запорозького” внесена до Державного реєстру нерухомих пам’яток України за категорією пам’ятки місцевого значення і не може бути змінена (ст. 24 Закону України “Про охорону культурної спадщини”) без дозволу Кабінету Міністрів України або відповідного органу у сфері охорони культурної спадщини.
Не вірить пересічний розум у небезпеку, яку становить для Гранітно-степового Побужжя спорудження Ташлицької ГАЕС – небезпеку екологічну, гуманітарну (еколого-освітню) тощо. Невтямки йому підземні геолого-тектонічні розколи, геодинамічні перенапруги (про що попереджують геологи), а Чорнобиль - і поготів не навчив. Гроші, гроші йому треба! Сьогодні ж бо живе!...
Водночас, начебто так і треба, здійснюється тотальне винищення ландшафтів, де українці історично формувалися як етнос. Постає питання, чи багато залишилось таких, які етнічною нацією хочуть бути?!
P.S. Нещодавно районний суд м. Миколаєва визнав недійсною постанову Миколаївської облради про вилучення 28 га земель із складу РЛП “Гранітно-степове Побужжя”, прийняту у червні 2006 року. Якщо за законом, то судове рішення фактично призупиняє запуск довгобуду - Ташлицької ГАЕС. На його виконання атомники будуть змушені опустити рівень води у Південному Бузі та Олександрівському водосховищі, який вони незаконно підняли у лютому 2006 р. (не дочекавшись навіть рішення облради про вилучення земель у заповідника).