(Закінчення. Початок у № 15-20)
|
|
| У 1921-1923 роках з лаврської ризниці та церков було вилучено сотні кілограмів виробів з дорогоцінних металів та каменів. Серед речей, які потім опинилися на Заході, золотий з діамантами потир гетьмана І. Самойловича |
Більшість імен майстрів, які творили в перші віки існування монастиря, залишилася для нас невідомою. Але історія зберегла імена майстрів пізніших часів. Відомо, що на величезних монастирських будівлях другої половини ХVІІІ століття працювали видатні майстри, зокрема, українські архітектори: киянин І. Григорович-Барський і С. Ковнір з Васильківщини, чужоземні майстри Й.С. Шедель, Де-Боскед, росіяни Д. Аксамитов, І. Каландін, Й. Старцев. Такий різний склад архітекторів у цілому не відбивався на характері архітектури лаври, яка залишилася українською. Бо, по-перше, загальний вигляд споруд визначався їх замовниками (в ті часи ними виступали козацька старшина й українське духовенство), а, по-друге, могутній потенціал української культури ще не був придушений одержавленою культурою Росії.
Кінець ХVІІІ – початок ХІХ століття стали для лаврського мистецтва кроком назад. Архітектура і живопис набувають не характерних їм рис. Малярство стає звичайнісіньким ремісництвом, у розписах починає панувати бездуховний академізм. Характерно, що серед митців-професіоналів переважають російські монументалісти.
На зламі ХІХ-ХХ століть на тлі загальноукраїнського культурного піднесення нове українське лаврське мистецтво почало поволі відроджуватися, хоча і в дещо нетипових для нього формах. У цей час лаврську іконописну майстерню очолив видатний український художник І.С. Їжакевич.
Більшовизм взагалі ліквідував усі релігійні течії, для нього були однаково ворожими і тихонівська, й українська автокефальна церкви. Оскільки найбільшою духовною цитаделлю міста була лавра, саме сюди червоні війська спрямували свій перший удар. Під час січневих боїв 1918 року між українськими військами Центральної Ради і більшовицькими загонами під проводом колишнього царського підполковника Муравйова лавра протягом двох тижнів була піддана нищівному артилерійському обстрілу.
Жодної військової необхідності у цій варварській акції не було – української військової залоги монастир не мав. Пояснення може бути лише одне – параноїдальна жага тотальної руйнації „старого світу”. Вже ця прелюдія подальших руйнацій, яка лавиною звалилася на Печерський монастир у 20-40 роки ХХ століття, мала страшні наслідки. Гармати з лівого берега Дніпра, з Робітничої слобідки систематично обстрілювали всю територію лаври. Особливо постраждав східний відтинок мазепинського муру з так званою Келарською палатою – вежею-церквою св. Онуфрія – кілька набоїв вирвали з муру цегляний шмат площею в кілька квадратних метрів. Була пошкоджена і будівля просфорні. Осколками було попсовано тинкування й ліплення Успенського собору. Найнебезпечнішим виявився набій, що поцілив верхню частину центральної аспиди. Він пробив стіну в цьому місці, пошкодив край даху і влетів у середину собору, у вівтар, де, на диво, не вибухнув. Були пошкоджені й бані головного храму.
Захопивши Київ, більшовики лавру пограбували, влаштували в ній кілька п’яних бешкетів і наостанок „пожартували” - розстріляли останнього київського митрополита Володимира. Цей злочин згодом безпідставно приписували автокефалістам.
У 20-тих роках почався ретельно спланований державою наступ на церкву. Монастир одразу зачинили, а його майно передали комунгоспу. Кілька років ще існувала чернеча громада, діяло кілька церков. Та з кожним роком під приводом господарської необхідності одна за одною зачинялися церкви. Відбирали їх також для влаштування музеїв з відвертим антирелігійним спрямуванням.
У цей же період робилися спроби повернути лавру в лоно українства. Відроджена українська автокефальна православна церква зверталася до влади з проханням передати їй для відправи храми закритого монастиря. Це викликало обурення російських ченців. Києво-Печерська лавра має „загальноросійське значення”, - втовкмачували вони урядовцям. Ні одна, ні друга сторона дозвіл не отримали. 1923 року остаточно закриваються останні лаврські храми, а в 1926 році на території монастиря засновують музейне містечко.
Нова назва, на жаль, не відповідала фактичному змісту перетворень. У звільнені приміщення почав активно селитися численний київський люмпен. У розрахунок не бралася спроможність житлового фонду лаври умістити всіх бажаючих. Загальна господарська розруха в Україні, наступ на селянство і його розорення спричинили неконтрольоване переселення людей до Києва. Велике число їх осіло у колишніх прочанських келіях, господарських помешканнях. Наслідки такого перенаселення дали про себе знати дуже швидко. Нищився житловий фонд, багаті сади й виноградники вирубувалися й захаращувалися, безкарно розкрадалося накопичуване століттями.
Музейна політика на терені лаври в 20-ті роки проводилася в умовах так званої українізації. Тому сам по собі негативний факт закриття монастиря певною мірою пом’якшувався роботою українських музейників, які в умовах тотальної ідеологізації проводили фахову музейну роботу, зберегли як експонати колишні лаврські цінності, охороняли від пограбування монументальні пам’ятки.
Користуючись прихильністю ще не репресованих націонал-комуністів в уряді, в церквах та корпусах переважно горішньої лаври була заснована низка музеїв. 1923 року був відкритий музей культів та побуту. Основу його склали зібрання церковно-археологічного музею Київської духовної академії, частково міського музею, музеїв святого Володимира, коштовності з монастирських скарбів Києва, і передусім лаври.
У ті ж часи в лаврі функціонували відомий центр дослідження друкарської продукції, історії книги та друкарського мистецтва – Український науково-дослідний інститут книгознавства під керівництвом видатного книгознавця та бібліографа Юрія Меженка. Таким чином, Києво-Печерська лавра, не спромігшися стати українським релігійним центром, у 20-ті роки ХХ століття стала своєрідним вогнищем української музейної справи та гуманітарної науки.
Однак випробування і втрати лаври на цьому не скінчилися. Під час голоду 1921-1923 років з лаврської ризниці та церков було вилучено сотні кілограмів виробів з дорогоцінних металів та каменів, які мали величезну історичну цінність. Акція з вилучення лаврських скарбів відбувалася уночі. Весь монастир було оточено озброєними армійцями. Вранці народ намагався спинити навантажені скарбами автомашини на виїзді з лаври, лягаючи їм під колеса, але все було марним. За одну лише ніч було конфісковано 3 пуди 9 фунтів виробів з золота та 683 пуди виробів зі срібла, 2417 штук діамантів, 1106 смарагдів, 1345 рубінів, 40 сапфірів і понад півтисячі інших дорогоцінних предметів.
Перетворення лаври на музейне містечко ніяк не сприяло її збереженню. У Ковнірському корпусі було розміщено хлібозавод, наслідком чого стала пожежа 1928 року. Один із численних орендарів монастирських приміщень (технікум для інвалідів) влаштував дощові відводи під фундаменти розташованих поряд споруд. Постраждали фундаменти й стіни мазепинської вежі, дзвіниці тощо. У 1933-36 роках знищено майже всі лаврські дзвони, в 1933 році з Успенського собору зникла особлива святиня – череп святого рівноапостольного князя Володимира, в 1936 році було зачинено всі лаврські музеї й репресовано майже всіх їх працівників. У 1938 році без попередніх досліджень було зруйновано гробовець Антонія Печерського. З музею культів, секції шиття і тканини тисяча експонатів зникла, було продано як антикваріат на «індустріалізацію» країни, частина килимів опинилася в оперному театрі як реквізит, ще три тисячі загинули під час вибуху Успенського собору. Вироби зі срібла здали на переплавку, частину розпродали за кордон. Серед речей, які опинилися на Заході, назвемо золотий з діамантами потир гетьмана І. Самойловича.
Власне, з початком війни 1941 року німцям у лаврі вже не було чого грабувати – це зробили більшовики.