|
|
Штучний голод – найстрахітливіший злочин проти людства у світовій історії – був апофеозом масового фізичного винищення українства. Ще у листопаді 1945 р. геніальний син України Олександр Довженко писав у своїх щоденниках: ”Велика Удовиця втратила сорок відсотків дітей своїх убитими, спаленими, покатованими, засланими в заслання, вигнаними в чужі землі на вічне блукання. А до війни, з початку Великої Соціалістичної революції, вона втратила, крім мільйонів загиблих в боях і засланнях політичних, ще шість мільйонів од голоду в урожайний 1932 рік. За двадцять з чимось довоєнних років в ній не прибавилося населення, хоч і стояла вона майже на першому місці в Європі по народженню...
Таких утрат, замовчаних через жахливу свою правду, не знав і не знає ні один народ у світі. І жодна людина ще не сказала мені про сей історичний жах з плачем чи бодай би з сумом. Ні. Або мовчать, замовчують, або байдужі, або якось всміхаються між іншим, щоб не подумав часом хто, що їм жалко, бо се було б „політично шкідливим”...
Хто пережив голод і війну – добре знає життя ціну
Петро Васильович Назаренко народився у 1921-му у селі Чепігівка. Щоб вижити, тодішнім хлопчикам-школярам доводилося працювати поруч з дорослими у полі, адже на зароблений трудодень можна було отримати порцію затірки (вареного на воді борошна) і шматочок хліба. Обідній пайок ділили й на вечерю.
- Раз ішов з роботи, - розповідав П.В. Назаренко, - і на луках угледів їжака. Я його зловив, дома вкинув у грубу, голки і шерсть обгоріли, і вийшло з їжака точне поросятко. Наїдку з нього вистачило мені, щоб не йти наступного дня на роботу за тією пайкою.
Уже влітку 1930-го, коли у людей майже все було забрано, почала відчуватися нестача їжі. Але у людей ще залишалися речі – одяг, рушники, скатертини, полотно в скринях та інше, чим завжди славилися українські хати, що прибиралися на свята, як маківки. Люди стали ходити і їздити в міста, де ще були продукти, й вимінювали їх на свої речі.
У нашої матері була велика скриня, так вона набирала рушників і йшла у Білокуракінський район зі мною і сестрою моєю. Там ми вимінювали на речі капусту, квасолю, борошно, горох.
У нас тоді в районі був головою райвиконкому Раєнко, він і керував усім тим. Голод не для усіх був, наш сусід-бригадир їв білий хліб, бо урожай був нормальний, от тільки вказівка чиясь була робити на шкоду людям. Так і вивезли з Чепігівки тоді дві третини села на гарбі на кладовище. Давали комусь з працівників наряд вивозити трупи і їздили по хатах збирали. Набереться повна гарба - везли, в одну яму скидали, доки не наповниться. Потім іншу копали.
Страшний ужинок зібрала голодна смерть і в селі Мілуватка, бо там завжди люди вміли працювати і жили заможно, тож розкуркулювати було кого. А сироти та вигнанці з рідних осель були легкою здобиччю для нищівниці. За свідченням Феодосії Дмитрівни Розумної (у дівоцтві Бойченко), тільки на їхньому краю Мілуватки були розкуркулені батько й син Суконні, які розводили худобу, вдова Анісія Топчій з двома дітьми (бо мала гарну обмазану й підведену хату під білою черепицею, тоді, як мав доглянуте, впорядковане, акуратне господарство і хату – вже й куркуль), Бондарі, Павленки, два брати Нагорянські, Чугаї. І це тільки ті, кого втримала дитяча пам’ять, кого знали діти Бойченків.
А Марія Мусіївна Сивер додає до цього:
- На Сватовецькій горі збирали бурячки і жолуді, раз на день варили в колгоспі працівникам віку (це різновид зернової рослини). Коли діждали весни, ходили збирати горішки, що квітли рожевим цвітом, заварювали на молоці, коли отелилася корівка. Тоді ходила селом така бригада, яка забирала усе їстівне по хатах. Мовляв, надлишки. У нас було заховано під припічком трохи пшона, так і те забрали. Оті бригади й створили голод. Нічого не лишилося у нас їсти, а в сім’ї ж було вісім душ! Сусідки наші померли з голоду тоді, у нас були ноги пухлі, страшні - у всіх.
Дає Бог сили тим, кого любить, нести свій хрест гідно
Не шкодувала доля випробувань і для містківчанки Анастасії Іванівни Яркіної:
- Кожна сім’я намагалася „вихватити” у созі волів, щоб сіяти в полі. А худоба була, як і ми, голодна, падала на ноги. Нам, погоничам, казали: „Бий, хай встає!” а як її бити, вона теж жива... Що ми їли? Начухраємо листя з берестків, натовчемо голих кукурудзяних качанів і з того печемо ладики. Нас, дітей, було у мами семеро, я - найменша. Усі діти працювали у полі, сіяли протруєну пшеницю. Терли зернятка між долонями і їли. Мама, мій старший брат з дружиною ходили по кислі буряки, які їли ми замість хліба.
Взагалі у Містках голод великий був, у моєї куми, наприклад, вся сім’я вимерла. Їли люди все, що бачили, і дохлятину, і людей вбивали заради м’яса... Страшне було. А почалося все із розкуркулення, коли люди почали відкопувати заховане для сім’я на зиму зерно, а їх за це розкуркулювали. Було так: маєш пару волів – уже й куркуль. Коло нас жили сусіди, які тримали гусей, волів, корів, а працювали самі своєю сім’єю, не наймали нікого. Їх також розкуркулили і на Сибір вислали. Батько їхній там і помер, а матір і донька повернулися до села.
Із часом Анастасія опанувала трактор, працювала у колгоспі. Після війни також був голод, і жіночка не втрималася, вкрала на жнивах 1946-го року два кілограми зерна, коли перевозили його коровами. Її судили показовим судом і відправили на три роки до Норильська. До Містків повернулася вже після виходу на пенсію.
Любов Гаврилівна Нікуліна народилася й пережила голодомор у Ковалівці. Ось її свідчення знущань над українськими селянами:
- Було нас у батьків п’ятеро: три доньки й два сини. Сім’я за тими часами звичайна. У 30-му році прийшли якісь люди до нас на подвір’я, постукали у вікно. Тривога зависла у хаті. І не даремно – то прийшли за нашим невеликим скарбом, якого, як з’ясувалося, було достатньо, щоб батька зарахували у куркулі. Забрали усе. Батько наш, Гаврило Васильович Сірокуров, втік до Лисичанська та забрав і нас з собою. Потім ми поїхали до Маріуполя. Там, пам’ятаю, купили стакан пшона, зварили та їли, запиваючи морською водою. Потім пішки попрямували до Сталіно (нині Донецьк).
Інколи я приїздила до рідного села і бачила, що там відбувалося. Був там такий собі Яків Хомич Парфьонов – він помер просто на дорозі. А його жінка Єлизавета Олексіївна залізла на курінь, а злізти вже не змогла – померла. Були тоді в селі товариства по обробітку землі. Голова цього товариства бачив, що люди гинуть, і дав їм по 600 грамів пшениці. Так його за це заарештували, бо все зерно забирали з села дочиста.
Із 1200 жителів с. Преображенного понад третину забрав голодомор. Уже один той факт, що у селі з кількохсот новонароджених у 1933-му році вижила лише одна дитина, В.М. Тишаков, – вирок тодішньому уряду.
М.Т. Усик пригадувала про свої голодні шкільні роки таке:
- Йшли ми якось до школи, а перед нами крокував чоловік з торбинкою в руках. Видно було, що не місцевий. І раптом він впав замертво. А коли того ж дня поверталися ми зі школи, то побачили, що його просто в канаві прикидали землею і все. Сил не було у людей навіть нормально хоронити померлих. В одній родині за тиждень не стало одразу чотирьох діток. Одна з них, Зоя, була моєю однокласницею. Просто на уроці читання вона схилилася над букварем і захропіла. Я кажу вчительці: „Зоя заснула”. Звідки я знала, що то було передсмертне хропіння... Зою возиком забрали батьки. А наступного дня таким же возиком інші батьки приїхали за Паньком...
Зло не виправдаєш ні політичними гаслами, ні людськими амбіціями, ні міжнаціональною ворожнечею, ні різними релігійними поглядами. У яке вбрання не рядилося б зло, воно злом і лишається. А коли те зло замахнулося на цілий народ, а він уцілів, то уцілів для того, щоб жити.
„Одне мені треба. Щоб не одібрала в мене доля сліз і плачу по мільйонах смертей мого нещасного вимученого народу. Коли подумаю, що сталося, скільки страждань, кривди, смерті, жорстокості нелюдської, неземної, пекельних мук, нечуваної люті катувань, неправди, прихованих скорбот, лжі, заслань, розстрілів. Скільки нелюбові до народу і боязні його невсипущого духу! Боже мій... Скільки розбитих духовно й фізично сердець... Я не знаю нічого страшнішого на світі... Трагедію треба писати, новий Апокаліпсис, нове „Дантове пекло”. І не чорнилом у Москві, а кров’ю і сльозами, мандруючи по Україні, в убогих хатах, під вікнами сиріт, у пустках і на пожарищах Матері-Вдовиці” (Олександр Довженко, 22.09.1945).